РОЗДІЛ XXXIV 5 страница

— Не можу одружитися з Оришкою,— простогнав він,
таки рушаючи з місця.— Не можу щодня бачити й біля се-
бе, щодня торкатись її — не можу!

Ішов, і сльози застеляли йому світ. Може, тому не бачив,
куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав за-
плющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно рухалося, теж
не було в його волі. Ноги йшли самі, руки вимахували в
такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися довкола
нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на червонясто-буру-
ватому тлі; він поступово забував про людей і краєвиди, які
залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину, а мо-
же, й день, бо, коли розплющив очі, сонце похилилося до
заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій простував. Була
порожня, довкола стелився порожній степ, вигинаючи хви-
лі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро обернувся
назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі, не чулося
ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь шаруділа
сухими головками трава, і він нерішуче зупинився наслуху-
ючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і гавкіт
собак, лементування й покрики, начебто йшла неподалік за
кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся затравлено. Кинув
оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола було
таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими но-

гами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який
здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала
розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з
трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь.
Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над
дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому
обличчі — і був то холодний піт. Дорога починала стели-
тися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава
довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зник-
ли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і
серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-го-
ди позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав
іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям,
і на цілий степ раптом стало чути один звук — калатання
серця втікача.

ВІРШІ, ЯКІ Я,
ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ,
НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ

Дорога невідома тягнеться до краю,
Початок іі в небі, де кінець, не знаю,
Побачив я сьогодні: починався день,
Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,
Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,
А я чогось весь ранок був ходив, шукав:

Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,
Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.

ВІРШІ ПРО СВІТ

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,
Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.
Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,
Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.
Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,
Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.
Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний .
Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.
Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?
Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.
Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,
Щоб не з'їло, не спалило, як вогонь солому.
Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,
Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.
Все з'явилось, зрозумілось,— ще чогось бракує.
Все пізналось, поладналось — смуток серце чув.

Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?
Цокіт гіннки, цокіт кінний, цокіт загадковий.
Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші —
І малію, й сутенію, бо то звук із виші.
Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,
Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.

РОЗДІЛ III
Петро утеклий другий
1

— А що, Петре,— почувся голос із темені,— добре тобі
живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернув-
ся на той несподіваний голос.

— І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? — спитав
прикро.

— Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі
сльози вибиває...

Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки
його русявий чуб білів.

— Бачиш,— сказав тихо,— зачепила-таки мене... А я й
сам збирався до тебе заговорити...

— Нащо?

— Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти?
Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од се-
бе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розді-
ляла їх земляна стіна.

— А що з того, що бачитимеш мене? — сказала Горпи-
на.— Чи легше тобі буде, чи й мені?

— Хіба не знаєш нічого про мою жінку? — спитав він.

— Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе...

— Ще не забула мене?

— Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно
цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось
брав воду чи собака бігав по дворі.

— Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.

— Мав,— відповів він.— Таке мені в душі колотиться.
Давно те в думці...

Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла оде-
жа — з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу
Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із
ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

— Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до
воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в
білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.

— Поласуй,— прошепотіла Горпина.— Жінка тобі такого
не дасть...

— Що це? — спитав Петро так само пошепки.

— Лубка з приливаними чорницями,— сказала Горпи-
на.— Те, що ти найбільше любив парубком...

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб
перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетя-
ною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки,— там
спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не зверну-
ла б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофі-
їха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася:

рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили
по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі,—
була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спа-
лахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намага-
ючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розме-
туючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жін-
ка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася
вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей
власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де
мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорни-
цями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдари-
ла руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила враже-
но губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипала-
ся зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із
двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла
Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

— Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викри-
ватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи,
і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них
долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не
вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки
слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них
пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись,
маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило
так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подріму-
вав і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірва-
лась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошан-

ського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За
спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й
собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути
головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він пробував
уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив тільки схви-
льоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що завзято смика-
лося,— на голову писарю начебто хто каміння сипав. Тоді
він грюкнув рукою по столі так, що замовкла, забувши сту-
лити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною охнули враже-
но, і тільки тепер всі побачили, що через довге сутінне при-
міщення ратушу провішується довга сонячна стяга і та стя-
га кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув
кулак Степана Кошанського.

