РОЗДІЛ XXXIV 3 страница

— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний
сотник.

— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей,— відповів, роз-
світивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді
Ягельницького.

— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю
сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

— Хто був з тобою?

— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значко-
вого товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий ко-
ровник; був той убитий... Петро і його товариш, звати його

Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки
Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий
ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під
чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, роз-
колюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і
вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення
невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на
слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочу-
бея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.

— Я не звик сидіти,— сказав Кучурба.— В мене, коли
стою, голова ліпше варить.

— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? —спитав Скиба.

— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з
нами не був.

— Що робили тут Петро з Дядечком?

— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік...
Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі,
збиваючи клубені рудої куряви,— вогняний кінь з упряжі
Фаегона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з
легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показили-
ся. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися,
посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і
вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в
прірву небес... Я мимовільно протер очі: засинав біля столу.
Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі бу-
денніші й незначніші.

— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? —
спитав я.

— Та коли б їх послухати,— розсміявся Кучурба, затру-
сивши пухким тілом,— то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало
сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара
куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начеб-
то мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розрід-
жувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, кот-
рий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цьо-
го коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з
найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від
безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетен-
ське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.

— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний
сотник.

— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста,
Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда
й хустку заставив...

Кочубеи поплямкав губами й примружився, тоді знову
заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горі-
хи,— оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної
і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше
з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка пла-
кала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли
співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на об-
личчя лягло щось, наче усмішка.

— Ну, а після того?

— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду,
стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам
поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав...

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і за-
хропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене че-
рево, відбивши звук, наче впали вони на котел ¹. І йому
приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у
котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав
він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочуняв-
ши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб
привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за
волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння
якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана суд-
ді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

— Господь милував,— зітхнув Кучерба.— Та я, знаєте,
панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не
сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоло-
вік, пробудивши...

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й
нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього.
Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього
й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж,— підхопився Савич.— Зараз я, за
твоїм проханням, підпишуся...

¹ Котел,— військовий барабан.

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея,
посвідчив.

"Коло докручується",— подумав я, стаючи біля вікна й
дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим ли-
стом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер,
начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди при-
йде троє,— снувалася несамохіть думка,— і одного з цих
трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в
мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені.
Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє
обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи
переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім
читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайпра-
вильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі.
В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою само-
тину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не
сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім
звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що
курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вими-
ти її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка
в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи розди-
рав.— Так твердо ви заснулиі

— Все це бісова В'юцка,— всміхнувся тепло дячок.—
Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з
В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спи-
тати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось за-
гадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний,—'проголосив Савич і дістав
з-за столу оправлену у шкіру книгу.— Ось кннжиця, що
хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане
канцеляристе,— сказав на повний голос Іван Скиба.—
Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за
книга?

— Вірші, ваша милість,— сказав покірливо Савич.— Ці-
кавитеся віршами?

— Я? — скрикнув здивовано Скиба.— 3 чого це вам
упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написа-
но, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра,— сказав поважно дяк.— Таке
знання, ваша милосте, й без книжки живе...

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пух-
настими вусами і з темними палкими очима. Щось було в
його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смаг-
ляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмит-
ра Маркевича,— сповістив він хрипким, але впевненим го-
лосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.

— Ціле село знає,— сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера,
якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що
звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище.
Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників...

Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписую-
чи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а
Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той
йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав
це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до
стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудів-
кою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли.
Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну
кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі
тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони по-
сміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі...

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічо-
го не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і
вони рушили до Поповича.

"Це нецікава історія",— подумав я, записуючи слова
Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі.
Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене
й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполо-
винилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з
дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що
попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівав-
ся на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки по-
хмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною
таки відбувається",— подумалося мимохіть — перо ж моє

описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявля-
ється, була не його, а Шкуренкова.

"Всі вони розказують про себе,— крутилося мені в голо-
ві,— а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не
назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут
саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут,
бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-чер-
воне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне
вона його навіки. "Одначе він був живий,— з дивною при-
реченістю подумав я,— і саме з ним все оце сталося, саме
він заплатив за все найбільше".

Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, ле-
генько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що від-
чував той Петро у цьому селі—чи не те ж таки, що я?
Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кож-
ного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чо-
му, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу,
гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає
зараз і моє серце... "Оповідь про вогняного коня — це каз-
ка",— подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і
я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?

Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла мо-
лодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша
станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве
волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов ху-
гірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві,
виставивши оперті на ціпку руки.

— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як по-
тім удома опинився.

— Зате я відаю,— сказала Бідиха.— Застала його я
шинку допряма хмільного і завела додому,

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди
жінка.

— Коли це було? — звів голову Скиба.

— Саме товар у село повертався...

Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з під-
нятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому
Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки
з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі,—
подумалося мені,— у цьому краю вдома!" Так, вони всі
могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого
Петра. Ці двоє були тут чужаки...

Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у від-
чай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і
саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.

— То що, Марино,— спитав сумно телятник Ярема,—
взяла собі Біду?

Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню
куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й
худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чую-
чи домівку.

— Допоможи мені, Яремо,— попросила Марина.— Не
впораюся сама я з ним.

— Бо захотіла собі біди,— сказав сумно Ярема.— Пі-
шла б за мене, любив би тебе й милував.

— Пізно про те говорити,— сказала Марина.— Це мій
хрест!

Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом
він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву.
Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на
ньому два струмки...

— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний
сотник.

— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав.
Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.

— Ну а Петро?

— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина.— Ні, той
не валявся. Сидів за столом.

— Я їх бачив,— сказав хутірський староста Тодор Ро-
гачевський, який досі сидів мовчки.— Саме коли худоба
поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дя-
дечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до
шляху.

— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди
більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?

— Таки-так!—хитнув поважно староста, і я побачив,
що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і за-
гуслий спокій.

— Пам'ятаю, коли ще був у тямі,— сказав Хома,— ніяко-
го заводу поміж них не було.

— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба.
Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стоя-
ли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою,
щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт ви-
сіявся.

— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спи-
тав буденно.

— У Безкровної,— мовив я на позір байдужне.— Ось
разом із паном Стефаном.

— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.

— Ми бавилися віршами, ваша милість,— сказав незво-
рушно Савич.

— То що ми з вами тут вислідили?

— Лишився тільки один чоловік,— сказав я.

— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче?
Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його
очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.

Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порож-
нє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які
схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на при-
вітання.

— Доведеться гукнути на раду,— сказав наказний сот-
ник.— Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в
дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчу-
ваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї
залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я
мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною
ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразив-
ся з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто зітхнула чи
позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожи-
ти коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваю-
чи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздріп
вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього кри-
ла, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і діста-
тися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми ве-
чорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій
історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому.
Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось
убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга склад-
ніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської
душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі кві-
ти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блу-
кач-чужинець?

Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Че-
рез це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на ко-
го падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позір-
но просту історію і зможемо повернутись у домівки.

Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути на-
решті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан

Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів
сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись
на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі
вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке,
після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що
його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і не-
бокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь,
котрий дихає вогнем,— хочу в нього повірити. Тільки тоді
зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не
розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у
житті не хробак...

Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна
школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чо-
ловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступиз на-
зустріч.

— Зачекайте, панове урядові,— сказав він.— Маю до
вас дві слові!

— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций,
я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федорови-
ча. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лиха-
чем, своїм шуряком, із шийку Лук'яна Поповича. Коли ж
минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича,
над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його
прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб від-
вели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця...

Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ро-
вом біла хитлива постать.

— Люди, зачекайте,— сказав Іван з перестрахом.— Щось
водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а ко-
ли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі йою
заплющені.

— Коли це недалеко,— попросився Іван,— відведіть ме-
не до Наумця, мого знайомого...

— Ми його й повели,— сказав Куций.— Наумець узяв
його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову
кошару додому.

— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба.
Куций хитнув заперечно.

— Є свідки, що ночували ви на хуторі?

— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема.
Всі вже спали.

— Як нам проїхати до Наумця?

— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наум-
цева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер,
дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув
інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в
ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших
руках.

— То що, пане наказний сотнику,— сказав я.— Здаєть-
ся, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами
ставала хмара.

— Ще трохи — й порудіємо зовсім,— показав зуби
Скиба.

— І не пізнає вас жінка!

— Еге ж! — засміявся наказний сотник.— Скаже: іди
геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав
я.— Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?

— Це, здається, така ж байка, як і про месію,— блиснув
зубами Скиба.

— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії
вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з
байок.

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись,
сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чор-
ноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наум-
ця? — сказав Скиба.

— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.

— Не хочемо губити часу,— очі в наказного сотника
блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки заверши-
ти справу та й податися додому до своїх льохів та барил.

— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він.
Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на
круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотни-
ком приострожили коней.

— А що, пане дяче,— спитав я, повертаючись до Сави-
ча,— записали ви в книжицю історію про коня?

— Чому б не записав?—сказав дячок.—Таке гріх би
було б і не записать!

— Віршами записали чи просто?

— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого
я доміркувався?

— Скажете, пане дяче.

— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить
кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але
про це ще Мелетій Смотрицький писав.

— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.

— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є
музика. Тра-та-тамІ Тра-та-там!

— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич,
бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки.— Тоді
кожен вірш можна буде заспівати...

— Як же ви цього досягаєте?

— Відбиватиму в ритмі наголоси.

— Так, як іде кінь?

— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі
вірші вже й до мене писали...

Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч
як вона нас цікавила,— під'їжджали до Наумцевої хати.
Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою,
низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через
перелаз. Ми пішли слідом.

— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав
спокійно Наумець.— Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися.
Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними
на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн
Наумець.

— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі,—
сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи
коліна. Його довгі руки лягли на стегна—сидів, наче що-
хвилі готувався скочити.— Опівночі прийшли до мене Ма-
ценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вів-
чар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть,
линовицького жителя.

— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.

— Хутір того ж Маценка, а колись був наш,— сказав
Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

— То привели до тебе Дядечка...

— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись
у нього ночував, то він до мене й завернув.

— І довго він спав?

— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пі-
шов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.

Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вкло-
нилася.

— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.

— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла,— ска-
зала жінка.

— Прокинувся тверезий і не захотів обідати,— мовив
Наумець.— Все турбувався, що був із товаришем і не знає,
де той ночує, бо вони вночі розгубилися. "Обійди,— сказав
я йому,— хутори —і десь напевне знайдеш І"

— І пішов?

— До Маркевичевого хутора.

— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний
сотник.

— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його,
було вже надвечір.

— І знайшов він товариша?

— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх
місць.

— Після того ми вже його й не бачили,— сказала жінка.
Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився:

були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка
не була темна й низька.

Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг,
як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою,
як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.

В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання
дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подріму-
вав. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося.
Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш
розслід, здається, ні до чого не довів.

— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вби-
то? — спитав я.

— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.

Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на
стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на
конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі
голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди,
де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в
них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті,
начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра.
Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь си-

нявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця
рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайне-
бом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла
навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.

Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну
постать, котра йде розглядаючись,— можливо, то був Дя-
дечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на
нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утра-
тив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити
коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за
спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко
тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядеч-
ка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені
іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в
них розгадку його неспокою.

То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбив-
ство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за
якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед
піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блу-
кати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне
вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокій-
ніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спо-
кій,— боявся, що настане момент, і це прийде й до мене.
Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Сави-
чем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він лю-
бить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть,
що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому лю-
бити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї —
тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля
й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а
може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим
глибше заходить у землю, немов спускається в пологий
байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк
з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й
справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. "Он вона,
розгадка, — мимовільно подумалося мені,— он він — прав-
дешній кінець цієї історії!"

Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по
груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказу-
вала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно,
бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю,
яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

Мені здалося, що в останній момент почується крик. Роз-
пачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але
нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої зако-
ни — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її
голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між ру-
дувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА.
ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,
Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.
Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,
Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає,
А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле --
Мої сльози непролийні,— серце туга щипле.
Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,
Як те личко чарівниче в сутіні палає.
Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,
Юж не знаю, де подітись,— занедбала люба.
Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє,
А у мене в серці чорна квітка виростає.

Спів тихий чую, птиця десь там піє,
А в мене серце б'ється, тужно мліє.
Тепер я бачу: день і ніч влилися,
В коханні чи у герці ізплелися!
Етер тепліє, нива червоніє,
В рудавім пилі стежка даленіє.
Приходить туга в душу і гнітить,
Спинити хочу цю біжущу мить.
Аж ні І Безсилля серце мені млоїть,
Невгадна думка мозок непокоїть:

Нема у світі забічі-притулку,
Без свого дому серцю завше мулко.
Спів чую тихий, чарівниче грання,
Приходить знову ще одне світання,
А я у поле йду незвідь-чого,
Шукати щастя, розвіту свого.
Вітаю день я теплий, променистий,
Що світлих рос одяг тремке намисто.
"Ізгинь, печале!"—шепчу сам до себе,
А туга в серці, наче чорний лебідь.
Чи перебуду й чи прийду колись ще
До обрію, ідо сонцем ясно блище?