РОЗДІЛ XIV

"Мудрість передвічна". Гординя

Рицар відчував, що не знаходить спільної мови ані з бать-
ком, ані з матір'ю, ані з братом, хоч і хотів порозумітися
з ними,— так тривало бозна-скільки часу. Ходив усе на-
суплений, усе нахмурений — не мав ні хвилини доброго на-
строю.

— Людину створено для великого дійства,— казав він,
і хоч ніхто йому не заперечував — не давали й порад.

А він таки хотів великого дійства — снилося йому й ма-
рилося, але одну незлагоду мав: не відав, що ж йому в цьо-
му світі учинити. Уявляв шумливі юрби, які гукали йому
славу; бачив себе, оточеного підхлібниками; бачив повергну-
тих у порох ворогів; чув, як ревуть у його честь труби;

бачив янгола, котрий накладав йому на голову вінця, але
скільки не розмислював, не міг вигадати собі великої спра-
ви. Знав, що між смертних є багато великих, читав про те
в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужі життєписи, але
одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що
робити і як той вінець узяти.

Почав прагнути самоти, а відлюднившись, перебирав в
умі всі дії й пригоди великих, навіть попрохав батька, щоб

дозволили йому поселитись у замку, в якому ніхто не жив,
і нарешті таки оселився поміж холодних, пропахлих пусти-
нею стін. Уночі снували покоями кажани й шаруділи сухи-
ми крилами, тоді йому здавалося, що зі стін осипається
пісок. І той пісок сипався йому на очі, на тіло, а безнадійні
думки про велике дійство не покидали його.

"Зараз я встану,— гадав він,— і вийду на ґанок. І закри-
чить зраділий народ, і затрублять труби, а я озиратиму всіх
із висоти й прийматиму належні почесті".

Але він знав: не збутися цьому без якогось чину. Все,
що робили інші: війна, наука, писання,— не для нього.
Може, стати проповідником і навчати людей, як жити? Але
він не знає, що проповідувати, тому вдягав рицарський стрій
і важко, одновимірно ходив залами порожнього замку. Не
допускав до себе навіть слуг і готував собі їсти сам; блукав
залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночі слу-
хав шерех піску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а він
тільки те й робив, що мислив. Казали, ходив він так два-
дцять п'ять літ, а тоді вийшов на ґанок і проголосив палку
промову про життя перед бур'янами:

— Що таке добродійність, а що таке діяльність? Добро-
дійність — це те, що примушує людину чинити праведно,
але немає глузду в праведності, коли її використовує не-
праведний. Діяльність — це наш шлях до того, що подобає-
ться більшості, але немає такої діяльності, яка б подоба-
лася усім. Арістотель сказав: наше щастя в діяльності,
що співпадає з добродійністю, але способів тлумачення доб-
родійності стільки, скільки є бажаючих тлумачити. Демо-
кріт сказав, що наше щастя — це супокійність розуму, а су-
покійна розумом людина стає недіяльна — без тривожного
хвилювання неможлива ніяка діяльність, в тому числі й ро-
зумова. Добродійність на чиюсь користь виливається в зло-
дійність для інших, діяльність розумова завжди пам'ятає
про прокляття непізнанності, а думки розумово діяльного
стають непізнанні для тих, хто не пізнає. Отже, я дійшов
до такого: той, хто прагне чинити добродійність, однако-
вий із тим, хто того не прагне, але й до злодійності не на-
диться. Той, хто діяльний, однаковий із недіяльним, аби
тільки обом було доступне начало безмірної любові. Гарний
тілом нічим не ліпший від негарного, а славний од неслав-
ного, бо всім один кінець — зникнення. Славному й неслав-
ному одна ціна, тільки в славного її названо, а в неслав-
ного — ні. Людина крива й бистронога однаково йдуть, має
значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом

не гірший од високого, а бідний од багатого—має значен-
ня тільки вміст любові в їхніх душах. Не осуджуй нічого,
чого сьогодні не розумієш, і щастя твоє буде в тому, що не
осудять тебе, аби тільки не ступив ти на шлях, що веде
в прірву. Прірви бійся, а все інше хай залишається таким,
як є, бо кожна самонадіяність — це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здо-
ров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його
душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи
погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над про-
пащою його силою, скільки в таких випадках годиться,
а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого най-
ліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати,
коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що
завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там
з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжу-
ється кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи.
Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани
зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них
зовсім темніло небо.

