РОЗДІЛ XXXIV 6 страница

— Спідниця нова штаметова з добрими бесаманами, шну-
рівка штофова жовтогаряча, шапка оксамитна зелена, добра,
три шапки суконних, добрих, дзеркало велике, добре, соро-
чок полотняних — п'ять, кунтуш синівський, сукна тонкого,
коралевий, в якому був капшучок з грішми, і було їх три
копи...

— Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів тобі Йосип
Горський? — спитав Костенецький.

І знову нічого не відповів Петро, бо й не слухав Йосипо-
вого числення, зір його прочинився, і побачив він, що до-
рога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в ньому
небачені дерева і співали небачені пташки. Вже йшов по
тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого ясніло йому
в голові, аж він усміхатися мимоволі починав. Заплющив
очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала ладна му-
зика — назустріч йому звівся чоловік у білому. Мав іскри-
сті очі, простяг руку і сказав тепло:

— Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і спочинь.

— У мене немає дому,— сказав Петро.

— Зайди в це дерево,— сказав чоловік.

Він ступив уперед, а що не хотів ударитися обличчям
у кору, простяг руки. І руки його ввійшли в кору, наче була
вона водяна. Тоді він увесь увійшов у дерево і спинивсь

у синюватому мерехкому тумані, в якому мерехтіли де-не-де
вогники. В тому тумані розрізнив він щось, наче сходи,
і пішов угору, йшов він по них і йшов, а туман поступово
рідшав і прозорів: ось воно те, про що мріяв, подумалося
мимохіть йому. Ось де місце, куди приведу я свою кохану
і де зможу спокійно оселитися... Він побачив перед собою
густий, залитий цвітом сад. Дерева теж не були схожі на
ті, які знав,— щось наче лобода.

Озирнувся, бо хотів розпитатись у того, котрий його
сюди послав, але побачив обличчя своєї жінки Тетяни і по-
чув її голос: перераховувала те з речей, що вважала за своє.
Дивився на неї з зачудуванням і тихою підозрою: хто вона?
Чому зв'язала з нею доля і чому блискає супроти нього
такими сердитими очима? Йому захотілося в цей мент по-
бачити інше обличчя, яке було б йому любе, що не знало б
супроти нього озлоби й заздрості, зневаги і зненависті.
Знав, що серед усіх цих людей є тільки одне таке, але зараз
він його не побачить. Йому захотілося звестися і сказати:

"Люди, що ви робите? Навіщо вам цей вертеп, чи тільки
для того, щоб поживитися з моїх недоносків? Де взялось
у вас супроти мене таке зло? Ми ж жили з вами мирно,
люди, і я тільки трошечки, трохи не улягав у ваш світі
Скільки разів я христосувався з тобою, Петре Орищенку?
Можливо, я був трохи інакшого тіста, ніж ви,— думав він
далі,— але я ніколи нікому не сподіяв ніякого зла!" Пере-
водив погляд з одного обличчя на друге, здається, кожне
почуло ті його невимовлені слова, але ніхто не захотів зро-
зуміти. Ніхто не захотів простосердно глянути йому у вічі,
а кожен дивився кудись убік. Так, начебто не було його
зовсім, а тільки непотрібна тінь, яку треба відвіяти. І в
Петра почав входити раптом той незбагненний, беззмістов-
ний, густий, як кисіль, і морочний жах. Здалося, що таки
не врахував чогось і що Горпина таки правду сказала. Всі
ці люди однодушне хотіли позбутися його. Можливо, вони
таки винесуть одностайний вирок, і за годину чи дві він
забовтається на гілці, як гнилий плід. Тоді вони відчують
повний спокій, бо цілком від нього звільняться і здобудуть
тим право на всі пограбовані в нього недоноски. "Ти, ласу-
не,— подумав він гірко,— поласував приливаними чорниця-
ми, а що здобув?"

— Чи не чуєш, що тобі кажу? — звищив до нього голос
сотник Костенецький.

Петро звів на сотника прозорі, сині й невинні очі. Скинув
русявим чубом і забрав його з лоба. Але сотник витримав
його погляд. Мав свій: важкий, владний і незворушний.

— Я спитав тебе, чи визнаєш вину, чи піддавати тебе
пристраснішому допиту?

"Киї,— подумав Петро.— Вони хочуть забити мене чи
покалічити?"

