РОЗДІЛ XXXIV 4 страница

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,
Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,
І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,
В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.
І в червоному тумані раптом зрине цокіт,
Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,
Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,
Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто.
Ще хвилина невелика. . Що ся воно діє?
Що це сталося у миті? Кінь чомусь шалієї
Криком трусить, грива має, полум'я вергає,
Землю топче, розбиває, скоку добавляє.
Не торкається дороги: тінь злетіла біла —
Розгорнулися по небу велетенські крила.
Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,
Роздимаю, роздираю криком собі груди.
Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,
Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!
О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,
Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!
Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше
В те червонеє безмежжя, у криницю виші.
Дай напитися із неї, не доводь пропасти,
У вогненно-синю пащу не давай упасти!
Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша,
Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:

Дай води своєї, коню, хоч одну краплину
З-під свого копита, коню, бо навік загину!
Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!
Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II
Петро утеклий перший

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і за-
лишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас
лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра
Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку ко-
зака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим?—
спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий,
але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх,
однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди
і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався.
Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий

Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже
покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи
нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамова-
ним, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що від-
булось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував
і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла
знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не
потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські
книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її
прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над ре-
чами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав
про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер.
Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривож-
ним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудів-
ського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Че-
рез те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається
човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не зна-
ємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих
віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршу-
вав був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі вибраних
планет", він порівнював із човном нашу землю й могилян-
ську школу,— колись ці вірші мене вражали. Зараз же не-
поясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував,
що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що
воно тремке й колюче на дотик,— щось мене таки в цій ночі
турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було
місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав
деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся,
вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю
його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив бі-
лу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах.
Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там,
унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою
уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разю-
чою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже
бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя
двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими ву-
сами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля во-
лосся запеклися рани...

Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий
шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити
до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять
угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаю-

ся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порі-
зана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викли-
кав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єд-
нував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені
таки хотілося розв'язати цей вузол.

І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що
росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він
у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і
гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево-
чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того
ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: про-
ступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невимі-
ряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озер-
ця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював
у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив
очима голубий світ, засвічуючись і сам,—цей світ дивно
його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть
Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дів-
ка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона
з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він
спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї
висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запарен-
ка, блиснула чорним оком і засміялася.

— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?

— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй
дорогу.

— По ягоди в ліс,— сказала Оришка,— може, проведеш?

— Хіба не маю кого проводити?—спитав із викликом.

— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка.— Настя
тебе не любить.

— А ти любиш?

— Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко
захмелений і налитий сонцем.

— Боюся тебе, Оришко,— сказав із сміхом.— Маєш ві-
дьомські очі...

— А ти не бійся,— сказала вона, граючи тими очима.

— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси,—
сказав, блиснувши зубами.— Ану, давай гляну, чи не схо-
вала його в пазусі.

— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка.
Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по
ньому і стис серце.

— йди своєю дорогою, Оришко,— сказав тихо, сходячи
зі стежки.

— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то схо-
диш!

— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш?
Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила
за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

— Пусти, Оришко! —смикнувся він.

— Мій будеш І — сказала вона несамовито і раптом роз-
тисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь
і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися
палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.

— Не в'язни, Оришко,— сказав задихане.— Чуєш?

— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка й усміхну-
лася краєм рота.

— Хіба рак свисне,— сказав він і спробував пройти гор-
до повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже поба-
чив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно
потрушуючи тілом.

Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє:

один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хита-
виця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл
та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже
розплющену під ногами траву — одружувався старший За-
паренко. Довколо обійстя зібрався натовп цікавих, і між них
уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не
подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля ти-
ну і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала
за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зреш-
тою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кут-
невську, дочку козака Федора Кутневського, батькового
приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому
на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що
товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро
вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і
почав витиратись хусткою.

— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він
за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя,
що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.

— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.

— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а те-
пер відвертаєшся.

Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки,
щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а паль-
ці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

— Не чіпляйся,— сказав Петро, відвертаючись.

— А коли мені хочеться до тебе чіплятися,— сказала
Оришка і засміялася.— Була ж тобі до вподоби, коли за-
чіпав.

— Може, й була,— сказав він неохоче,— а може, й ні...

