РОЗДІЛ XXVIII

"Мудрість передвічна". Повстримність

Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели,
закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його
чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив
так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна
душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.

Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його
там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була
можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня.
Єдине, що непокоїло жінку — це ясна, трохи несвітська
всмішка на бранцевому обличчі.

— Терпиш муки й неволю,— сказала вона.— Навіщо?
Легко можеш визволитися.

— Так сподобно богові,— мовив Мойсей.

— Коли упокоришся мені,— запропонувала жінка, ледве
тамуючи хвилювання, яким запалив її цей красень,— ста-
неш багатий і можновладний на моїй землі. Володітимеш
мною і моїм багатством.

— Але хто ж,— спокійно відказав Мойсей,— узявши жін-
ку й покорившись їй, зберіг закон? Покорився жінці Адам,
і його вигнали з раю. Самсон усіх перейшов силою, а потім
жінка зрадила з чужинцями його. Ірод був непереможний,
а віддався жінці — й убив Іоанна Предтечу. Я не пізнав ще
жінки і не хочу, бо це зробить мене її невольником. Не хо-
чу,— сказав цей блаженний,— твого багатства. Для мене
найкраща краса — краса душі й тіла. Господь побачить мої
муки і звільнить мене від них.

Стояла сонячна днина, і промінь упав на рівні, блискучі
зуби бранця. Осліпилася тією усмішкою жінка, і ще більший
неспокій посів її.

"Викуплю його,— подумала вона,— і матиму собі у влас-
ність як бранця".

— Ти мій бранець,—суворо сказала, заплативши ви-
куп.— І я велю тобі побратися зі мною.

Наказала вбрати його в пишну одежу й посадити до сто-

лу, що вгинався від найвишуканіших страв. Але з усмішкою
дивився Мойсей на всі розкішні наїдки та солодкі трунки.

— За роки неволі,— мовив він,— я знайшов смак лише
в одному: в хлібі та воді. Краще хліб із водою, ніж солодо-
щі- з бідою,— проголосив він приказку й відвернувся від
столу, шепочучи молитву.

Тоді його повели в розкішну залу, й кільканадцять на-
півголих дівчат танцювали й оманливо вигиналися перед
ним. А по тому завела пані Мойсея у свій покій і почала
роздягатися перед ним сама.

На те зірвав із себе одежу Мойсей і, роздягнений, упав на
коліна перед іконою. Затремтіла, побачивши те, жінка, бо не
вздріла й сліду від своїх спокус. Лиха іскра залетіла їй у
серце — звеліла кинути юнака в темницю, не даючи ні їсти,

ні пити

— Хай цей євнух загине з голоду!—вигукнула вона,
а Мойсей на те тільки всміхнувся ясно.

Проте і в темниці вів не загинув, бо сторожа таємно під-
годовувала його, а один, найстарший літами й найдоброзич-
ливіший, сказав юнаку:

— Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися?
Ти молодий і красивий, вона не гірша і жила з чоловіком
тільки рік. Хіба не чудовіша вона за багатьох жінок? А яке
має багатство! Не розумію тебе, хлопче. Ти полонений, а не
хочеш виповнити її волі. Князь би не відмовився від такого
щастя. Хіба не каже Христос у Євангелії: "Залишить чоло-
вік своїх батька та матір і прилипне до своєї жінки, і будуть
вони одним тілом, бо вони вже не двоє, а одне єство!" Чи
не правду мовить апостол: "Краще побратися, ніж розпа-
люватися". Ти ж не чернець, навіщо тобі такі муки? Вмреш
у біді, а якої заживеш слави? Хіба Авраам, Ісаак, Яків ги-
дували жінками? Тільки чорноризці. І Йосип оженився, а
хіба ти про таке не думав? Нерозум керує твоїми діями,
брате!