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність моменту, ступила
крок до столу і рівним голосом виповіла свою скаргу, тим
більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу, широко по-
зіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан Лобода.

— Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в
мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними
приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори
скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей...

— Це все? — спитав Кошанський.

— Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене,— Ти-
мофіїха заникнулася, але продовжила сміливо,— дві носат-
ки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в горщику...

— На кого кладеш підозру? — спитав городовий отаман.

— Тільки на Петра Легенького, мого сусіда,— прорекла
Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок,
що прийшли разом з нею.

— Петра Легенького? — перепитав радісно Кошанський,
і очі його схвильовано заблищали.— Оце так, пане городо-
вий, новина!..

Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що
йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притисну-
ту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди
руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього не-
земне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. По-
біч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винес-
ла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезира-
лися.

— Заведу тебе, Горпино, в чужий край,— казав він мрій-
ливо,— там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а гороб-
ці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас
дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав
туди дорогу, і ось веду туди тебе.

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

— Чи не той це край,— спитала вона,— де гарбузи ма-
ють золоте насіння, отаке, як биті таляри?

— Еге, той,— підхоплював Петро.— І гарбузи ці не ва-
ляються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті
пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке на-
тягнуте, що торкни ненароком — і зазвучить, наче струна...

— Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч
на край світу пішла б,— сказала сумно Горпина.— Тепер
мені гріх із тобою знатися...

— Але ж знаєшся? — спитав він переможно, і Горпина
зітхнула.

— Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.

— Бог карає тих, що лихо на землі чинять,— сказав
він.— А хіба це лихо — любити? І чи не хотів я оженитися
з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь висо-
ко біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі
свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки мо-
лока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого
корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може,
якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика на-
повнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі
джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою
лежало по медбвій колоді; лобода тягла м'яке зелене гілля,
і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро зітхнув
і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім
так, як колись уже зовсім давно.

Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошан-
ським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводи-
ли її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського філь-
варку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Ле-
генький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка
і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи,
важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено,
адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.

— Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік,— ска-
зав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, ото-
чуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз
й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що
кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

— Оце він і є,— сказала Тимофіїха і показала на руку,
що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озир-
нувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді ки-
нувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького
всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг
кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра мотузкою.

— Подивіться, люди, на його долоню! — сказала голосно
Марія Тимофіїха.— А онде й лубка.— Вона кинулась у по-
вітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив погля-
дом по людях, котрі заповнили його двір.

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись,
Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який
зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена
Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з
дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій,
презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандур-
ка, що його прозивали Хлипоносом.

— На тебе, злодію,— сказав урочисто Кошанський,—
зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового
отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе
зв'язані руки.

— Це щось не те, панове урядові,— сказав він знічено.—
Нічого я ні в кого не крав...

— А чия це лубка? — крикнула гостро Марія Тимофіїха
і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв'я-
заних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди,
витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на
землю.

— Це моя лубка,— сказав Петро.— І таких у мене в гос-
подарстві багато...

— А скринька з грішми, сало, горілка?! — вигукнула Ти-
мофіїха.

— Яка скринька, яке сало? — здивувався Петро і ще
більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби
ніхто не чув:

— От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе
тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не
в'язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки
облизав губи.

— Мої свердла! — сказав Осип Орищенко, показуючи їх
людям.

— Ти ж мені їх позичив,— сказав Петро.

— Позичив?—повернув до нього освітлене недобрим
оскалом лице Орищенко.— То, може, скажеш, що я і скринь-
ку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих
таляри, дві срібні чарки і срібний ґудзик?

— Аж стільки! — сумно всміхнувся Петро.
До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і
пістоль, Тесько Сердюк.

— А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? —
спитав голосно.— Про путо залізне, що в мене пропало, кин-
дяк і в'ялену рибу на десять золотих?

— Бог вас покарає, дядьку,— тихо сказав Петро.— Руш-
ниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина
обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на
вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись
поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для
цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро рап-
том розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а
тяжкого ворога перед собою побачив.

— Що, жінко,— спитав тихо,— так багато лиха тобі вчи-
нив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила рап-
том від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

— Тут не все його крадені речі,— сказала голосно.— Ба-
гато чого тут мого власного є...