— Була, була,— кивала головою Оришка, і він почув, що
його аж їсть її чорний, несамовитий погляд.— Хочеш,— за-
шепотіла вона гострим шепотом,— зголошу зараз перед
людьми, що намовляв мене до блуду.

— Не було такого,— злякано сказав Петро й озирнувся,
чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя
Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

— Було,— сказала Оришка.— Пам'ятаєш, коли йшла до
лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

— Ми з тобою розминулися.

— Ти мене до лісу провів. А потім?

— Я вернувся додому.

— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посе-
ред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що
задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім
чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося дво-
ма косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадю-
ки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до
цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому миго-
нуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій доро-
зі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Ориш-
ка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під
подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої
сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку.
Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і
пішов геть, навіть не обертаючись.

Тепер же у ньому все похололо і змертвіло, став, наче
бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку та
несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а язик став
неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова — а мав щось
відповісти на ту видиму брехню. Роззирався розгублено і
хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих, палаючих
очей.

— Стривай, Оришко, не зчиняй ґвалту! — сказав він.—
Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це не тут

маємо розмовляти. Давай пригощу тебе — і йди додому.
Прийду до тебе, і ми розмовимося...

Знову злякано роззирнувся, а тоді покрадьки дійшов до
столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона випила і
зашепотіла голосно, з присвистом:

— Коли те сталося, то сталося. Ходім і тепер зі мною.
Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано озир-
нувся.

— Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас очей!..

— Піду, коли прийдеш на розмову,— гостро сказала
вона.

— Прийду, прийду, Оришко,— кволо відгукнувся він.—
Тільки, бога ради, заберися з очей!

Але він не пішов до неї, бо й не міг. Натомість налив
чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з нареченою.

— Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!

Пригубив і передав братові, а коли той випив, налив і
нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а він випив
до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу і пішов до
хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і дивився
перед собою тужними, каламутними очима. Здалося, що
тоді на дорозі він таки був захмелілий більше, ніж треба.
Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до лісу. На
узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він почав бігати за
Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона вири-
валася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та зімкну-
лася над ними.

Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся
й закрутив головою.

— Брехня все це,— сказав голосно.— Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремиґаючи, він повернувся
до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася
на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому пов-
но людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і
щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петров!
батько і мати — батькове обличчя раптом попливло на хлоп-
ця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро
злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину по-
стать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ята-
ми. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Оберну-

лася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні
очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак
поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець.
Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голуби-
ми, здивованими і зчумілими очима.

— А що, Петре,— почув Оришчин голос,— воно ж таки
сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Ди-
вилася на нього вологими, затуманеними очима корова й
монотонно ремиґала.

Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лох-
вицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, горо-
довий житель зі своєю дочкою Оришкою.

— Хочу заявити вам, панове урядові,— сказав він,— що
над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж. Коли
я почав допитуватися, з ким утратила панєнство, то сказа-
ла, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до себе не
відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та опустила голову,
знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

— Приходьте по обіді на ратуш,— сказав поважно сот-
ник Гамалія.— Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і гримнув на
дочку:

— Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила тоненько, мов побите пе-
сеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою ступою до
виходу. Орищка хитнула повним тілом і подріботіла слідом,
сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав колупатися, як
то він звик, у зубах шпичкою.

— Знову весела справа, панове урядові,— сказав і, скри-
вившись, подивився у вікно, за яким було видно шмат осяй-
ної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко, коли прокинув-
ся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі і дивився
незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він нама-
гався пригадати, чому так важко й неприємно колотиться в
його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба побачив бі-
ля себе порожній поставець, а коли пішов до дверей, то на-
ступив на власну керею. Примружившись, став на вийсті
а хліву і здивовано побачив, як через двір просто до нього

йде одягнений у синє сердюк, і обличчя його потонуло в
тіні — йшов той від сонця, тоді як сам Петро був тим сон-
цем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить йому
здалося, що сердюк — це знову-таки Оришка Гресівна,
одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому гостро, аж
схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже близько,
і Петро побачив на його сутіннім обличчі довжелезні ши-
рокі вуса.

— Йди, Петре, на ратуш тебе звуть,— сказав сердюк, і
Петро зчудувався:

— Це ж чого?