РОЗДІЛ XV,

у якому Турчиновський оповідає про неспокій,
що його посів у Поповій Горі

Після ганебного вигнання моїх ворогів та збитошників
я заспокоївся, тим більше, що, за порадою компанійського
отамана, мого визволителя, втрапив у писарі до сотника,
оскільки їхній був у комісії польській у від'їзді. Мені було
виділено квартиру, і я почав спокійно й безтурботно жити,
пильно виконуючи свою роботу,— решту часу збував, як
хотів.

Літо тоді стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвіле від
спеки, я купавсь у річці, лежав на піску, заховавшись од
стороннього ока, і наче завмер — життя моє стало однома-
нітне й сите. Після хвилювань, що випали мені, це було
добрим дарунком, і я скористався з нього, передчуваючи, як
з?вжди, небезпідставно, що за якийсь час вся ця благість
має зникнути, не полишивши після себе й сліду.

У вільний час я блукав піщаними мілинами, відчуваючи
задоволення від того, як пестить босі ноги м'яка, тепла
хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по
піску борозенки. Часом, звісившись із кручі, стежив, як
шугають у чистій воді срібнотілі рибини чи стрілою пролі-

тає рак. Коливалися водорості, а між них — хвіст якоїсь
більшої риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлін сіна висів
у повітрі, і від того душа розм'якала, й текла, й текла, як
вода, замріяна і зніжена. Я міг годинами зорити, як зави-
сає в повітрі шуліка, чи слухати жайворонка, що натхненно
видзвонює свої співанки; однослівне, дорогий читальнику,
те моє існування було просте і добродане: я був тоді наче
рослина, яка вільно колишеться на вітрі і тільки те й ро-
бить, що п'є сонце та соки землі. Інколи, коли мені хоті-
лося розумної балачки, я підіймався на горб до білостінної
хатини, і ми неквапно балакали про книжні мудрощі —
козак-характерник, як і я, був дитиною тієї ж таки alma
mater — Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою не-
взабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко
сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби
здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через
яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив
нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби;

остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку,
й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям.
Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, ста-
рий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі муд-
рощі. Я роззирнувся навколо — все те, що кілька днів тому
було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає
спину людським забаганкам, любий читальнику, це я
знаю,— але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз
вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще
переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські
вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало.
Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі.
Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання — не-
величка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це
село й податись у мандрівку далі — мене вабило в золото-
промінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед
Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там ба-
чив: порожне, біле, розстелене серед зеленого полотно, але
не міг не піддатися сильному й поривному потягу — мене
вабило ступити на нього й забути про все, що залишилося

за спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притя-
гальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став

ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні
мандри.

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені див-
ний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й
маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив зви-
чайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі не-
зручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною
женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, ото-
чили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали пере-
кидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж
злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти
й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи ве-
ликі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене
один із коней занадто сильно — я полетів од цих навіже-
них гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо заче-
пився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід.
Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, посту-
пово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пта-
шок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чуд-
ному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший
вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па
гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як
і мене, і я з подивом упізнавав їх — усі знайомі мені. Он
мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, ота-
ман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген пра-
воруч — батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші
знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору,
і я спитав у компанійського сотника, що був до мене най-
ближче: кого заховано там?

— Ті, з ким ще здибаєшся,— мовив він спокійно.

— А що це за дерево? — запитав я.

— Дерево життя,—відповів отаман.—Хіба не пізнаєш?
Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг.
Знову уважно роззирнув дерево — все, що міг бачити,
і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич браку-
вало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер
гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула го-
лова Страха.

— І ти тут? — запитав.

— Без мене не обійдеться,— засміявся Страх, і я проки-
нувся від того сміху...

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспо-
кійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори,
очевидно, такий сон — провіщення нових мандрів, це сказав
мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням
рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроси-
тися.

Мене відпустили не без жалю.

— Послухай мене,— мовив мін доброзичливець отаман.—
Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову по-
трапиш у халепу...

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто моло-
дий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода — на-
лучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так
само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо,— я зно-
ву опинивсь у владі доріг.

РОЗДІЛ XVI,

у якому оповідається про те,
як Турчиновський дістався до Могилева

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою.
Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила
й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу,
щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-
бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя
слабка. Кажуть fatum, ще кажуть — так складається, але
мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й
так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не роз-
мовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його
спідручні та я лежали на сіні.