— Визнаю свою вину,— сказав тихо, але й поспішно.
Обличчя Костенецького розгладилося, а по людях, зібра-
них тут, пройшов шепіт. Петро кинув на них швидким, ви-
відчим поглядом: сказав щось догідне. "Тільки б не довести
їх до несамовитості,— подумав він і здригнувся від огиди.—
Злодій, я злодій! — захотілося йому гукнути.— І то через
те, що годі себе виправдати І" Але й цього разу вуста його
мовчали, наче заліплені воском, а очі знерухоміли. І був він
такий спокійний і ніякий, що люди і справді не могли на
нього дивитися.

— Суд видає декрет,— сказав голосно Костенецький.—
Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству
віри гідних осіб, розсудивши тяжкий переступ козака Петра
Легенького, до якого він сам признався, за артикулом ста-
туту Литовського, присуджуємо його до смерті через пові-
шання. Чи немає в товариства відводу?

Глуха тиша зависла над присутніми. Всі дивилися мовч-
ки і знерухоміло, наче перейняли цієї закостенілості в оскар-
женого.

Тоді виступив наперед Тесько Сердюк.

— Прошу панів урядових зважити на чистосердечне при-
знання Петра Легенького і на те, що злу дію вчинив він
уперше. За те дарувати його життям і видати присуд до-
ступніший.

Костенецький зирнув на урядових, кожен з них мовчки
хитнув головою.

— Зважаючи на прохання поштивого господаря Теська
Сердюка, суд змінює свою постанову. Декретом нашим і з
порадою товариською, при множеству віри гідних осіб учи-
няємо: злодія Петра Легенького позбавити власного майна,
покарати киями і вигнати геть з міста, не обкарновуючи...

— Готуйся прийняти належне,— сказав Степан Кошан-
ський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо лежала
всмішка, а очі були крижані.

— За що зненавидів мене так, Степане? — спитав сами-
ми вустами Петро.

— Не я тебе зненавидів, а ти себе.
Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок
із січкою,— не видав Петро із себе ні стогону. Костенець-

кий спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його
перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклі-
лий погляд і закушену до крові губу.

— Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? —
спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав
катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо швидко поки-
нули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимо-
фіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали,
наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того
добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася.
Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозу-
міти, що тут діється.

— Візьміть у неї води! — наказав Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, під-
скочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе
коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широ-
кою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене
обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов
удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою
плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його
і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв
його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав от-
хланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав
стулятися.

— Мабуть, знову живіт болітиме,— сказав Костенець-
кий.— Щось мене на позіхи бере...

Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи
щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота.
Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.

— Коли б не карали ми злодіїв,— сказав він,— світ би
перевівся.

— А звісно,— сказав сотник, стуляючи рота.
Петро, однак, знову запав у непам'ять.

— Може й померти,— сказав, підходячи, війт.

— Вилийте на нього ще відро,— наказав Костенецький,
і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг
удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він
кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецько-
му ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною
отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він за-
ворушився.

— Хай його вітер обвіє,— сказав сотник, кусаючи губи,
щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на моло-
дицю, що невідривне сюди дивилася.

— А ти чия?—спитав він.—Щось мені не до знаку...
Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але
мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через
те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-
таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися,
притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявле-
ним ротом.

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло як-
раз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче
світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з
якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому
голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги.
омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше.
Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. По-
тягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав.
Відчув, що живий і може рухатися,— гаряча хвиля щастя
омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось
схоже на усміх, очі засвітилися — вечірнє сонце таки заки-
нуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але
цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов
і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче
був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зреш-
тою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок
у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи
ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він
знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не від-
чувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин ско-
чив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стриб-
нув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу
і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом:

з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Хіба це не мій дім?

— Не можеш уже тут жити,— мовила вона гостро.

— Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

— В тебе нема тут одежі й харчу! — сказала жінка.
За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

— Що тут таке? — спитав.

—— Той злодій прийшов,— холодно сказала Тетяна.

— Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти
з міста? — спитав Кошанський.
Петро мовчки на нього дивився.

— Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення,— ска-
зав Кошанський і солодко позіхнув.— Стережу Тетяну від
твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

— Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця
тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

— Він щось проти нас замислює,— сказала жінка з сі-
ней.— Подивися, які в нього несамовиті очі!

— Зараз піде,— сказав Кошанський.— Бо я тут таки з
урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився,
щоб узяти дрюка.

— Забирайся геть! — сказав глухо.— Бо черепа тобі про-
валю.

— Я прийшов, щоб вас побачити,— сказав повільно Пет-
ро.— За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд.
Він повернувся і ступив через перелаз.