— Все це так,— відказав спокійно Мойсей.— Це краще
від того, що нашептала у раю Єві гадина. Але не прийму
вашої ради. Хай буде, що всі праведники спасались із жін-
ками, а я один ні! Не вабить мене земне панування, а високе!
Христос у Євангелії сказав інше: "Хто залишить свого бать-
ка, й матір, і дітей, і дім—той стане моїм учнем!" Кого ж
мені слухати: Христа чи вас? Сказав і апостол: жонатий
дбає про світські справи, а нежонатий про божі,— як догоди-
ти богові? Спитаю вас,—сказав Мойсей,—кому більше тре-
ба служити: Христові чи жінці? Знай ти й перекажи своїй
пані: ніколи не зманить мене краса її і не зламає моєї волі,

Та не полишила його вдова. Посадила Мойсея на коня,
возила по землях своїх і говорила людям:

— Ось ваш пан, а мій муж. Щоб усі кланялися йому!
Всміхався Мойсей ясно.

— Даремно дбаєш,— сказав,— бо не ваблять мене мар-
нотні справи цього світу. Не трать сили!

— Ти мій раб,— мовила пані,— бо проданий мені. Я не
відпущу тебе живого, а піддам смерті в тяжких муках.

— Відтепер я буду ченцем,— сказав Мойсей.— І мене не
страшать найбільші муки.

Він гуляв по розкішному панському саду, коли це раптом
побачив ченця, що заблукав сюди, був той саном священик.

— Мене послано на твій клич,— сказав він.— Даю тобі
чернечий образ.

Пані стежила за своїм бранцем і тільки побачила це —
погнала своїх слуг схопити ченця. Але ті обійшли сад, об-
шукали кожен кущ і не знайшли його. Розлютувалася жінка
й наказала роздягти Мойсея й бити різками. Його били й
промовляли:

— А покорися своїй пані, а виповни її волю! Звільни сам
себе й одягни злоту одежу, щоб бути нам паном!

— Робіть своє! — сказав Мойсей.— Не стану я покірний
тій, котра приневолює до чужолозтва. Яка користь людині,
коли придбає весь світ, а пошкодить своїй душі — який ви-
куп дасть людина за власну душу?

Тоді вдова зовсім утратила розум. Мойсея привели до
неї в покій, роздягли й поклали до її ліжка. Вона прийшла
до нього гола й почала цілувати й милувати його.

— Не думай,— сказав із усміхом Мойсей,— що я не можу
цього зробити. Гидую тобою як нечистою.

Тоді била його розсерджена пані по обличчю, била й пла-
кала, наказувала й просила, щоб покорився він їй, але був
Мойсей як неживий і беззвучно приймав удари.

На те зовсім роз'ятрилася жінка. Наказала бити Мойсея
по сто ударів на день, і було це сповнено — били його аж
доти, доки не втратив він краси своєї. А на довершення всьо-
го обрізано йому тайні члени.

— Як не мені, то нікому! — скрикнула пані.
Але не довелося їй по тому довго панувати. Через кілька
день до її замку вдерся повсталий люд. її вбили й викинули
псам на покорм, а Мойсей, звільнившись і вилікувавшись,
рушив у довгу дорогу, аж доки не принесли його ноги аж
на береги Дніпра, де він вступив у ворота Києво-Печерської
лаври. Тут оповів про свої муки, й ретельно слухали його
брати во христі. Під час тієї мандрівки він посивів та зігнув-

ся і виглядав справжнім дідом, хоч був ще в зовсім молодих
літах. Може, тому недовгий вік йому судився: десять років
прожив блаженний у монастирі, а відтак і помер. Всі ті де-
сять років ходив він не такий спокійний і веселий, як раніше,
і майже ніколи не освітлювала його вид ясна усмішка — все
про щось думав, але міркуваннями своїми не поділився ні
з ким. Те навіки залишилось у божій таємниці, відомо тіль-
ки, що нічим не пошкодив своїй святості Мойсей.

Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не
кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме
так.

Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було
повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спа-
лахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця —
це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент
оживало.

Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим.
Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих
смертних: смертних переконував стригтись у чорне духовен-
ство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським
життям.