— Чи не замало, пане Роно,— спитав я,— берете спід-
ручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

— Везу залізо,— сказав цей мовчазнюк і нічого більше.
Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені по-
гідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудо-
віші з чудових храми — я мимовільно милувався на вишу-
кані й ладні їхні тіла.

— І все-таки,— сказав, щоб завершити розмову,— засте-
регтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими,
надумір спокійними очима.

— Яке там застереження,— сказав неохоче.— Я ж везу
залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і
собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пи-
шуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть
угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокрес-
лилися десь такі слова:

Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,
Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,
Хоч з літами знає більше, та не робиться мудріший.

Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою,
вив язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцю-
вали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здо-
ровим безтурботним сном, яким може спати молодий хло-
пець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний ду-
хом.

— Агей! — гукнув хтось,— пане господарю, чи не дозво-
лите приєднатися до вас?

Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви —
була вже ніч.

— А хто будете? — спитав сторожко Рона.

— Подорожні, пане господарю.

Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве влас-
ного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-спів-
подорожани, Семен та Іван.

— Пане Роної — гукнув я щосили, торкаючись пальцем
грудей одного із них.— Це злодії, грабівники, женіть їх
геть!

— Я нікого не жену геть,—спокійно сказав Іван Рона.—
Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!

З притиском сказав оте "залізо", аж мої здирці перезир-
нулися.

— Чи не жовте, пане господарю? — запитав Семен.

— Чорне,— безпристрасно відповів Рона.
Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжу-
вав переконувати купця.

— Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій
Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!

Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почі-
пав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину,
якою прикривався крам.

— Але ж, пане Роно,—не вгавав я,—невже спокійно
їхатимете із злодіями?

— Нас п'ятеро, а їх двоє,— сказав Іван Рона,— чого мені
їх боятися?

Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче
впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж
помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку,
а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближ-
чого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло
і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої

вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що
водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?

Мене зморозило. Зирнув у небо — там танцювали якісь
люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по
ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали
перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися,
поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому.
Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою.
Я виплюнув її, гірко мені стало.

— Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям,—
сказав я.

— Хто там оббере, де злочинець, а де ні,— спокійно за-
перечив Рона.— Ти кажеш, що вони злочинці, а вони — піо
ти.

— Злочинець таки він,— сказали, не вагаючись, мої
здирці.

Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі
парості трави.

— Не вчинив нікому лиха! — мовив надуміру голосно.

— Це ми не вчинили нікому лиха,— в один голос відгук-
нулися мої вороги.— А через цього припутня ледве життя
не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочин-
ців.

"А що,—подумав я,—коли вони не винува-ті, а таки я?"
Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг
я її викинути з голови.

— Зараз він признається у своїй вині,— сказали мої во-
роги.

— У якій це вині? — спитав я здивовано.

— В тій, у якій сам визнаєш себе за винуватого.

— Я не знаю вини...

— Глянь, він її не знає! — сказав Семен, позираючи на
Івана Рону.— Через нього ледве не загинуло двоє людей,
а він удає із себе божу овечку!..

Червоні постаті й далі стрибали по небі, а мене трусили
чиїсь дужі руки. Я розклепив повіки й засліпився сонцем.
Сів і спантеличено замотав головою. У горлі палило, голова
нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем
тім'я — гостро заболіло.

Спокійно їхали вози, Іван Рона мовчки простував доро-
гою, його спідручні спали, заслонившись од сонця здоро-
венними солом'яними брилями. Я хотів щось сказати Роні,
але горло було настільки сухе, що не зміг проковтнути сли-
ни. Тоді побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й. на-

пився. Все ще пострибували в очах червоні вогники, ніяк не
міг дійти тями. Здалося навіть, що там, попереду, куди про-
стували й ми, курява покрила двох вершників, котрі мчали
від нас притьма. Обертали в наш бік веселі, оскалені об-
личчя, але крізь куряву не міг я їх упізнати.

— Ти чого кричав?—спитав Іван Рона.—Коли спиш,
то хоч голову затуляй.

Повернув до мене спокійне обличчя й дивився. Від того
погляду мені стало легше на серці: нічого тривожитися, коли
поруч такий чоловік. Видихнув із себе повітря і знову на-
пився.

— Чудний сон приснився,— сказав Роні.— Аж досі го-
лова крутиться.