— Думай про свої гріхи, Петре!— сказав цвілим голосом
за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. "Мене вже нічого
тут не тримає",— подумав і подививсь у той бік, де стояла
хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в
серці — лишав там щось по-справжньому дороге й гарне.
Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що
він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла без-
людь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду,
пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне
збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і мотор-
ніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї
урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур'ян, і він мимохіть глянув туди.
Від куща верболозу замахала йому хусткою дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше, подався туди. Поспі-
шав і усміхався: назустріч пливли йому кохані очі.

— Я тобі принесла дечого на дорогу,— сказала Горпина
і подала йому зав'язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким поглядом, і дівчина
побачила в тих розширених очах усе, що сподівалася: ласку,
любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на шию
і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в вічі і зно-
ву плакати. Щось недоказане і недокінчене праглося там

прочитати, однак очі ного звузилися, і в них заблищав
сміх.

— Знову лубка з приливаними чорницями? — питав він
так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на мент пере-
стали згущуватися.— Тільки чи не потраплю я з цією луб-
кою в нову халепу?

Він ішов залитою сутінком дорогою, тримаючи в зігнутій
лівій руці розкриту лубку. Черпав долонею солодкі ягоди.
Виїдав їх із руки і йшов, тримаючи в роті любий смак. Очі
його вже зовсім позбулися мертвизни, а світилися тепло
і м'яко. Отак і йшов він порожньою дорогою і, здається,
знав, куди йому йти. Знав, що ця дорога не на один рік і що
в кінці й обов'язково буде дивний ліс — увійде в нього і не-
одмінно зустрінеться з чоловіком, котрий не прожене його
і не вилає, а подарує оселю; куди він зможе привести Гор-
пину. Відбудеться відтак вшестя в царство, про яке завжди
мріяв і в яке вірив.

Черпав рукою приливані чорниці, і очі мав примружені,
адже треба йому продивитися перед собою цілий простір;

був покритий поки що сутінком, уходив-бо не в ранок, а в
ніч. За спиною давно погасло місто, в якому народився і зби-
рався жити цілий вік; у тій землі, куди він простує, його
назви не буде знати ніхто. Не мав жалю, бо гнала його по
дорозі схожа на казку сподіванка. Усмішка поступово гасла
на його худому лиці, очі наповнювалися смерканням і за-
гусали. Шия витяглася, бо щось таки побачив він у сірому
мороці, що заступав йому світ. Став і вдивлявся, і аж на-
вшпиньки ставав: попереду щось рухалося живе. Світла було
замало, щоб розгледіти його конечно, але він міг і вгадати.
Через поле, захоплюючи й частину дороги, з глибини ночі,
що вже обняла навколишні ниви, рухалося на нього щось
сіре, схоже на отару, а може, й була то отара. Може, була
то й ніч, в яку готувався вступити, а може, таємні сили
везли на величезному возі часу сповитий і ще немічний завт-
рашній ранок.

Лубка випала йому з рук, борлак нервово ковзнувся по
шиї, бо в горлі таки пересохло, він стояв і чекав. Чекав того,
що мало до нього прийти.

Цю історію я почув тої ж таки вітряної осені 1751 року
і оповів її мені давній приятель, канцеляриста Грицько Підо-
пригора, який, у свою чергу, чув її від Григорія Костенець-

кого, конотопського сотника. Мені здалося, що той Петро,
котрого бачив я вбитим, міг бути й Петром Легеньким.

Ми смакували тоді з моїм приятелем старим, запашним
медом, що його купив я в Івана Скиби, і вітер налітав на
мій дім, наче намірявся його завалити. Був той дім дерев'я-
ний, вітер знаходив шпари і тонко в них висвистував. Під
ту музику оповів я Грицькові й про Запаренка, і він сказав
після задуми:

— Життя людське тим і дивне, що в ньому подібного
стільки ж, як і неподібного.

Ми примовкли і слухали якийсь час вітер. Я відчував
мокрий, змерзлий простір, що стелився за моїми вікнами.
Вітер рвав із дерев останнє листя і ніс його, доки не припе-
чатував до паркану, стіни чи вікна. Один із таких листків
приліпився і до нашої шиби, і ми обоє одночасно туди по-
зирнули.

— Лишайся переночуй,— запропонував я Підопригорі.—
Негода така!..

— Для доброго козака — хіба це негода? — засміявся
Грицько і таки поїхав.

Я вийшов на ґанок, щоб провести його, вітер нападав на-
котами і тріпотів кінчиками одежі.

— Сидиш тут, як ведмідь у барлозі,— гукнув мені Гри-
цько, розвертаючи коня.— Приїзди коли й до мене.

Вітер накинув на нього кілька листків, і він відмахнувся
від них, як од надокучливих птиць. Махнув рукою й по-
їхав сірою, болотистою вулицею.

