РОЗДІЛ XXI.

у якому Турчиновський
віддається роздумам про себе

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці
записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що
я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають
у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли
ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тве-
резо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо
пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені.
де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це
певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небез-
печно хвилюють мене. Для людини, котра провела в манд-
рівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри
все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті
до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли
діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспо-
кій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки.
Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя
вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок,
спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово,
в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно
так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить
дух невсипущий,— про тих інша мова. Але коли довго блу-
каєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка
стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди:

мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж
я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити.
Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена
з більших чи менших кілець,— в коло складається життя

людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття
множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти:

де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й
кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила
охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський —
його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу
створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому
не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині
часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої
ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме
був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголос-
ніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й ле-
гіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання,
а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може,
цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих лю-
дей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув,
як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка
у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й міс-
ця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спро-
бував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося
в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут,— сказала.— А ти бачиш мене?

— Бачу,— мовив я досить спокійно, бо мариська таки
навідують мене і я до того звик.

— Це зле,— сумно всміхнулася жінка.— Не повинен ба-
чити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути.
Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? —спитала згодом.—Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти,— сказав я.
Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив,— мовила.— Чи багато тобі
ще писати?

— Багато,— відповів я.— Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю,— відказав я.— Чим можна закінчувати коло?
Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю,— сказала
жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи,— м'яко шепнула вона самими вустами.— Одпо-
чинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце
намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся
за неї, бо надто боїшся.

— Чого?—Я відчув, що хвилююся.—Чого можу боя-
тися?

— Що закінчив мандрівку в тишу житейську,— шепнула
вона.— А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад.
Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим
самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш
і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли
розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я по-
думав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з
чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі,
сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю,
а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив,
як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях
неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тіль-
ки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава,
бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру
перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадій-
ним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

—Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про
тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго
вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись
вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць
чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що за-
пліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них по-
треби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив
собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почут-
тями, аж доки не отямився.

"Не можу гаяти часу,— хльоснула мене думка.— Вчиню
хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має
замкнутися".

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й ча-
рівне "побачимо"...

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч
і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось
вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістриб-
нув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене на-
лежно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може,
чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний,
ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

— Мені хочеться поговорити з вами,— сказав він на-
решті,— але коли на те зважуюся, щось спиняє.

— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.

— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як наро-
дився. Оповідали мати: ви багато блукали.
Я всміхнувся.

— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти
місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещи-
рості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки
доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної
пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все об-
міркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зир-
нув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись
до мене в сад і назвався моїм іменням.

— Що там удома? — спитав я.

— Як завжди,— мій син усміхнувся.— Що було, те є.

— Живете там без господаря,— поважно відказав я.—
А без господаря — як без голови.

— Господарем завжди була наша мати,— з тою ж таки
трохи сумною усмішкою сказав мій син.

— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

— Як ви його витримували?

— Так, як усі,— сказав я.— Дурний був, то й носило
мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.

Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його
цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він
соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою
не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиді-
ли мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроб-
лену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же
мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий
краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попро-
щався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я
задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здога-
дався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж по-
вівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несмі-
ливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі
уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед си-
ном, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили
спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед со-
бою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод поло-
нив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

РОЗДІЛ XXII,

у якому Турчиновський оповідає
про ще один свій чудернацький сон

Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога
веде пряма дорога, а приятеля до приятеля — довга й за-
плутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна.
Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її
силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіва-
ного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент
давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав
до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний
у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я за-
містив його на регентському місці. Він же став на місце моє
і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мураш-
ки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не
бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жа-
дання може видатися на стороннє око химерним, однак було
воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь
надмірно впевнений. Заповідь "не осуди" розуміють просто:

не осуджуй, а я розумію її — щоб не осуджувати, не будь
надмірно впевнений.

Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час
розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з
полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із от-
цем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що
боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний,
що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя ви-
пустити мене через бічні двері. Той моє бажання задоволь-
нив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб
регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як зло-
дій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг віль-
ніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.

Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля
вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою
хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійли-
вий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.

В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу
та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще
непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співпо-
дорожани, і що найдивніше — разом з моїм регентом. Оче-
видно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хи-
таючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні
друзі,— я завмер уразившись.

— Він живе десь тут,— сказав регент, і я відступив у гли-
бину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.

Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони по-
чали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а ви-
стрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там
я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява.
В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там
на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не зна-
йшли...

Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по
дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од
звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий,
аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він
заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист
вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з ре-
гентом — крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне
сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче
бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене
і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною ру-
кою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом
розсипалося по твердій, втоптаній землі.

— Онде та свиня!—сказав регент і кинув у мене ще
однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі на-
чебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через
туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар за-
сунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся
хрипким сміхом.

— Ти мені не заплатив за пиво,— сказав він.

— Немало завинив він і нам;— буркнув Семен, люто на
мене позираючи.

— Ми прийшли судити тебе, вилупку,— крізь зуби мо-
вив Іван.

— Розп'ясти його! — сказав регент.

— Але ж я нічого не зробив лихого,— ледве знайшовся
на силі озватися я.— І в думках не клав супроти вас зла.

— Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло—це ти!—ска-
зали вони.— Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.

— Чим же я завинив, люди добрі? — змолився я.

— Тим, що є,— сказали вони.— Ти несеш у собі зло, бо
різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.

— Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я.
Вони засміялися.

— Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він
осмілюється правити!

— Ховаєш у собі щось там,— один із співподорожан,
Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по гру-
дях.—Ану зазирнемо!

Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався.
Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна
хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чи-
стий, трохи сталевий голос:

Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,
Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?
Але як закітвитись¹, ти не вмієш спинитись
І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..

Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно
нишпорила там.

— Щось знайшов? — спитав регент.— Ну, чого мовчиш?

— Таж нічого,— роздратовано відповів той, що шукав.—
Обнишпорив усі куточки.

— Шукай іще!—крикнув регент.—Воно там мусить
бути!

— Що воно? — запитав я.

— А те, що різнить тебе від нас,— сказав регент.
Я засміявся.

— Даремна ваша праця,— мовив.— Бо його треба шу-
кати не в моїх грудях, а у ваших...

— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені що-
сили в лице

Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмар-
ку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки,
білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього ми-
лості чи допомоги...

Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то
був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений,
а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до "Муд-
рості передвічної", але, прокинувшись, усе добре затямив
і поспішив записати на папері, бо здалося мені—це ще
один причинок до моєї драми...

¹ Кітва - якир

Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, ного прия-
телі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання
і в тон час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, за-
чинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кім-
наті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але
тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв
свічку й подав її мені.

— Хто тут? — запитав я.

Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме
обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура
й послужливо схилився.

— Чого панство бажає?

— Бажаю не я, а той,— кинув на мене Страх.

— Той не заплатить мені,— плаксиво озвався шинкар.

— Платитиму я,— мовив Страх, і шинкар запобігливо
йому вклонився.

— Замовляй! — грубо сказав мені, невдоволено дмухаю-
чи на червону бороду, шинкар.

Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима зга-
га пекла мені груди.

— Води!—сказав я похапцем.—Найхолоднішої і най-
чистішої.

Страх засміявся.

— Джерельної! — гукнув я шинкарю навздогін.

— Це вам буде недешево коштувати,— сказав той.
Я відчув невластиву собі задерикуватість.

— Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? —
спитав.

— Скільки завгодно,— сказав Страх.

— Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не
забралися б ви під три чорти?

Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, зди-
вовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки.
Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце — було
боляче очам.

М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но
засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Дов-
кола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю —
вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і ви-
пльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг
під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені
впала на обличчя велика холодна крапля — зірвалася, оче-
видно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але
я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось

відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного
повітря — пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком —
щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захо-
тілося, щоб завмерла ця хвилина,— нема ліпшого, як від-
чувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрас-
тей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя
кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо
проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє
листя. Крапало й крапало—дзиґар ранку, дзиґар мирно за-
початкованого дня.

"Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?"—по-
думав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій
Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзу-
їтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.

РОЗДІЛ XXIII,

у якому Турчиновський оповідає,
як його скинули з хорів

Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли
я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь
цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб
уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене
повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подру-
жився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хит-
рощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути ре-
гентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів по-
керувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит
на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме
не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до
всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь
час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми
днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх пере-
став до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішнм
піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.

"Будь бадьорий та веселий",— настановив собі я і став
справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а
коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга,
і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина,
котра дочекалася погоди.

Все відбувається в мені так: музика починається в гли-
бині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові боже-
ственних звуків. Музика росте в мені, як орація,— тони її
нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладна-

тяся на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх
внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесе-
ність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширю-
ються, зносяться, наростають.

Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати,
намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю
цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на
хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я
ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й по-
мираю для нього — тільки так я зможу до решти перели-
тися у найвище і найсокровенніше раювання—спів...

Отож я — регент і моїй волі підлягають голоси цілого
хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудо-
вого багатоголосся — місія для мене не вельми звична, ад-
же ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкла-
датись у чарівну гармонію, тут не було владарювання пря-
мого, а злиття — кожен голос стає чинником єдиного ве-
ликого співу, одного голосу, складеного з багатьох.

Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили
криласи¹, аж раптом здригнувся, побачивши між хорис-
тів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій
лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за
моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я
лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі,
читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не
уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки при-
йшов поспівати,— колись так само був учинив і я.

Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зно-
ситися — ми заспівали канон, і я відчувся залитим широ-
ким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й най-
величніше, на що спроможний світ,— плід. Так, я любив у
цей час усесвіт, усіх людей — хіба можна думати під таку
хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко
помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і все-
ляється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був
я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не
жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у зву-
ки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття,— вже
й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарив-
ся... Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і
спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього ре-
гента, спалахнула супроти мене злість,— сталося те, чого не

¹ Хор розкладався на криласи, лівий та правий.

міг аж ніяк чекати. Злочинець і гультіпака стрибнув раптом
на мене — кинувся, ніби чорний крук.

Сильний удар вибив мене з рівноваги, я змахнув руками,
як важко поранений, і полетів через залізні баляси туди,
вниз, де ревно молилася людська юрба.

Ніколи не забуду того падіння. Вже не він, мій ворог та
злодюга, був птахом, а я; світло різко мигнуло в мене в
очах, крутнулися бані, обличчя мальованих на стінах свя-
тих — це тривало лише мить, але за цю мить я встиг пере-
жити такий жах, якого не відчував та й не відчую, певне,
ніколи. Майнуло перед моїм зором чорне крило, і зловісні
очі смерті впритул зазирнули в мої. Рятунку-бо годі було
сподіватися, я падав спиною на кам'яні плити церковної
підлоги.

Не бажаю, любий читальнику, щоб ти колись відчув по-
дібне, не зичу того й ворогу своєму, бо за коротесеньку мить
я постарів на добрий десяток років. Ляше втручання вищої
сили врятувало мене від неминучої смерті чи ще тяжчого
каліцтва. Я впав на людські голови, голосний крик зустрів
мене тут, тріск і стогін, щось зламалося, запахло солодким
смаком крові,— я знепритомнів, розчинивсь у чорноті...

У мене й зараз тремтять руки, коли описую цю пригоду.
Бо безневинно й невільно став я винуватцем загублення
живої душі. Багатьом жінкам тоді було поранено голови,
а одна бабуся тяжко впала на плити і тієї ж миті віддала
богові душу.

Регент кинувся тікати, та посковзнувся на сходах і ку-
мельгом скотився донизу, потовкши собі боки. Але це йому
не зашкодило, бо відразу ж зірвався, як мені потім оповіли,
на рівні і вдарив у ноги, рятуючись од заслуженої кари.