— Там тобі розкажуть,— сказав поважно сердюк і при-
гладив вуса.— Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них зглядалися сусіди і пи-
тали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки прохо-
дили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан, начеб-
то пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не можна
куди втекти. Бо весь він раптом почав наповнюватися не-
свідомим жахом, і той жах таки погнав би його в глибину
вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк і не взяв
парубка за руку вище ліктя.

Оришка по обіді була не та, що вранці. Сміливо стояла
перед панами урядовими, які запросили ще й колишнього
обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не примі-
чала.

— Я йшла у ліс по ягоди,— казала скоромовкою, наче
дрібним бобом об стіну била,— й зустрів мене по дорозі
Петро Запаренко. Пристав до мене, що проведе до лісу, і
таки провів. Вгостив мене чаркою й упоїв. Потім, жартуючи
і залицяючись, почав клястися, що візьме мене за жінку.

— Чи стрічалися ви потім? —спитав Павло Мартось.

— Коли було в Запари весілля, прийшла туди дивити-
ся,— так само скоромовкою оповідала Оришка.— Тоді він,
люди це бачили, зо мною женихався. Потім став вечір, і я
пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і став кли-
кати: "Ходімо десь поговоримо!" Я ж, послухавши, пішла
на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене за жін-
ку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала своє-
му батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.

Петро стояв серед покою блідий і випитий, здавалося, не
лишилось у ньому ні кровинки. Намагався зустрітися очи-
ма з Оришкою, але та відверталася. В цей час несподівано

затарабанив об шиби дощ, хоч досі все було залите сонцем,
і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли великі,
лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив до столу,
за яким сиділи урядові:

— Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона хоче мене на
собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і ніколи до
неї не приставав!

— Чи зустрічався ти з нею на дорозі, коли йшла по яго-
ди в ліс? — спитав Мартось.

— Зустрічався, але розминувся, трохи поженихавшись,—
відповів Петро.

На те Оришка вдарила кулаком об кулак і пішла супро-
ти Петра, блискаючи гнівно очима. Залящала, звищуючи
голос, і той ляскіт був такий нестримний і такий тонкий, що
урядові аж шиями закрутили. Відтак звівся сотник Гамалія
і гримнув кулаком по столі, аж завмерла Оришка, так і не
висипавши з себе всіх прокльонів. У тиші, що настала, за-
лунав схвильований Петрів голос.

— Я не повинен,— сказав він.— І не відаю, для чого во-
на на мене напастує, хіба наважила, щоб я її взяв за себе.
Але оскільки вона так учинила, не хочу її брати за себе!

Тоді Оришка заплакала, і плакала якось жалісно і скім-
ливо, наче побите песеня, густо висипаючи з очей сльози, і,
мов навмисне, заплакали шибки на вікнах, бо знову зата-
рабанив об них дощ, краплі ковзали по склу, лишаючи світ-
лі борозенки, в яких блищало сонячне проміння, бо темна
хмара висіла тільки над ними, а небо зусібіч грало лискучи-
ми, купчастими оболоками.

— Вона завжди мене перепиняла,— сказав Петро аж за-
спокійним голосом,— і приставала до мене, але я завжди
від неї тікав, бо не подобається вона мені і не можу я й лю-
бити... Я думаю, панове урядові, що й зілля приворотне
вона проти мене виставляє і чарує мене, бо останніми дня-
ми неспокій мене посів. Через те й до чарки потягся, бо
тільки тоді забуваю про ті її чари...

Оришка стояла супроти нього мовчки. Опустилася уся й
поникла, але, коли зводила на нього очі, блищали вони див-
ним блиском, і Петрові від того наче вужі по тілі повзали.

— Що скажеш на його відмову? — спитав сотник.— Та
й тобі не віримо, Петре Запаренку, а коли є незгода, обоє
маєте знати, що буде...

— Можете мене бити й убивати,— здригнувшись, сказа-
ла Оришка.—А я стою на своєму: це він мене одурив!

Вона сама пішла в той куток, де стояла покарна лава, і
лягла на неї, а сердюк прив'язав її.

— Бийте міцно, панове,— сказав сотник,— і питайте, чи
не з направи чиєї і чи не з ненависті накладає таку річ на
Запаренка?

Тоді злетіли вгору барбари і почали падати на Оришчи-
ну спину. Вона рвалася і вискотіла, кричала й горланила.
Тоді припинили й бити, і вона знову повторила все, що ра-
ніше, і знову злетіли барбари — криваві плями почали роз-
повзатися по сорочці.