Я повернувсь у свій дім і відчув раптом його порожнечу.
Дім зітхав під ударами вітру і начебто на щось скаржився.
Саме в цей мент я й відчув, що Грицько мав рацію. Власне,
не зрозумів, а відчув: щось мені трохи прояснилося. Не
хотів ще додумувати цього до кінця, бо що знаю про цей
світ і чи можу його судити?

Мимовільно згадав Стефана Савича — захотілося розпо-
вісти обидві історії саме йому. Був певний, що знайдемо
з ним спільну мову, адже її вже ми знаходили. Міг би роз-
повісти йому ще про одне — про те він також заговорював.
Кілька днів тому прийшов гетьманський універсал, у якому
звідомлялося про вигаданого месію. Такий чоловік справді
з'явивсь у наших краях, ходить від села до села й баламу-
тить людей. Цей псевдомесія насправді козак із-над Орелі
Петро, в універсалі наказувалося зловити його, де б не по-
явився, забити в кайдани і відправити до генеральної кан-
целярії, як звичайного злочинця і плевосіятеля. Але най-
більше мене цікавило не те: із дяком Стефаном я міг удо-

сталь наговоритися про мистецтво складати вірші — таку
потребу маю завжди, коли душа з'являє невияснений біль,
а самота бере раптом за горло. Відтак годі мені вже тіши-
тися зі свого затворництва, і мене тягне напитися не лише
тонкого меду. Тоді я можу, хиляючись з боку на бік, як
найубогіший простолюдин, горлати в нічну темінь пісню
і знаходити в тому задоволення. Такі пориви завжди жи-
вуть у мені, і спиняє мене хіба те, що грубої пісні ніколи
я не заспіваю, а тонкої й милозвучної поготів,— надто це
мене розчулює. Може, тому я йду на середній шлях, сідаю
до столу і присуваю до себе чистий папір. Ось і зараз, про-
вівши Грицька, маю той-таки неспокій. Вже зачинив за со-
бою всі засуви й замки і повільно йду на самотній вогник
свічки, що тепліє на моєму столі. Він похитується, наги-
наючись чи в один чи в другий бік: покоєм гуляли неви-
димі струмені, вітер все-таки знаходив, як проникнути до
мене. На тому ж таки столі стояв недопитий мед — верх
умієтності чарівника напоїв Івана Скиби — і два келихи.
Я налив собі трохи меду і потримав його в роті, щоб відчу-
ти глибоку настояність. Вітер насідав на шиби, і мені зда-
лося, що ті аж прогиналися під його напором. Вогник схит-
нувся і ледве не зіскочив із ґноту. Цього було досить, щоб
відчув я глибокойдучий із простору поклик. Рука моя мимо-
волі потяглася до пера і за мить почала писати швидко й
гінко, засипаючи мою книжицю рядками.

ВІРШІ ПРО ВІТЕР, ЩО НАПИСАВ Я
В ОСІННЄ НАДВЕЧІР'Я

Цей вітер мокрий, дикий, б'є вікна, моросить,
Зітхання предковічне у дім мій заносить.
Пливе ніч темно, сліпо, невгадво, морочпо,
І крутить вітер танок химерво і скочно,
І крутить світ дрімливий, холодний і сірий,
І пало стає в серці тепла, світла, віри,
І мало в серці сили здолати цю хвищу,
Тож він і шаленіє, і рветься, і свище.
Що станеться зі мною в цій миті і другій,
Чи в радість обернуться мій смуток і туга?
Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього
І вечора, і вітру й зійти на дорогу?
Дорога, наче привид, у світлі манячить,
Не кличе і не вабить, та зводить, одначе.
Постій, дай зупинюся, химерний навійло,
До тебе чашу ставлю — ану ж бо, налий-но,
Я вип'ю трунку твого, щоб вийти із ночі,
І розтоплю на срібло свої смутні очі,
На золото — свій розпач, і в першому слові
Скріплю до світу смак я відвічний любові.

Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись
од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зро-
бив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в особливих
випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені
дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля
них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів діаріуш
цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із за-
стібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав
цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непро-
читане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він
любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу — надто
високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо
вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було
того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом
дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наїв-
ність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів
я над рукописом далеко за північ — сьогодні дідова історія
мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі
у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспів-
чувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це
по-справжньому за його життя. Мені захотілося поверну-
тися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією
тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не змо-
жу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми розминулись
у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з то-
бою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на пів-
слові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи
його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив
убогим життям, хотів любити й не мав кого — я відчуваю
від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли
й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю
в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь чи-
тальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому
читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його — ніби
вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду,
але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає,
жалкий жаль!