— Сон — це діло пусте,— розважно сказав Іван.— Чоло-
вік непокоїться, то уві сні той неспокій його і з'їда...
Чвиркнув під ноги і спокійно змахнув пужалном.

— А вам, пане Роно, сни не сняться? —спитав я.

— Навіщо їм снитися,— буркнув Рона.— Чи ж вони мені
тра?..

Ми під'їжджали до якогось міста.

— Чи не Могилів це часом? — спитав я.

— Таки Могилів,— мовив Рона.— Дав бог: спокійно від-
були ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:

— Дощу давно не було...

РОЗДІЛ XVII,

у якому Турчиновський оповідає
про свої пригоди в Могилеві

Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто,
дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет,
особливе хвилювання — здається мені, що народився на світ
знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й бу-
динки, і люди довкола інакші — обличчя, строї й голоси;

я сам поступово змінююся й інакшаю; в такі хвилі байдуже
мені, чи сонце надворі, чи дощ,— освітлююся зсередини від-
чуттям Цієї онови, і все навколо начебто грає; м'яко, гарно
і трохи сумовито—будь-яке переродження несе з собою
трохи смутного, адже часто найбільша радість має підму-
ріаком своїм сум. Це вже такий закон, і не дивуватимемося
з нього; коли приїжджаєш отак до незнайомого міста, зда-
ється, світ перевернуто і в ньому перевернутий ти. Подумки
я навіть вирішив: чи не потреба відчувати щось подібне

штовхнула мене мандрувати? Я справді хвилююся, любий
читальнику, коли переді мною починає стелитися дорога.
Тоді стаю сильний і юний, і хода моя бадьора та жвава;

тоді мені хочеться обійняти цілий світ, і, хоч був я через
легковірність свою караний, того почуття в мені не зменши-
лося — в Могилеві я знову ожив. Тут я вигідно влашту-
вався в єзуїтській школі, бажаючи навчитися латинської
мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах зав-
жди здається вищим. У цьому місті мене знову потягло до
співу, отож я бігав у церкву Спаса і слухав тамтешній хор,
дивну втіху й солодке задоволення відчуваючи. Мене ваби-
ло на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався
крученими сходами угору. Там став позад усіх і долив до
загального і власний голос. Мене наче водою обдало від роз-
коші. Сльози виступили на очах, я заспівав із щирим упоєн-
ням, вкладаючи у спів усю свою душу: світ для мене посту-
пово зникав, бо я перетворювавсь у звуки і ніби гармонійно
розливавсь у просторі. Все покрилося м'якою тканкою — це
відчував завжди, коли співав; здавалося, стаю дивно видов-
женою формою, що існує сама від себе. Весь простір, де роз-
міщувався хор, пронизували списи сонячного проміння, та
й кожен із нас випромінював од себе таке ж сяйво — від
нашого співу в церкві немовби робилося ясніше, адже не-
даремно ми силкуємося звестись голосами до неба, щоб було
нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки
своїх душ, які йдуть в офіру для бідних і страждущих. Так,
це був натхненний спів, бо чудові звуки, які народжувалися
тут із десятка грудей, начебто знімали накип минулих дій,
образ, учинків — всього неприємного й лихого, що руйнує
житейське добро та благість.

Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.

— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.

— Ілля Турчиновський,— відказав я.

— Так уже й Ілля Турчиновський,— перекривив мене
регент.— А чого сюди заліз? Базар це тобі?

— Дуже поспівати захотілося,— чесно признався я, від-
чуваючи, як у мене холоне душа.

— Гадаєш, тобі платитимуть?

— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.

— А що ж просиш, вилупку?

"Вилупок",— мигнуло мені в голові,— хто це мене так на-
зивав?"

— Вибачте,— сказав ніяково.— Просто давно не співав,
то й зважився

— Так уже захотілося тобі поспівати?—знову перекри-
вив мене регент.

— Та звісно ж,— сказав я.

— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.

— Та я ж ..

— Ясно Скупуєш, лярвий сину,— цей чоловік забув уся-
ку пристойність і лаявсь у божому храмі — Коли не поста-
виш пива, не потикайся мені на хори,— сказав загрозливо.

— Гаразд,— мовив я, закусуючи губу, бо співати мені
хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте...

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на
своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення
я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимо-
волі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із
ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі
мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажли-
вими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інак-
шого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік,
якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене,
як до дитини,— допоміг мені влаштуватися до єзуїтської
колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні
мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох ка-
менів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій
так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичай-
на, але це значило, що пиво мав би пити і я Я ж не тільки
горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од
того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу
й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до
нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була чер-
вона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл
не випив би,— очі мені на лоба полізли.