Петро підійшов до вікна й дивився туди, де прослався
міський майдан. Ішло через той майдан кілька жінок, на
ходу розмовляючи, і їхав віз, на якому спокійно помахував
батогом величезний кудлатий дядько. Грався з собакою
хлопчик, втікаючи від нього, і собака, певне, гавкав, бо
швидко розтуляв і затуляв писка; хлопець сміявся, блиско-
тів зубами, і все це — хати зусібіч і сади — було залите сон-
цем, а що пройшов недавно сліпий дощ, то зелень сяяла й
мерехтіла. Йому захотілося повернутися і сказати, щоб не
мучили ту закляту дівку, яка хоч і напастує на нього, але
все-таки любить. Стало дивно, що так буває у світі: одне
хоче другого, а той другий — ні! Заплющився від урази,
знав, що, коли витримає тортури та, котра вискотить зараз
під барбарами, на лаву ляже він, а лава буде тепла від її
тіла й крові. Це буде єдина спільність, якої вони справді в
цьому світі досягнуть, і не переступити їм іншої межі. Коли
б оженився з нею, то був би принижений і упосліджений,
а коли затнеться на своєму, його можуть на цій лаві й по-
калічити. Аж озирнувся затравлено, бо не знав виходу із
цієї халепи.

Знову зирнув на майдан і не побачив там уже воза з
дядьком, ні жінок, не було й хлопця з собакою, натомість
ішла якась висока жінка з коромислом на плечі. Вона наче
відчула, що дивляться на неї, обернулася раптом, і він вра-
зився, які дивні очі мала та жінка. Ніде досі не зустрічав
її, хоча було в ній щось напрочуд знайоме, і дарма що йшла
далеко, зміг зазирнути в ті великі й чудові очі. Всміхнула-
ся сумно й підбадьорливо, наче наперед жаліла його за му-
ки, що має відбути, і Петрові скімко зіщулилося серце.

Оришку вже відв'язували з покарної лави, вона сіла, роз-
ставивши коліна, обличчя її було запухле і страшне. Тремт-
ливі руки невдолад поправляли розтріпане волосся, очі по-
гасли, а вуста конвульсивно смикалися.

— Питаємо тебе ще раз під страхом більшої покари,—
сказав урочисто Гамалія.— Чи правду ти сказала?

— Сказала вам святу правду,— твердо, хоч і тихо, мови-
ла Оришка.

Тоді Петро рушив од вікна дерев'яною ступою і пішов
просто до Оришки, прикляк біля неї і взяв руками її голо-
ву. Подивився просто в затуманені, померклі очі, які все-та-
ки вміли світити ясно й палко.

— Оришко,— сказав він,— опам'ятайся! Навіщо терпиш
муку і посилаєш на неї й мене? Навіщо зводиш на мене на-
клеп і ганьбиш перед миром? Що з того тобі, Оришко?
Коли б оженився на тобі, посміховиськом ми стали б на
людських язиках. Признайся суду, що ти лиху намову на
мене навела, і я, може, спробую тебе полюбити.

Оришка, однак, мовчала. Дивилася повз нього і начебто
не бачила. Сльози градом покотилися їй по щоках.

— Тепер візьмемо на тортури тебе, Петре,— сказав Мар-
тось.— Кладіть його, панове, перед ратуш і бийте тими ж
барбарами.

На те стрепенувся раптом Петро й метнувся притьма в
двері, щоб утекти. Але на ньому повисли два сердюки, і
він упав додолу під їхніми важкими тілами. Відтак потягли
його немилосердно по долівці, при чому подряпав він собі
обличчя, і, спихнувши Оришку, яка ще й досі сиділа на по-
карній лаві, кинули на ту лаву Петра. Він крутнувся, щоб
вирватися, відтак закричав тонко й пронизливо. Оришка
звелася з долу, куди її трутили, і, ледве переступаючи но-
гами, побрела в куток, де сидів на лаві її батько.

Злетіли барбари і почали немилосердно шмагати Петрове
тіло. Він стогнав, кричав, лементував, аж доки не опустили-
ся барбари. Тоді до катованого підійшов Павло Мартось.

— Не бийте, панове,— сказав Петро, випльовуючи кри-
ваву слину.— Не збавляйте мене здоров'я. Я її візьму за
себе!

