РОЗДІЛ XXXI.

який можна було б назвати "Пробудження лева"

То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чи-
мало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці
й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні,
а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло
мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави,
прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби
побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся пе-
реповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того
доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крути-
лося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися
чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове
обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось,
коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того
осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак уче-
пився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше об-
личчя, і я відсахнувся з несподіванки — на мене дивився,
мружачи очі, Страх.

— Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? — на-
ївно спитав я, і Страх зареготав...

Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із сві-
жою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у
тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж зга-
дав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше
смішно, ніж уразно.

Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно по-
молилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при
собі, викликало в неї сльози.

— Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? —спитала
вона.

— Звісно ні,— заспокоїв її я.— Дякую вам сердечно. Від
доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і
даю вам оці гроші...

Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж доро-
гою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незна-

йома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не
застерігся подумки супроти дорожніх нещасть — у мені за-
багато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добря-
чого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спи-
раючись на кийка, й мугикав. Ноги ступли впевнено, хоч і
нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.

Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я
весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з
них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося — чим
далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово
розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите
й яскраве,— стрілило яскренними пучками проміння. Я ус-
міхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа
моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава
(переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються
барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно
поблимують волошки — чи не тут я сидів, вийшовши із
Шклова?

Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був по-
суд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія,
думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує.
Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і не-
впевнених, як оце мене.

Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було
моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його яс-
ність — тепло на душі мені ставало.

Колись давно хтось великий і могутній проголосив був
співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею
і сонцем, з камінням та деревом і заповів: "Не порушуйте,
бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі
"рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води
стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою
годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не знена-
видьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповід-
жено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов".

Онде й він — Шклов. Я знову відчув той-таки настрій,
що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустрі-
ну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у
місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось
нове з'явилось у рухах моїх — навіть пригадав, кого на-
слідую.

"Страхом стану цього разу я,— мигнуло мені в голові.—
Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було гра-
ти все-таки мені!"

У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило
на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на ньо-
го схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода ле-
жала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не боро-
да, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені,
але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля
столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як
на пружині,— незвіданий гнів затопив мені серце, коли уз-
дрів його лабузненьку, бридку посмішечку. "Щось дивне зі
мною відбувається",— подумав я.

— Оглух? —гукнув владно.

— Чого, ясний пане, бажаєте? — з тією ж таки двознач-
ною посмішкою схилився корчмар.

— Пива! — наказав я голосно.— Найкращого!
Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши
очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потяг-
ся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, по-
мітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як
щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.

Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. "Ну де
ти, органісте?"— подумав я.

— А що, шинкарю,— спитав,— і досі приходить до тебе
пан органіста?

— Зараз має бути, ясний пане! — так само двозначне
всміхнувся шинкар.

"Зараз, зараз,— зацокотіли мені молоточки до скронь.—
Що станеться зараз?"

Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті.
Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого
називаю Страхом.

"А коли він прийде?—подумав мимовільно,—чи стане
в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?"

— Вже й сумніватися почав,— сказав біля мене знайомий
голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той,
кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.

— Розіб'ю йому голову,— сказав я.

— Голова розбита в тебе,— зауважив резонно Страх.—
Не боїшся, що лев застрибне назад?

— Ох, цей мені здоровий глузд! — мовив я, відчуваючи,
як легко запаморочення забиває голову.

Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зеле-
на, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї — нага-
дувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки
витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене,
співаючи високим металевим голосом:

Танцюють коло тебе веселки різнобарвні —
Це я несу утіхи, забави-сміхи гарні.
Безжурна я, в пригоді усім печальним стану,
Я вигоїти можу велику в серці рану...

1 знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені
шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.

Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля две-
рей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга:

люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й від-
разу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибаг-
ливіше: хвіст і голова — як кінці дорогої смарагдової ту-
рецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали
вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні
їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву
луску.

— Страше,— сказав я по-диявольському спокійно.— Від-
чуваєш, зараз станеться щось особливе.

В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому
горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче на-
сміхалося з мене.

— Дивуєшся, що набрався сміливості?

— А хіба це не диво? — сказав Страх.

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка,
бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене
тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як во-
гонь, бороду.

— А де твій качур, шинкарю? — спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і
сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам
того побоювався.

— А ти,— спитав у Страха,— ніколи нічого не боїшся?

— Людина найбільше саме себе страшиться,— відповів
Страх, іронічно всміхаючись.

— Навіщо людині страшитися себе? — спитав я.— 3 со-
бою порозумітися легко.