— Уряд розбереться,—сказав незворушно Кошанський,
і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-
ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зреш-
тою, він сам мав на серці замок... Різко повернувся: через
перелаз переступала переполошена Горпина.

— Що тут сталося, мамо?—спитала перелякано.

— Що сталося, не твоє діло! — озвірилася до неї мати.—
Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Пет-
ра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти зно-
ву зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову
штаметову спідницю.

— Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове уря-
дові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна,
коралевий, а в ньому капшучок грошей.

— Признаю до себе оці чоботи й оце барило! — сказав
отець Тимофій.— їх украдено в мене, і знак тому, що ці чо-
боти якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а
взув нового.

— Хай панове урядові подивляться,— сказав, перемож-
но всіх озираючи.— По нозі, як улиті!

— Поки що кидайте їх у купу, панотче,— сказав Кошан-
ський.— Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете...

Петро дививсь у мале заґратоване віконечко — просто на
нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв се-
ред неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальову-
валося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги
і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Чер-
вона кров розливалася по світу і все мертвила чи присип-
ляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували,
а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а мо-
же, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те
місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі
навіть стрибали для того з високих круч — перевіряли, чи
не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне
кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захопле-
но розказували, що вони й на місяці побували і там така ж
вода, як і тут...

Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й
урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування.
Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз
це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що
світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його.
Був би вільний — неодмінно вийшов би на неї, заплющив би
очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Мі-
сячне проміння потоком уливалося б у його розхилену ду-
шу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше
ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-
ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мерт-
вим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стов-
пом, з якого теж починало струміти червонувате світло.
Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й
кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому
увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше — і його
пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими криль-
ми, розрізаючи оцю червонясту темінь...

Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.

Був утішений і вмиротворений і знйв тільки одну турботу:

безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим пома-
ривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмара-
ми, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз
хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно
було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і при-
клався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, за-
сміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і рап-
том закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа...
Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і посту-
пово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений.
"Треба мені гукнути людей і врізати їй полу,— подумав він,
простуючи по дорозі.— Суд розірве нам шлюб, і буду я
вільний!" Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палах-
котіло. "Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її госпо-
даря". Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукну-
ти, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, не-
сила чи страх, глуха нехіть — щось таке, що змучує йому
душу і засіває попелом. "Я сам винуватий,— думав він, схи-
ливши низько голову,— бо вона мене не любила від почат-
ку. Та і я її не праг!" Мимовільно згадав той час, коли по-
слав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь ів, а мо-
же, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати
гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч
ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а на-
боки... Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти.
Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати
жінку...

...Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі.
Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділи-
лася від дерев і безшелесне промайнула через залитий мі-
сячний двір.

— Петре, не спиш? — прошепотів жіночий голос.

— Це ти, Горпино? — спитав він знехотя.

— А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон,— ше-
потіла вона, притискаючись до віконця з того боку.— Це я
тебе занапастила...

— Ти тут не винувата,— сказав він.— Тут, здається, ні-
хто не винуватий...

— Дала тобі тих ягід...— В її голосі прочулися сльози.—
Хочу зголосити про це на уряді.

— Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі
мною, жонатим чоловіком,— сказав він зовсім тихо.— Са-
ма знаєш, чим це скінчиться...

— Чи треба конче думати, чим це кінчиться?

— Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а
я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши
київ...

— Я це знаю,— прошепотіла вона.— Твоя жінка тобі
смерті зичить.

— А то ж чому?

— Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

— Звідки знаєш?

— Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключило-
ся. Я оце довго думала... Знаю тебе: і під киями мене не
викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

— Собі ганьбу на голову взявши,— сказав він,— а мене
не вирятувавши...

— Що ж нам робити, Петре? — зойкнула вона.— Адже
видить бог: не злодій ти, не злодій!

— Звісно, що не злодій,— тихо сказав Петро.— А роби-
тимеш те, що тобі скажу...

В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж на-
чебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули
ясно й жваво.

— Вони не посміють мене вбити,— сказав він.— Розграб-
лять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але
я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі...

— Що ж вони тобі зроблять?

— А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.

— Ой! — затулила рота Горпина.

— Не страшись,— сказав він тепло.— Знаю: так воно
буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винува-
тять, а не громаду. Коли затаврують мене — гірше, а ні —
вільним чоловіком учинюся...