Тоді спали поворози, і Петро сів на лаві. Відтак звівся,
і його очі несамовито забігали по покої. Спокійно сиділи за
столом урядові, спокійно стояли два сердюки. Спокійно
опустив вуса Оришчин батько, а ще спокійнішою була сама
Оришка. Дивилася на нього теплим, майже розчуленим по-
глядом, і її нижня губа звісилася, оголюючи жовтуваті зу-
би. Петро вклонився суду, тоді підійшов до лави, з якої
шумно звівся Кость Гресь, вклонився і йому.

— Подайте руки! —наказав Павло Мартось.
Петро подав руку, яка втонула у великій Гресевій долоні,
на Оришку не дивився.

— Ти дав слово перед судом і сповнюй його,— сказав по-
важно Гамалія.— Відпустимо їх обох з ратушу, панове?

Урядові закивали головами, і Петрові на мить здалося,
що всі вони без облич. Сидять тіні в одежі, безсловесні, зав-

мерлі, і тільки хитаються вряди-годи, наче їх вирізано з па-
перу.

— Я, сину,— сказав Петрові Кость Гресь, беручи під ру-
ку,— на тебе зла не маю. Якщо вже оступився, май силу
спокутувати. Заладь свою вину, і всі тобі це за добро візь-
муть.

— А коли вини нема? — спитав Петро, переступаючи
поріг.

Кость Гресь захихотів.

— Перед урядовими ти міг сказати й таке: їхнє діло пи-
тати, а твоє правду ховати. Але, коли не зміг того докона-
ти, не блюзни!

Він пригладив повагом вуса, а Петро озирнувся затрав-
лено. Побачив, що урядові повставали зі своїх місць і вели,
певне, буденну балачку.

— Ви мудрий,— сказав Петро майбутньому тестю,— то
вкладіть до моєї нерозумної голови ще й таке: чи добрий той
чоловік, що жінка примусила його вийти за себе?

— Всяке в житті бува! — озвався Кость Гресь.— Аби
тільки вини чоловік перед небом не відчував...

Петро подививсь у небо і побачив те саме, що і з вікна
ратушу. Цвіло воно чистим шовком, на якому ясно згоря-
ли срібні хмари. Смуток потік в його душу, і він зирнув на
Оришку, яка йшла поруч. Мала лагідний на лиці вираз,
аж покращала, а чи освітило її так сяйво від срібних
хмар...

— Може, ви й правду кажете, дядьку,— мовив Петро, зу-
пиняючись.— Але я знаю й інше. Коли пришити полотно
діряве до нового, нічого з того доброго не виходить.

— То хто це полотно діряве? — аж скрикнув Кость
Гресь.— Замудрився ти, хлопче!

На те поник і принишк Петро і йшов якийсь час мовчки.
Не мав досить слів, щоб виповісти те, що розумів, і так
ішли вони, доки мав Петро звернути до свого обійстя. Тоді
він і побачив лукавий і насмішкуватий Оришчин погляд: очі
її заблищали потайним і пекучим вогнем, від якого в його
душу засівався попіл.

— Прийду сьогодні до твого батька, Петре,— сказав
Кость Гресь.— Ніде і ти не дівайся, треба нам про весілля
побалакати.

Подав Петрові руку, і той уклав у неї свою, безживну. Від-
так завернули вони в бічну вуличку, а хлопець стояв і ди-
вився вслід. Гресь ішов швидко, але поважно, вряди-годи
повертаючи голову,— щось говорив до дочки. Вона ж сту-
пала легко й весело, начебто й не бито її нещодавно.

Стояв завмерло, дивився й нічого не бачив, хіба тільки
те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до якого ні-
коли не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка йде не
від нього, а до нього, підступаючи все ближче й ближче.
Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що от-от
має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення, яке поро-
дить блискавку, і та спалить усе і спопелить. Відчув, що від
ніг до грудей та голови підіймається йому полум'я. Згоряв
на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йо-
му, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з нього.
Кидався поперемінне в усі, але скрізь наштовхувався на
одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво всміхаючись, Ориш-
ка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора на п'ять
тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим погля-
дом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке так ваби-
ло його й чарувало, але Настя Кутневська вже не існувала
в цьому світі. Вона опинилася десь надто далеко, можливо,
на отій луці, біля дерев — стояла серед трави і згоряла. Ма-
хала руками, наче хотіла злетіти, але ставала попелом. Він
теж попелів під цим сонцем, і, здавалося,— навіки.