РОЗДІЛ XXIX,

у якому Турчиновський оповідає про те,
як виставляв він у Шклові свою драму

По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму
свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що
бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав
я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі
хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких
не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився
з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй "Муд-
рості передвічній" (до речі, моя драма із тією, такої ж назви,
що виставлялася на кону Київської академії, як помітить
розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного).
Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі,
як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все
було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із
спудеїв Рицаря і Козака, другий — мандрівця, що шукав
на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма
керував.

Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові
ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й

ся і виглядав справжнім дідом, хоч був ще в зовсім молодих
літах. Може, тому недовгий вік йому судився: десять років
прожив блаженний у монастирі, а відтак і помер. Всі ті де-
сять років ходив він не такий спокійний і веселий, як раніше,
і майже ніколи не освітлювала його вид ясна усмішка — все
про щось думав, але міркуваннями своїми не поділився ні
з ким. Те навіки залишилось у божій таємниці, відомо тіль-
ки, що нічим не пошкодив своїй святості Мойсей.

Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не
кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме
так.

Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було
повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спа-
лахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця —
це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент
оживало.

Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим.
Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих
смертних: смертних переконував стригтись У чорне духовен-
ство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським
життям.

РОЗДІЛ XXIX,

у якому Турчиновський оповідає про те,
як виставляв він у Шклові свою драму

По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму
свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що
бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав
я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі
хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких
не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився
з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй "Муд-
рості передвічній" (до речі, моя драма із тією, такої Ж назви,
що виставлялася на кону Київської академії, як помітить
розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного).
Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі,
як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все
було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із
спудеїв Рицаря і Козака, другий — мандрівця, що шукав
на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма
керував.

Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові
ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й

домініканці. Я дивився крізь шпарку на цих різноманітних
людей, і в мене боязко завмирала душа. Мав відбутися уро-
чистий момент у моєму житті — на нього покладав я багато.
Інколи так буває: настає мить, у якій відбивається існуван-
ня людське, хоч ззовні все звичайне: так само світить сонце,
гребуться в траві кури, ходять люди, розмовляють, їдять
чи п'ють. Чи не тому дививсь у шпару нашої завіси з остра-
хом, а ще мучило мене погане передчуття.

Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня об-
лич пропливла повз мій зір — зала була набита головами,
і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був
знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не
раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зо-
всім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені
моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я роз-
хвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя
потворитися,— змушений був заплющитися.

"Знову те саме,— подумав я,— знову бачу перед собою
противенця!"

Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я по-
дав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед
кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене
відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час
співу,— зовсім забув я про свої лихі передчуття.

"А що,—подумав,—коли б і справді я став Мойсеєм?
Прегарним і сильним духом!"

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і
збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те
обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гос-
тем, який не знає світу, бо занадто той здається йому ши-
рокий. Упевненим може бути лише той, для кого світ — все,
що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

"Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?"—подумалося
мені.

Та жінка — світ, вабливий, повний оман. Він обіймає лю-
дину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають
його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його
бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через
повстримність. Був мужній, але природа позбавила його
того, що найтісніше в'яже з нею людину...

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди
вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка,
Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана За-
етів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка.
Іорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити
перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і
всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо — можновлад-
на владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче ка-
кани, падають на людину,— годі їх позбутися...

Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки
в'єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти
яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала на-
пружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні!
Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце.
Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-про-
мінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстрим-
ність — не є неупокорення, подумав я. Повстримність — це
втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на
першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли до-
гори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і
годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії — ті, які
придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША:

"ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ"

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його
ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона
з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стри-
мів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку
рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така
червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного по-
візника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

— Кра-кра! — закричав він.

— Гей, ти, голодрабцю! — гукнув Шинкар Гендлеві.—
Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив
попсуті зуби.

— Гендль — я,— велично сказав король.— Це добре, що
ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль — це та-
ємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо.
А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад — повільно роз-
ступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

— Золото! — вигукнув Шинкар пошепки.— Оце так здо-
буток! У житті не бачив стільки золота!

— Існую я і золото,— сказав Гендль.— Ми те, чого не
можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона — таємниця!
Шинкар упав навколішки.