— Це вже як сказати,— смикнув себе за вуса Страх.—
А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

"Дивна річ,— подумав я.— Ось біля мене сидить Страх,
а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж
їх бути аж два?"

Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим
кийком, Страха біля мене не було.

Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався.
Органіст побачив мене й засміявся.

— Чого бажаєте, пане органісте? — підскочив до нього
шинкар.

— Бачив таке діло? — спитав органіст.— Цей євнух по-
вернувся з того світу...

Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка.
Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини
стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і
зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.

— Ну чого тобі, чого? — забурмотів органіст, задкуючи.

— Не втечеш! — загорлав я так, що корчмар випустив
кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за
руку, але той випручався й кинувся навтьоки.

Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбан-
ки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинув-
ши руки.

— Ножа! — загорлав я корчмареві, і той перелякано ки-
нувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого ка-
чура, який усе ще занепокоєно крякав.

Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогну-
вав. Корчмар приніс ножа — я відкинув здерту з лиця орга-
ніста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.

— Ну, звичайно,— пробурмотів,— треба було раніше здо-
гадатися.

На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я,
тобто Ілля Турчиновський...

Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув
на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.

— Шкода,—сказав він,—що я тебе не втопив! Але ти
від цього не втечеш, заклинаю!

Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.

— Отак воно й виходить,— сказав.— Спершу хотів уби-
ти мене ти, а тепер тебе я...

Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.

— Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..

Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом;

ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув
мені межи очі кривавою слиною.

За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув ши-
но", побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здиво-
вано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть,
відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна
міна...

Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай,
що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш

символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку про-
сто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку
пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як
мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш
ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш
ближнього, навіть у помсту,— себе убиваєш. Гірко мені після
того всього стало,— і знаєш чому? Мій лев, любий читаль-
нику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог,
а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, мо-
жеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався — в
грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.

РОЗДІЛ XXXII,

у якому Турчиновський оповідає про те,
що його знову відвідала смерть

Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо
непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого
краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зи-
мівлю і змушений був повернутися додому, щоб не наклика-
ти на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала
запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання,
що їх виклав тобі, люб'язний читальнику, відбивались у
якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не ви-
тримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.

— Але поки що нічого вишіптувати,— спокійно запере-
чив я.

— Це добра знахарка,— мовила паньматка.— До того ж
я її вже запросила.

Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно
сховав своє писання — лише вночі зможу тепер віддаватися
йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну су-
перечку, згодився прийняти шептуху...

— Дайте два яйця,— сказала баба, пильно до мене при-
дивляючись.— Яйця завжди правду показують...

Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені
лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.

— Дивіться, дивіться, паньматко!—закричала вона, не
дозволивши однак мені встати.

Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.

— Таки в ногах! — сказала знахарка.

— Що в ногах? — запитав я.

— Смерть ваша навідувалася,— мовила знахарка.— Але
одужаєте...

Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні
сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.

— Од чого видужаю? —спитав я.— І що це за хвороба
в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної не-
дуги!

— Бо й чудна ваша хвороба,— відказала знахарка.— Ще
не стрічала такої.

"Бабські забобони",— захотілося вибухнути мені, але я
змовчав — хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної
опіки.

— Яйця завжди дійсне показують,— озвалася ображена
знахарка.

— Що ж вони показують? — глумливо запитав я.

— Гляньте самі,— так само ображено мовила знахарка.

В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жов-
ток, від якого аж променята вияснювалися.

"Сонце,— подумав я,— мій вічний і любий супутник, ти
милувало мене проздовж усього життя!"

Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх,
більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло
перед моїми очима, як вічна омана,— це воно наливало мене
життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала
й ублажала мене.

— Яйце як яйце,— буркнув я.— Ну а друге?

Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не від-
сахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.

У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку,
зазвучала музика. Почулися переливи звуків — шуміла у
скронях кров. Дзвони неначе задзвонили, запахло осіннім
листом, небо також покрилося таким листом, а я стояв се-
ред білої тиші, оточений голими, блідими стінами. Наді мною
висіла ясна, ніби молоко, стеля, пахло прілим сіном, кричала
неподалік курка, сповіщаючи, що знесла нове яйце: яйце-
сонце чи яйце-смерть.

Я подививсь у вікно — відслонювало осінній сад. Палало
жовте, залите сонцем листя — сад дихнув старечим зітхан-
ням. Мені захотілося раптом струснути з себе накип років.
Бо скільки минуло часу до мене теперішнього від того мо-
лодого вимірювальника доріг?

— Коли хочете, є помічне зілля,— сказала знахарка пань-
матці.