Я теж опритомнів дуже швидко і без сторонньої допо-
моги. Щось кричав, вимахуючи руками, люди навколо ме-
не кричали також, поранені жінки зойкали і стогнали, а ба-
буся лежала на плитах із завернутою головою — з її мерт-
вих очей викотились одна по одній дві великі рожеві сльо-
зини. Я заплакав і собі, ридання струшували тіло, я сів тут-
таки біля покійної, виливаючи свою тугу гарячим плачем, ха-
паючись за волосся і ледве не виючи з розпуки. Волею долі
був зовсім неушкоджений, але серед цієї варвітні, цього
крику та стогону не знаходив виходу тузі. Мене обережно
вивели з церкви й поклали на лавку у прицерковному садку.
Я вдруге знепритомнів — боліло мені навіть нетямному.

Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч
я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко

пробудив мене з непам'яті, а коли мене залишили на самоті,
я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися
до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи
й так заспокоїтися й очиститися.

Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли
люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це
вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді ви-
нуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути
безневинно покараним.

Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати
гірку думу про свою безталанність.

"А може, мій талант у безталанності? — раптом поду-
мав. — Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж
мандрована!"

Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й
обхопив голову руками — в ній голосно дзвеніло. Так про-
сидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене
йде сам єпископ Четвертинський.

— Чи не ушкоджений ти, сину мій? —спитав він.

— Свята богородиця врятувала мене,— відповів, відчу-
ваючи на очах сльози.

— Убійника, злодюгу вже шукають,— сказав єпископ.—
А ти, сину, лишайся в мирі...

— Не маю вини, отче,— сказав я.

— Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я.
Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, по-
просив відпустити мене з міста.

— Не буде тут мені життя,— сказав я.

— Жаль мені тебе відпускати, — мовив Цей добродій-
ник.— Але воля твоя, чини, як знаєш.

Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями
Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а
на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари за-
ліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув
убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподоро-
жан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро,
їх уже побито й міцно зв'язано—вони плуганилися, пону-
ривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба,
але її до злодіїв не підпускала сторожа.

— Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! — горлав,
стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чолові-
чок.— Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як
їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звіду-
сіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч ву-
лиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали
й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних
моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само
не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так
дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лиша-
ються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як зви-
чайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але ду-
шею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й
перед собою вони чисті і тільки перед світом — брудні і зло-
ворожі...

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я
стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох роз-
бишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене
каламутними, повними ненависті очима.

— І він тут! — тихо сказав Семен, але так, що почув і
я.— Жаль, не вдалося нам його придушити...

— Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розпра-
вимося,— ще тихіше сказав Іван.— Коли така погань по-
руч, краще не розпочинати...

Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести по-
глядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас.
Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до
мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безроз-
судної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що,
придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й
справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я.
Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли
б довелося нам із ним здибатися,— щось дивне й незбаг-
ненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не
дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами
гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути
ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні
основ їхньої упередженості.

— Це хтось із їхніх? — спитав хтось із юрби.

— Та де,— відповіджено йому,— це той, що падав з хорів!

— Чого ви стали? — закричали ззаду.— Ведіть!
Злидіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися
з рук сторожі й кинулися на мене. їх похапали за плечі, і
вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла
на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не
витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони
посунули далі дорогою.

Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'яз-
ний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього по-
руху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови:

вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у
їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми,
яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи
правдиве те знаття?..

Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.

— Це знайомі ваші, пане регенте? — спитав. Палив люль-
ку, і дим обгортав його обличчя.

— Авжеж! — мовив я.— Вони хотіли мене вбити.

— Зголосіть про те суддям,— виплюнув жовту слину чо-
лов'яга.

— Стане їм,— сказав, відчуваючи отой чудний смуток.—
Більше як на смерть не карають людину.

— То, може, напишете з цього приводу притчу? Давно
їх уже не писали...

Я здригнувся: хто може знати про притчі, які пишу? Різ-
ко повернувся до співрозмовника — не знав-бо я його.

Чоловік усміхнувся, повернувся й пішов. Я пильніше при-
дивився до його спини, і здалося мені раптом — постать ця
віддавен мені відома. До мене повернувся гостроносий про-
4"іль — ну, звісно, помилитися тут було годі. Був то, як зав-
жди, він, вічний мій супутник — Страх.