— Чого вирячився?—гукнув весело регент.—Добре
мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Ска-
жеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашко
дила б.

— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальи
Рука його була холодна і слизька, але він з такою силаю

стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у гру-

дях серце, але й випав із рота язик.

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав
відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя ста-
ло таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

— Коли не пригостишся зі мною,— прошепотів зловіс-
ним шепотом,— розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало
кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі — малі,
щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло
рідке пасемко. "Ну от, знову те саме,— подумав я тоскно,—
раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!"

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені від-
разу ж стало млосно — не витримує моя голова трунків.
Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в соняч-
ний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу
напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають
"хміль". Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знема-
гає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сього-
дні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається,
серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом
зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмоку-
вав другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на
випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до две-
рей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій
супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи
в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а на-
вколо хмарою провис синій тютюновий дим.

— Призволяйся! — сказав регент, дивлячись на мене ма-
ленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене
на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом.
Зляканий тим, я знову ковінув пива, хоч і знав, що від
того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля,
кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як
у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів
зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд.
Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї
пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, му-
гикаючи й помахуючи рукою:

Ген, пий-но, пий-но до мене,
Гей, пий-но це зілля зелене,
Я одур веселий приношу,
Покинеш думок важку ношу,
Що мучать гебе, нещасливого...

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

— Не треба лякатися,— проказала вона,— я зелена грай-
лива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки

так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо
так уже мені призначено, гей, таки-так!
Я сидів, понуривши голову.

— Ля-ля-ла-ла! — приспівала вона.— Слухай мене пиль-
ненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби
мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої
людина дурною стає, але й веселою.— Вона скочила й про-
крутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову зли-
нув високо:—Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від
якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подо-
бу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти
хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш
мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

— Шинкарю! —закричав регент.—Пива, й доброго!

— Ля-ля-ла-ла!—знову прокрутилася зелена дівчина.
Прискочила до мене й оповила шию руками.

— Покинь блукати,— зашепотіла вона,— і покинь вітра
в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дур-
нем!..

"Он який він, Неспокій,— пробурмотів чи подумав я, зга-
дуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме
обдумував її, щоб записати.— Ну що мені лишається? Втек-
ти, розбити головою стіну?"

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

— А що за цією стіною, пане регенте?

— Пиво,— відказав він.

— А мені здається, що друга стіна,— мовив я.— А за
другою третя, і так без кінця.— Чи не так я кажу, пане
регенте?

— А може, й так,— сказав регент.— По мені, коли є що
в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлоп-
че, що мені найбільше смакує в світі?

— А що, коли за тією стіною пустеля? —глибокорозум-
но запитав я.

— Найбільше мені смакує печене порося,— сакраменталь-
не зголосив регент.

— Сенс нашої метушні в тому,— поставив я пальця,—
щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не го-
ден того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане
регенте?

Регент почухмарив потилицю.

— Добре було б, щоб до бочки з пивом,— сказав він.—
А коли вже того не можна, то до печеного поросяти.
Зелена дівчина присіла мені на коліна.

— Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий.—
сказала вона.— Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої до-
роги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу:

щасливі дурні про таке не думають.

Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра.
Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

— Печене порося — ось про що я мрію,— сказав регент.—
От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе
помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

— Але чому не хочете вислухати, що кажу я? — спитав
я із відчаєм.

— Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дур-
нів,— вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина.
Вона встала й позіхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар
лице корчмаря.

— А хто платитиме? — спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корч-
мар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх
своїм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко
хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку
і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент
подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. "Ось що зна-
чить бути п'яним,— подумав гірко я.— Ось що значить
приятелювати з зеленим змієм!"

Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся.
Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені
на плече, і я почув її шепіт:

— Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня,
що я її співала?

— Ні,— сказав я.— Бо ти облудна.

— Отакої! — засміялася дівчина.— А я так старалася.
Може, заспіваєш мені ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

— За себе ти заплатив. А за приятеля?

— Виклав усі гроші, які мав,— сказав я мужньо і пішов
до виходу.

Але до дверей не-дійшов, хоч як вабило мене туди; там —
сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень,
а тут — дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене
за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь об-
личчя.