— Візьми мене в свої слуги,— попросився він.— Я можу
грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплу-
тувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки
поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі
промигнула загадкова всмішка.

— Скинь свою дорогу одежу! — наказав він.

— Хіба це дорога одежа? — здивувався Шинкар.

— Але й не бідна. Ми ж — оборонці бідних,— мовив
Гендль.

— А золото?

— Золото — це таємниця,— сказав Гендль.— Насправді
вмієш усе, що сказав?

— Так,— схилив голову Шинкар.

— Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй най-
вищу цноту. Не кради...

— Але я ж узявся грабувати...

— Не убий!

— Послухайте, ваша величносте,— спробував перебити
його Шинкар.

— Не чини підступів і не лукав...
Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

— Пішли до бісової матері,— сказав він.— Я тут нічо-
гісінько не розумію!

— Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

— Це якийсь придурок, а не Гендль,— сплюнув Шин-
кар.— Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.

— І досі не втямив? — спитав.— У цьому і є — Гендль!
Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

— Кажеш, Гендль?—перепитав він й пильно позирнув
на короля.— Може, ваша милість трохи пояснить... Але
стривайте, стривайте, щось тут світить.

— Ще й як світить! — зареготав Гендль.

— Гм, гм, я стану проповідником,— засміявся, аж ударив
себе по стегні. Шинкар.— Непогано вигадано.

— Саме проповідником,— хихикнув Гендль, б'ючи доло-
нею по ручці трону.— А все решта — глибока таємниця.
Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі сво-
їм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном
із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шин-
кар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони смія-
лися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний
танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструн-
чилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже
були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

— Ну, з богом!—сказав Гендль, простягаючи Шинка-
реві руку.

— З богом, чортові в пельку! — сказав Шинкар, і вони
поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельни-
ка, Заброду й Будівничого—моїх перевдягнених хористів,
а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали.
Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Не-
важко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли
інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно по-
сміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, облич-
чя яких, як і органістове, були мені відразливі.

"Це вже рік я у Шклові,— подумалося мені,— і ось він
знову насувається — мій fatum!"

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися.
Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий
тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може
повісти, що тебе чекає завтра...

"Людське життя,— думав я,— це мережа несподіванок,
яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати".

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще ве-
селіша трава — я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й
трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоп-
лено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаю-
чись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий по-
миями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки,— з того
сміюся, аж на землю падаю...

"Ну що ж,— гадаю, до болю в очах вдивляючись у публі-
ку,— головне — виставити драму, а там можна звідси ті-
кати!"

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скину-
ти сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий
момент надходив. Ну, ще момент, ще — увага! Я змахнув
рукою.

Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка на-
криває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку,

але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я
заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така
ж сіть упала й на залу — під нею заборсалися ми всі, навіть
органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так,
як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один од-
ного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клу-
бок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори регота-
ли в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього
гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались
у сітці голови публіки — здавалося, не було там людей, а
самі голови, що товклися одна -об одну, горлали й несамо-
витіли.

"Це успіх,— подумав я, зриваючи з себе мережу, якою
був обплутаний — аж задихався від неї.— Вони, ті люди в
залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі,
мене зрозуміли — розмова із ними в мене виходить!"

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА.
"КНУР-ФІЛОСОФ"

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів пе-
редні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку,
почав:

— Ну от, ви смієтеся! Ви! З'явився, мовляв. Кнур і хоче
навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

— А я й прийшов цьому вас навчити,— мовив Кнур.—
Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой!
До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один
надумав одне, другий — друге, третій — третє... Що там ка-
зати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу міша-
нину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми...

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни — мертва тиша
зависла по тому.