— А коли тебе все-таки повісять?

— Не стане в них на це духу,— сказав Петро.— Кожен,
добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха
собі на голову.

— І все-таки боюся я, Петре,— сказала Горпина.— Дуже
боюся!

— Я вже все розміркував,— спокійно озвався Петро.—
Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоло-
вік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце
й житиму.

— І там на лободі вареники ростимуть? — гірко спитала
вона.

— Нічого сміятися! — відказав серйозно.— А може, й
ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками.
А коли він є, той край, напевно, його знайду.

— А я?

— А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі —
і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать...

— У землю чучванську,— знову гірко пожартувала вона.

— І де та земля чучванська — треба знати,— сказав так
само розважно Петро.— Бо що ми знаємо тут, у себе? Де-
сять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про
свої мандри дяки.

— А коли вони брешуть, Петре?

— Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі бре-
хали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я роз-
шукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної
звади.

— Боже ж ти мій, боже! — захиталася по той бік віконця
Горпина.—За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би
вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

— Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! — спо-
кійно сказав він.— Знову вернувся б до жінки, але там, де
ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не до-
зволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за
своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть,
а крадіж мені все одно припишуть... Йди додому, Горпино,
і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні —
то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по
землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відсту-
пила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вер-
нулася.

— Може, ти голодний, Петре, то я принесу!

— їсти мені жінка носить,— сказав усе тим же сумирно-
безбарвним голосом Петро.— Не хочу, щоб тебе хтось біля
мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим ру-
кавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він,
що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по
містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів
і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зро-
бився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із
сірими тінями людських постатей на собі.

Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу доб-
ра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова
й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. При-

йшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули
всі:

— Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі
особисто,суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу,
а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий
отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно
розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаю-
чи розправу.

— Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо,— спитав
сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко,
щоб писар устиг записати іі слово:

— Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала
вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій
було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало,
олію в горщику — п'ять кварт, казанець новий, ціною чо-
тири золотих.

Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.

— Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимо-
фіїха! — спитав його Костенецький.

— Признаюся до покражі лубки з приливаними чорни-
цями,— сказав Петро.

— Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи пита-
тимемо далі?

— Питатимемо далі,— сказав Кошанський.

— Хочу зголосити панам урядовим,— виступив наперед
Петровий швагро Осип Орищенко,— що я впізнав серед цих
речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою
вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних
дві, срібний ґудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень,
два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш
каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, за-
лізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і
скобель.

— Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Ори-
щенко?

— Признаю, що струмент: свердло, долото і струг пози-
чав я у нього,— сказав спокійно Петро.

— Позичав на вічне оддання,— скривився Осип.— Про-
шу панів урядових записати те, що я сказав.

— Вже записано,— сповістив Степан Кошанський.

— Зголошую і я свою кривду,— виступив Тесько Сер-
дюк.— Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне

путо, киндяк, на десять копійок сухої риби, півчвертки кру-
пи гречаної, таляр грошей, сокиру, косу, півтора фунта
сірки.

— Признаєшся ти до покражі в Теська Сердюка? — спи-
тав Костенецький.

Петро, однак, мовчав. Дивився на дорогу, що виднілася
звідси: порожній, безлюдний білий сувій, розгорнутий між
двома рядами тинів; вряди-годи падав туди вітрець і змо-
тував білі, кручені вихори. Тоді над дорогою ставав сірий
серпанок, поступово осідав він, і дорога прозоріла знову.
І здалося Петру, що, коли б він устав і спокійно, не квап-
лячись, пішов розгортати й далі собі перед очі той сувій,
ніхто б тут його не хопився — всі були надто зайняті своїм
ділом. От і зараз ніхто не зважив, чи признався він до
покражі речей, зголошених Сердюком, бо вслід за ним від-
разу ж виступив Йосип Горський і почав перераховувати й
собі те, що в нього пропало й опинилося раптом серед Пет-
рових речей. Петро дивився на грубі вуста Горського, які
ворушилися під задимленими широкими вусами, і йому
стало жаль цього чоловіка: попри все, очиці його бігали на-
сторожено, і оглядав він пильно товариство, наче боячись,
що хтось йому перешкодить законно красти в Петра.