РОЗДІЛ XXVII.

у якому Турчиновський оповідає
про своє прибуття до Шклова

Ми зупинились у Шклові, в монастирі Благовіщення гос-
поднього, і в тому монастирі ігумен Теодозій з братією при-
йняли мене з охотою і з нагородою за утримання таляра

битих десять. Так само було прийнято до хору й моїх но-
вих співподорожан-співаків, з якими я відбув дорогу до цьо-
го міста над Дніпром.

Перше, що зробив: пішов глянути на святу річку нашу, і
вона, велика, щедра, принесла душі моїй мир. Я сидів на
березі, сховавшись у затінок верби, і довго слухав, як по-
хлюпують здійняті вітром хвильки. Вони спалахували, ніби
постріли, короткими різкими зблисками, і ті блискоти ми-
готіли по всій течії. Відчував я себе під той час звільнено,
як і тоді, коли врятував мене компанійський отаман. Так
завжди буває, коли мина небезпека, що висіла загрозливо,—
знову мирно лебедіє голубе небо і ясне сонце, спокій світу
відчувається якнайзагарніше. І все-таки тут, у мирі, я зга-
дував і своїх ворогів. Співподорожан-здирунів, мабуть, по-
карано на горло, а колишній регент повіявся, битий стра-
хом, світ за очі. Я міг вільно зітхнути й спокійно обзирати,
пригрітий сонцем, світ та людей.

Відчував збудження від сотень нових облич, які випадало
бачити, і від вулиць, на які ступав. Був оновлений і я, і світ
навколо — переживав це з радісним щемом у душі. Тут, у
Шклові, я ніби вдруге народився, тож хотів думати, що
таки загубив свою хвостату Недолю...

Зараз, коли перейшов не один десяток літ, ця моя наїв-
ність видається мені смішною: ніколи-бо людині не вдається
втекти від себе самої, хай би з неї здерли шкіру й одягли
у нову. Але вона не може й не заперечувати себе, інакше не
мала б заруки, що не топтатиме цілий вік одне й те ж ба-
генце...

Я тоді довго сидів над Дніпром, заколисаний його тишею,
довго слухав мелодійний плескіт хвиль, у який вривався
сплеск грайливої риби; малий човен на видноколі був доб-
рим прихистком для мого втомленого погляду — мені рап-
том захотілося зробити щось надзвичайне. Щось од рицаря,
котрий проголошував перед бур'янами, сиділо, звісно, і в
мені — недаремно вигадав я його!..

Дививсь у глибину простору трохи скаламутнілим зором.
Дніпро хвилював мене, здіймались у мене груди, стукотіло
серце.

"Треба шукати десь тут,— подумав я.— "Мудрість пе-
редвічна"!"

Я схопився на ноги.

— "Мудрість передвічна",— сказав уголос.

Було парко, я скинув чоботи, зв'язав їх і перекинув через
плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду — була

чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче пере-
різані прозорою площиною води.

"Маю з'єднати всі притчі, які придумав раніше,— гадку-
вав я,— хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде
"Мудрість передвічна"!"

Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного
проміння, а долі, на воді,—решето сонячних спалахів. Мені
в голові відлунився діалог.

Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бу-
ти наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб омину-
ти мережу.

Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб лов-
цями стали ми.

Будівничий. Що ж ловитимем?

Всі разом. Розум!..

Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі
в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упо-
кореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чер-
нець з його даремним прагненням заховатися від життя, іс-
торію про нього я запозичив з "Києво-Печерського патери-
ка" Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали
в повітрі руки моєї уяви.

Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї
драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзят-
тям — я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правиль-
ний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява поміс-
тила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші
мої дійовці — це вони були ловцями Отари.

"Ось воно,— подумав я,— дивне й страшне Невдоволен-
ня людське!"

Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину,
врешті, голова в нього також була людська...

"Вона майже готова, моя драма,— подумав я,— небагато
треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у
Шклові..."

Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене
тенькнуло, був це таки він — Страх. Такий же вусатий і за-
гадково усміхнений.

— Це моя одежа в майбутньому,— сказав він.— Почув,
що хочеш виставити драму. Навіщо?..

Через річку плив качур, а на ньому сидів рудий Шинкар.
Шинкар зіскочив зі свого дивовижного перевізника і ви-
струнчився.

— Хай живе його величність Гендль! —вигукнув він...
Я сидів на березі й пересипав з долоні на долоню пісок.

Сипався той із глухим шелестом. Кнур перестав рити квад-
рат і підійшов до мене. Сів, як людина, й закинув стегенис-
ту ногу за ногу.

— Квадрат має велике майбутнє,— сказав він.— Усі ми
замкнені в квадраті...

"Все це інтермедії,— думав я.— Зовсім непогано. Інтер-
медія перша: "Гендль і Шинкар на качурі". Інтермедія дру-
га: "Кнур-філософ". Інтермедія третя: "Страх і нова його
одежа".

Я пересипав пісок. Пісковий дзиґар — велике людське від-
криття. Чим би була людина, не знаючи, що таке час? Не
стала б розумна: час-бо — це думка про смерть, а звідси —
всі пристрасті цього світу. Звідси — вічне змагання і марно-
та марнот.

Кнур сидів біля мене й пащекував:

— Квадрат — це дім, де живе людина, це могила її, цвин-
тар і місто. Це поле, сад і мережа... Все на світі — квадрат...

Я встав. Пісок сумно свистить, коли йти через нього.
Пісенька для подорожнього, який не знає, куди йти.

— Стривай! — сказав Кнур.— Я не доказав своєї думки.

— Докажеш на кону,— мовив я задумливо.— Тепер не
час — треба ще багато думати...

Я йшов по піску й відчував сонце, що било просто мені
в обличчя. Тихо плюскотіла вмиротворена ріка — я був на
самоті. Довкола, куди не глянь, ані душі. Відчував у тілі
ослаблення, як після виснажливої роботи. Цілий день про-
тинявся по піску, обмірковуючи драму й інтермедії. Я їх обо-
в'язково поставлю, і це буде майже так, як робили ми в
Києві в богоспасенній alma mater нашій...

Шелестіло листя. Я спинився біля розложистої верби.
Краплі крапали з її листя на пісок, вибиваючи в ньому схожі
на віспяні висипи лунки. Приплющився й пив на повні гру-
ди довколишню тишу й теплі притишені шуми, котрі цієї
тиші аж ніяк не руйнували. Серце погідно билось у мене
в грудях, відчував я світлу розчуленість.

Над головою крякнула ворона. Летіла вслід за іншою, а
та, перша, несла у дзьобі курча. Велика срібна хмара охоп-
лювала півнеба, а сонце, яке майже спустилося до заходу,
червоно оббарвило їй живіт. Крапля з вербового листка впа-
ла мені на лоба, навіки вибивши на ньому знак неба.

"Знак неба,— подумалося мені,— це знак нашої тліннос-
ті, а водночас це наші пошуки вивищеного у світі. Це нагад,
що людська метушня марна й дочасна, але є в ній і висока
позначеність".

— Лад у другій дії буде такий,— сказав я уголос.— По-
встримність, Гордість, Заздрість...

На річці голосно скинулася риба, я встиг помітити чор-
ний хвіст. Сонце вже лягло на обрій і дивилося на мене
смутно й поблажливо, ніби знало щось таке, про що ніввік
не здогадаюся.