— Є в світі одна тільки мудрість,— сказав Кнур.— Це
філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ні-
хто! Гляньте навколо,—Кнур пихнув люлечкою,—курка!
Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не
так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює.
І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чер-
гу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою
траву на здоров'ячко, їжте овець — оце вам і буде мудрість,
якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи.
Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство,
немає нічого! Хочете різноманітності — пожирайте один од-

ного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний,
пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше,
ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете?
Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про
так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є
харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк?
Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені запере-
чить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки.
Харч — це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Про-
стіше кажучи — черево! А черево з'являє філософію чере-
ва. А філософія черева — це філософія життя, шановне пан-
ство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий
глузд—черево, здоровий глузд—іжа. О, знову цей сміх!
Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне
для капусти, друге для думок. Одне черево — на іжу, яку
потім витискуєте послідом, а друге — на духовне, яке ви-
тискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не
треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про
одне думайте — черево та хліб.

Голови, порозтикувані в залі, щось задоволене загорлали.
Кнур бухав приступами сміху. Вибив люльку об ратицю і
цим викликав ще більше захоплення. Йому таки забезпечено
успіх. Тепер йому нічого не треба, досить пристукнути чи
стати рачки, як хвиля сміху занесе його до небес. Зала буде
захоплено ревти, бо вона — підкорена...

Кнура грав я, люб'язний читальнику, ти, мабуть, збагнув
це. Було записано йому ще багато слів, а в кінці на нього, як
на філософа черева, мали напасти, щоб з'їсти, але в цей мент
їдка судома стисла мені горло. Відчув, що не докажу до
кінця промови, цієї смішної аж до гикавки промови. На
мене раптом пролився смуток. Невідомо звідкіля взявся і як
мною заволодів. Навіть сльози вибилися мені на очі. Але я
стримався. Статечно вклонився і під шумливі погуки зійшов
з кону.

Драма тривала. Ти уже знаєш, читальнику, для чого вона
мені була потрібна. Так, це ще одна спроба помиритись із
світом. Може, дивно зазвучить тобі це признання — воно й
для мене дивне,— бо як можна помиритись із світом, не вчи-
нивши ніякого зла і не сварившись із ним? Але ти мав
змогу довідатися, читальнику, про мої лихі пригоди — на-
трапляв я на ворогів, і пальцем не кивнувши супроти них.
Отож я й почав гадати, що у певний спосіб посварений із
світом. Коли б я мав лихі помисли, пояснити б це не було

важко, але я скрізь і завжди проповідував любов. Не бажав
пристрастей, які на мене силою випадку падали. Отож драма
моя — спроба примирення, того відчуттєвого примирення,
якого давно прагну. Треба розповісти про себе людям, ви-
рішив я. Вони мають зрозуміти мене, пізнавши. Суть моя,
вирішив я,— "Мудрість передвічна". Коли вдасться мій за-
дум і вистава сподобається — я врятований, тобто прими-
рення настане, а життя моє освітиться незгасимим світлом.

На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза. Гарбуз
мав розколотися, а з нього вискочити лев. Я дивився на
публіку, на ту сотню гарбузів, які мали осудити чи помилу-
вати мене. Чи вистрибне з них лев? Чи кинеться на мене
і чи матиму я силу жбурнути в нього грудкою? Але коли це
станеться, про мир уже не йтиметься — продовжуватиму
шлях свій та мандрівку.

Органіст так само презирливо всміхався. Органістові мо-
лодики зловісно покусували губи.

"А що,— тьохнула в мене думка,— коли вони прийшли
сюди не дивитись і сприймати мою драму, а щоб озло-
битись?"

Я зирнув у той бік, де сидів Страх. Погладжував вуса й та-
кож усміхався. Я спустився до нього по драбинці й сів поруч.

— Зараз твоя черга,— прошепотів я.— Виступиш?

— Хочеш, щоб сказав проповідь, як твій Кнур? Кнур і
Шинкар — не один й той же?

— Той Кнур — теж ти,— сказав я.— Мій Страх.

— Зневажаєш мене,— засміявся я.— Мені здавалося, що
я принаймні ця зала, тобто її ставлення до тебе...

Дійовець на кону кидав каменюку в кістяк і вже готував-
ся до розмови з Віщим Голосом. Я поспішив туди. За лаш-
тунками стояли актори.

— Як гадаєте,— спитав я,— матимемо успіх?

— Чого ж,— сказав один із спудеів.— Латиняни он аж
киплять од заздрості.