РОЗДІЛ IV
Петро утеклий третій

Про третього Петра утеклого розповів мені, бувши у нас
на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко, якого
в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту печальну істо-

рію і думав, що цієї осені майже не було сонячних днів
і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я мимохіть
згадав при Івані Скибі рудівську історію і не втерпів, щоб
розповісти про двох Петрів — Запаренка й Легенького, яких
вважають за пропалих.

— Я вже забув про ту нашу поїздку,— сказав наказний
сотник.— Маєте, пане канцеляристе, причину перейматися
тією історією? Чи не проходить їх через наші руки десятки?

— І все-таки, пане Іване,— сказав я.— Чоловік — не гол-
ка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто той Петро.

— Бо й не треба нам того,— спокійно відрік Іван Ски-
ба.— Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов би й
до нас.

Мені на мент здалося, що Скиба таки правий, коли не
бере близько до серця всіх оцих поточних історій. Адже
є в світі речі, які вписуються в книгу справ поточних, а є й
такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ поточ-
них, міркував я,— це книга буття людського. Події, гідні
запису, відбираються за неухильною логікою, а все дрібне
й неважливе закономірно відсівається. Воно губиться в без-
межному, схожому на рудівське, яке я й досі забути не можу,
полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в світі,
я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і потрібним
живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем: наша
неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану Скибі,
цьому великому пошанувачу земних благ, що людина не
голка — в сіні не губиться, хоч часто людське життя буває
як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю я, роз-
квітає по-своєму, і немає між ними подібних, як немає
справжньої поверненості. Так само немає подібних і між
людьми, і саме в тому цінність людського існування. Мож-
ливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б, простої істо-
рії. Не можу згубити в часі таємницю Петра утеклого, бо
так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож мене й по-
чинає цікавити не тільки те, що буденне, а сокровення, до
якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої пошуки
Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я без болю
відчувати, що людина може пропасти безвісти по-справж-
ньому. Оця "безвість" впливає в мою душу і наливає її
своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи квітка,
існує в цьому світі, думаю я, має щось високе. Через це не
повинна губитися, як трава чи квітка,— принаймні цього
хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно гли-
боке. Воно — це наша надія втриматись у світі й утверди-
тися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є

протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й
загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що
саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне
й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але лю-
дина все-таки не трава...

Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський
війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову
я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.

Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро
Гайдученко.

— Ось ми вже підняли по третій,— сказав тонким, ти-
хим і бляклим голосом Петро,— а ти мені нічого й не гово-
риш.

— А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й
приятеля,— показав широкі зуби Тиміш.

— Чи такий я вже приятель тобі? — спробував усміхну-
тися Петро, і той усміх був, як тонка павутина.— Мабуть,
про борг мій хочеш нагадати?

— Може, й про борг,— сказав Тиміш, і його гарне про-
довгувате лице посерйознішало.— Сам знаєш, річинець не
за горами. Зможеш віддати?

Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле.
Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці кру-
тили, перевертали і стискали порожню чарку.

— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?

Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині
й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль у них
був, туга та біль.

— Таки не віддаси мені боргу? — спитав задоволене Ти
міш.— Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє за-
брати й хату.

— А мо, трохи зачекаєш?

— Міг би й зачекати,— сказав Тиміш.— Але тих грошей
ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов...

— Яз чумаками збирався йти,— сказав Петро несміло.

— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж брови стали
йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось.— Чи ж візь-
ме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була,
Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу.
Ніхто на моєму місце свого не губив би...

— А коли обдереш мене, як липку,— тонко й майже з пла-
чем сказав Петро.— Як тоді житиму?

— Женитися тобі не треба було,— сказав гостро Тиміш,

— А коли я сам як палець був у цьому світі? — спитав
так само тонко Петро.— Коли ні батька в мене, ні матері,
а з родичів, і то далеких, тільки ти?..

— Через це й покликав тебе сюди,— сказав Тиміш. Його
голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було
й слова ті змовляти.

— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав з надією Пет-
ро.— Все для тебе зроблю...

— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все,— тим-таки
силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче
хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те,
що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно,
з малою усмішкою на вустах:

— Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш,
і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба.
Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього
позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство —
май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я ота-
ке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не
винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш — мо-
вчати!

Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при
тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо,
наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.

— Не розумію я тебе, Тимоше,— кволо озвався Петро.

— Діло просте,— роблено засміявся Мохна.— Жінкою зі
мною поділись...

Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесід-
ника.