— Це що, грають вертеп? — спитав я.— Коли так, да-
вайте!

— Дам!—сказав регент і вдарив мене в облличчя.—Бо
ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчма-
рева голова.

— Чого тобі? — спитав з тугою я.

— Гроші,— відказав корчмар.

— Подивіться там, у кишені.

— Ті я вже забрав,— сказав корчмар.— Більше не маєш?
Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі
сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але зату-
ляли світ, а може, намагалися зловити сонце. "Це як у прит-
чі про Розум,—згадав я.—Але нічого не вийде! Ген, ви,
що ловите,— крикнув я,— спіймаєте самих себе!"

РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповідає
про свою нову скруту й нове щастя

Після того відвідування шинку, любий читальнику, від-
чував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав,
противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено ви-
гнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматика-
ми по корчмах,— там був хтось із отців-ксьондзів, пристав-
лений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скру-
ти, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття.
Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.

— Хоч твоя парсуна,— сказав мені відверто,— й не по-
добається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпис-
коп, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапля-
ється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав
я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли
нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зреш-
тою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для
мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав
себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого пере-
творення. Ставав тінню звуку—ось вона, найвища втіха,
чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь
горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскіс-
но провішені стяги, я не міг не подумати, що звук — це по-
єднання такого сонця із людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на
хори.

— Я чув тут новий чудовий голос,— сказав він.— Хто
це буде?

Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.

— Як тебе звати, сину мій?

— Ілля Турчиновський.

— Де живеш і звідки прийшов до наших країв?

— Живу поки що при школі,— сказав я.— А прийшов із
Березані.

— Коли бажаєш,— сказав цей благодійник,— залишайсь
у нас. Виділимо тобі плату, як годиться, а коли, то й у мене
вдома співатимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немає злого, щоб на
добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, засте-
рігшись проти зурочення звичним плюванням через ліве
плече,— звісно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час
зі своїм благодійником і тримав на обличчі ґречну послуш-
ливість. Зирнув краєм ока на регента, але той криво всмі-
хався, ніби не був задоволений із мого успіху.

"Чого він сердиться на мене,— подумав я,— адже я і в
мислях не ношу супроти нього чогось лихого?"

І здалося мені раптом, що регент чимось нагадує моїх
колишніх співподорожан-здирців. Я з'ясував: люди не такі
й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змі-
шуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різ-
них обличчях. Множинність таких облич і створює облудне
. переконання, що в житті нічого не повторюється. Я ж ви-
разно відчував: оцей регент, як і мої колишні співподоро-
жани, супротивні природі моїй. Кожен може помітити цей
дивний житейський закон, і не відкриваю я тут чогось не-
звіданого. Таких супротилежних природі своїй я впізнаю
віддалік, і вони пізнають мене. Натурі, очевидно, таке різ-
новиддя бажане: все в ній ділиться на два світи. Вони до-
вкола нас, як і сама матінка-природа, вони і у нас. Пози-
чаємо їх із великого світу, оці виняткові супротилежності,
і вони зчаста рухають діями нашими й почуттям. Живучи
в малому світику, людина не завжди добачає цей закон,
бо мимовільно оточує себе людьми собі сприйнятливими,
але коли її викидає у широкий світ — цього годі не помі-
тити. Хто хоче переконатися, що я правду віщаю, хай по-
збудеться даху над головою, тоді, читальнику, й уздриш ого-
лений світ.

Коли єпископ пішов, регент наблизився до мене.

— Маєш нагоду віддячити ще раз своєму благодійнику,—
він тицьнув пальцем собі в груди.

Я з жахом згадав недавнє відвідування шинку. 1, певне,
щось незвичайне відбилося на моєму обличчі, бо регент
знову криво всміхнувся.

— Запишався?

— Та боже борони,— поспішив я заперечити.— У мене
голо в кишенях, самі знаєте. Дістану платню, віддам вам
половину, лишу собі тільки на хліб...— я говорив уривано,
навіть із відчаєм.—А зараз, самі знаєте...

— Дивись мені, пико! — регент підніс мені до носа до-
сить важкого кулака й промовисто похитав ним.— Ловлю
тебе на слові. Спробуєш крутити — в мене розплата коротка.

Я помітив: нас тільки вдвох залишилося на хорах, всі
інші розійшлися.