— Коли так, то виставимо "Страх",— сказав я.— Але ні,
спершу "Заздрість", а тоді "Страх"...

ІНТЕРМЕДІЯ ТРЕТЯ:

"СТРАХ"

— Так, це про мене,— сказав Страх, устаючи з передньої
лави.— Турчиновський попросив мене висловитися. Я не
дуже радо йду на це, бо волію не базікати, а діяти. Однак
я погодився. Бо хочу, аби твердіше пізнали, що я таке. Щоб
щільніше відчули — яв кожній вашій кровині, в кожній

жилці. Коли б не я, то й вас не було б як істот розумних.
Нічого б не досягли й не вигадали, а поперерізали б один
одному горлянки. Чи ж не страх божий — основа наших ни-
нішніх звичаїв та моралі? Страх божий відчуває людина, і
тільки вона. Чого найбільшого боїться — чи не вмерти? Для
мозку, що ясно освітлює світ, зникнути — найвищий страх.
Отож ви й вигадали віру в потойбічне життя, тобто віру у
вічне життя А на сторожі цієї великої думки поставлено
мене. Я дужчий за все, хоч люди часом вдають, що відгоро-
дилися од мене стіною. Моя справа пройти через ту стіну,
залазити в людські криївки та захистя. І це зовсім не важко.
Адже приходжу я до вас щохвилини, і щохвилини в іншому
одязі. Щохвилини вигадую собі нову забаву. Але вершина
мислі моєї — ваша думка про кінець світу. Тоді з'явлюся
на землю в образі вогненного смерчу і протанцюю шалений
танець. Ви про те знаєте, і це одна з причин вашого лихо-
чиння. Бо всьому настане кінець: добру і злу. А коли так,
то навіщо воно, те добро? Хіба не смішні речі я кажу? Ха-
ха-ха! Смійтеся! Смійтеся, хай йому чорт!

Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж
незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Рего-
талися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби
щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск.
Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися
не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала,
як у коней, селезінка.

— Гей, ви! — закричав Страх.— Не варто впадати в такі
пристрасті. Ліпше затанцюю вам — звеселіться! Бо можна
взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність.
Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх сма-
житимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали!
Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох!
Гех, гех!—вдарив він підборами. Ми висипали на кін і
затанцювали разом із ним.

— Усмішку, усмішку! — гукав Страх. — Чого набурмо-
силися?

Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми
всміхалися.— Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?

— Про це! — вигукнули всі ми, танцюючи.

— Ось як я владарюю! — гукнув він і засміявся. Ми за-
сміялися й собі.— Слава, слава! Ну що, Турчиновський,—
гукнув мені,— чи не чудова вистава?

Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот без-
глуздо-завчено всміхався.

Драма тривала!

РОЗДІЛ XXX,

у якому Турчиновський оповідає
про свої незлагоди з органістом

Всі дійовці "Мудрості передвічної" були раді з щасливого
завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого
подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й
не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не
без причини.

Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався
засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але
ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод,
звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир,
де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.

Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли
все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримав-
ся на ґанку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на
ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи,
пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна
й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко
розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу...

Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуля-
ти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись,
відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика
зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зі-
рвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.

— Слухай-но,— сказав я,— таке з людиною може стати-
ся, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?

Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву.
Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:

— Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?

Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей — всі
вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними,
як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі об-
личчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови.
Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, об-
личчя й маска — і так безкінечно. Часом важко було збаг-
нути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на
вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не
мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих
зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діаман-
тами й сапфірами — люди вільно розмовляли й сміялися.

Я підійшов до одного із змієносців.

— Але слухай,— спитав,— хіба тебе не душить?
Той здивовано видивився на мене:

— А чого б мало душити? їсти ж не перешкоджає!

— Мене чавить,— мовив я.— Дихати нічим.
Чоловік потис плечима.

— Дурниці все це,— сказав.— Просто треба вміти при-
звичаюватися...

Прокинувся від того, що мене й справді душили. У спів-
арні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув
біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, ки-
даючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в
цей мент щось блиснуло перед очима — відчув тупий удар
по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув
руками.

— Оцього! — крикнув органіст.— Не випустіть оцього...
Мойсея!

Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви
відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було
розколено на кілька частин, як гарбуза.

"Лев вискочив,— подумав я,— але чи не пізно кидати в
нього грудкою?"

Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула
роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом
проковтувала мене й усіх моїх товаришів — я закричав. По-
твора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у
болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи
нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єди-
на лучила мене із життям...

Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне,
як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя
холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося орга-
ністове обличчя, і я миттю впізнав його — бліде обличчя
гадюки, що обкрутила мені шию.

— Ну що, га-га, оклигав? — засміявся органіст, і тільки
тепер я помітив, що мене несуть.

— Куди ви мене несете? — спитав я, випльовуючи гіркий
згусток крові.

— Утопити,— спокійно сказав органіст, а його спідручні
зареготали.

— Хай так,— я знову виплюнув кров.— Але що це вам
дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в
смолі. Чи вам того хочеться?

— Гляньте, він уже мудрує,— сказав органіст.— Вистав-
ляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.

— Ми з вами були добрі знайомі,— мовив я.— Завжди
знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?

— Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки,
схизмате,— зареготав органіст.— Ми з тобою, хлопче, різ-
ної віри,— спокійно додав він.— Я можу тебе вбити, і це по-
кладеться мені на шальку заслуг...

Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя від-
свічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала
постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста,
з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався
при зустрічі.

"Людина завжди має кілька облич,— заворушилося мені
в умі.— У ній сидить два єства: звичайне, по-людському
мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані
милості, ні добра!"

Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла— ря-
тівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені виря-
тунок. їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від
цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголо-
сивши про моє нещастя ігуменові.

Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши решт-
ки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й,
похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов
дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зра-
нену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед
очима змигувало — являлося органістове чи гадюче облич-
чя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по що-
ках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.

"Лев вистрибнув,— думав я і потім довго повторював це
речення.— Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.."

Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і ви-
ставив, заспокоєння не принесла.

"Це марна гадка,— снувалося мені в голові,— що світ про-
сто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити,
щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося
нічого!"

Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й
дзвеніло.

"Але коли голова моя розколена,— подумав я,— що ж
станеться, коли вистрибне мій лев?"

— Для помноження зла? — спитав сам себе.

— Не знаю,— відповів.— Покірливі завжди терплячі, не-
терплячі — сильні.

Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.

"Не вмів пристосуватися,— подумалося.— Зовсім не міг.
Тому й бився об людей, як об морські хвилі".

"Але в тому моя суть",— сказав другий голов.

"Це щось таке вигадане",— озвався перший.

За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спо-
кої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля,
щоб з однієї зернини створили по колосу.

"Це теж філософія",— гадкував я, але було важко утри-
мувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову,
як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але
й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали...

Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям,
котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мело-
дію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому,
що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо,
як жито, високою, незалежною від нас філософією росту.
Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про ко-
лосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони
створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч?
А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний
шлунок наш?

Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі.
У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди,
коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане
машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, нато-
мість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить
очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добро-
творчі думки?..

Мене хтось торкав за плече.

— Сину,га, сину!

Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.

— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця жи-
вого нема!

— Лихі люди,— сказав я.— Тяжко й безневинно...

— Гоїти тебе тра, сину,— заговорила стара.— Мене звуть
Явдоха Мащиха. Чуєш мене?

— Чую,— сказав я і заплющив очі.

— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й
сама у пригоді можу стати, бо знахарюю...

— Еге ж, еге ж,— сказав я, здивовано помічаючи, як
мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обер-
тати.

— Ой, лишенько моє! — почув я голос старої.— Степане,
гей, Степане, а йди допоможи!..

Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обер-
татися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідо-
мість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав
зорями.

Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно за-
округлена й незвичайна.

— А люди де? — спитав я.

— Оті комахи хіба не люди? — відповів мені білий як
сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги
і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.