— Розплата в мене коротка! — повторив регент.
З тугою зиркнув на стіну навпроти. Там був намальова-
ний Микола. Чорноокий і незворушний, він чимось нагаду-
вав мого супровідника — Страха.

"Коли можеш мені чимось дорікнути,— сказав я йому по-
думки,—дорікай! Я прийшов у цей світ такий, як є. Може,
в тому перший мій ґандж? І досі не знаю, чи добре це чи
зле".

— Чого мовчиш? — спитав регент.

— Бо все сказав,— відповів я.— Так дивно ставитесь ви
до мене...

Я допустився сміливості. А оскільки це сталося, зирнув
співрозмовнику у вічі. Той нічого не відповів, лише криво
всміхнувся, як робив це сьогодні не раз, і пішов од мене,
звільна помахуючи руками. Я безсило присів на ослінець
і знову подивився в темні Миколині очі.

"Отакий я, як бачиш. Нікчемний і ніякий, безсилий і за
себе постояти — але живий я чоловік. Одне тільки непо-
коїть мене: чи є глузд в усіх тих нещастях, які людина пере-
живає, йдучи дорогою життя?"

Микола мовчки й незворушно дивився на мене.

Я подумав таке:

"Світ розділено надвоє: з одного боку — світле, а з дру-
гого — темне. Ті, що на світлій стороні, бачать супротивне
собі темним. Для тих, хто на темному боці,— темрява у світ-
лому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел
немічний уночі, сова — вдень. Ці дві площини зіштовхнуто
у вічному двобої: вони затялися не на життя, а на смерть —
кожен-бо має свою рацію і свої резони. Чи ж це необхідно
і чи є в тому вищий розмисел?"

Дивний спокій бачив я у Миколиних темних очах. Холод-
не безмежжя відчув нараз, вдивляючись у ті очі,— те, чого

й справді не дано людині осягти. Від того ще більше скули-
лася мені душа, а голос тихо заговорив.

— Світ розділено на добро і зло,— сказав я.— Це той-
таки розподіл на чорне і біле. Лихі ненавидять добро, а доб-
рочинні — зло Тут теж в основі ненависть. Світ розкла-
дено на сильних і слабких, здорових і недужих, зрячих і слі-
пих. Все, що існує на нашій землі, розполовинено. І все
зіштовхується в непримиренній бійці одне з одним, кожне
певне своєї правоти. Не знаю, чи є в тому сенс, але чи
можна при тому плекати думку про всезагальну любов?

Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супо-
коєм Крізь бані проливалося сонячне проміння і висіло
ясними сріблястими сувоями. Навколо холола стверділа,
важка тиша.

Я промовчав, а тоді сказав ще таке:

— Можливо, ці думки нерозумні, вибач мені за них.
Знаю, щоб була гармонія, не обійтися без боротьби із хао-
сом. Але мені вчувається тут щось непевне — коло нашого
світу не змикається з початком своїм, а закручується в нове,
входячи, як гвинт, у таку високість, куди не зазирнути...

І все-таки ця балачка з самим собою заспокоїла мене.
Я спускався зі сходів, кроки мої гучно розлунювались у по-
рожнечі; йшов і відчував, ніби вимито мене в чистій воді.
Вгорі так само грало сонце, а навколо висіла густа, як ки-
сіль, тиша. Ступав у тій тиші і, здавалося, ранив й непо-
мірно голосним стуком своїх кроків. Постогнували приступці,
а луна від того стогону розліталася по кутках. Здавалося
мені, любий читальнику, що то стогне ціла споруда. Велика,
старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу і стала
для неї надійною домівкою. Отож, коли людно в ній і гамір-
но, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку;

коли ж храм порожніє, вона прокидається. Розпрямляє за-
німіле тіло, по тому й виникає це, що я почув у цю мить:

шурхіт піску, далеке зітхання і те ж таки постогнування,
коли тишу ранять чиїсь запізнілі самотні кроки. Проте я не
поспішав покинути храм. Хотілося якомога довше затри-
мати цю хвилину і відчуття спокою. Є вони, такі, подума-
лося мені, хвилини, які можуть перетворюватись у камінь.
Ось одна із них — моя, мої думки й почуття; я вірю, що
хтось через багато-багато років прийде самотою у цей-таки
храм і повторить мої рухи чи слова — пізнає цей чудний віч-
ний камінь часу.

Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця
хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись

знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть диха-
ти, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть зака-
м'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже —
подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти
її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом.
Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє
щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світ-
лом сущий день.