"Одне воно, зілля",— подумав я, підходячи до вікна, щоб
віч-на-віч зустрітись із осіннім саком. Я знову подумав про
святу сполуку нас із землею: зілля лікує нас від хвороб, бо
воно сполучається з нами. Сад же, на який дивився, світив

золотою сивиною—ми з ним потрапили в один ритм і ди-
хали одним диханням.

Я всміхнувся. Вабив мене до себе цей сад. Трав'яна лава
під яблунею, біля якої позірно зустрівся я з юнаком із своєї
молодості, теж була покрита опалим листям. "Прийму ваше
зілля, жінки,— весело подумав я,— воно мені не зашкодить".

Дививсь у сад і чув його дихання. Це було старече дихан-
ня, бо старечим диханням дихав і я.

РОЗДІЛ XXXIII,

у якому Турчиновський завершує оповідь
про свої пригоди

Після того, як побив я органіста, відчув, любий читаль-
нику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким
ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба
тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей
і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося,
і не те, здається, важило, хто кого з нас побив,— суть в на-
шій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій
учинок не приніс, натомість з'явилася неприємна дражли-
вість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього
треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уз-
дрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання,
як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ста-
витися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це ко-
нечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий чи-
тальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися.
Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший ро-
зумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу.
Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене при-
ходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають.
Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені
б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима.
І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уяв-
ного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, лас-
кавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що
добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на
жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.

Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений прия-
телями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби на-
пасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати
ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не вря-
туєшся.

Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніп-
ра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за
течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна
вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли
нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти
від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт
нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що
грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.

Прийшло мені до голови в ту ніч, люб'язний читальнику,
що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли
цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем
ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі при-
годи — шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і
про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щем-
но. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина—зрозумів,
пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів до-
рогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч
вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він
же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить
зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря,
сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд
дзвінко розлунює радісний сміх,— всі вони, сплівшись в
обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи
в грудях саме тільки добро...

Від таких думок я розчулився й попросив бога, щоб по-
таланило мені, однак не без усміху подумав, що загадав по-
вернення па випадок нещастя.

"Чудні можуть бути людські забаганки,— подумав я.—
Коли б задовольняти їх усі, світ перекинувся б з ніг на
голову. Єдина справжня мудрість — не задовольняти їх
жодної!"

Уранці ми допливли до міста Лоєва, що стояв на Дніпрі,
й там днів зо два перепочили. Я намагався відігнати від себе
думки, що гризли мене поїдом, і пішов поблукати біля Дніп-
ра, де придивлявся до скойок, слухав плескіт води, часом і
до рибалок доєднувався, допомагаючи їм витягти невода.
Потім я купався, запливаючи далеко від берега, і, переки-
нувшись на спину, дивився в небо, яке котило срібні куп-
часті, щедро осяяні сонячним промінням хмари. Між без-
міру води, проти неба я знову відчув себе бадьорим і гото-
вим до нової подорожі.

Весь другий день я проблукав по незнайомих міських ву-
лицях. Довкола снували люди, клопочучись біля халуп, ку-
дись поспішали, щось робили, я й сам відчувся належним

до цього світу вуличок і навіть позаздрив усім заклопота-
ним і роботящим. Зграями носилися по куряві діти, їхній
бадьорий крик та ігри були натхненні. Був саме ярмарко-
вий день, і я поштовхався поміж возів, людей тут — як ма-
ку, а надо всім те ж таки незмірне небо з купчастими хма-
рами. Біля мене тягли коней цигани, товклися бородаті пей-
сахи, чулася литвинська, а подекуди й наша мова — я впі-
знавав своїх по одежі й по розлитому на обличчях спокої.
Вусаті й забарні, земляки мої хитрувато торгувалися з усім
тим людом, але я знав, що купці з них неважнецькі.

Я теж виявився в житті не досить добрим купцем. Хотів
купити чи відшукати собі талан, але побачити його поки що
не вдалося.

Рушив до річки, а тут мої співтовариші-співаки вже до-
мовилися із власником судна, який за невелику плату зго-
дився довезти нас до Києва. Сама згадка про Київ була
радісна, і я відчув, що починаю хвилюватися: мені раптом
захотілося повернутися в любі стіни Київського колегіуму,
знову влитися в бадьорий гурт спудеїв і зажити вільним
бурсацьким життям.

Відчалили ми цього ж вечора, коли сутінки вже утяжу-
вали землю й коли спала спека, яка в той день була чимала.
Повечеряли юшкою з риби та хлібом і, ситі, задоволені, по-
розлягалися на чардаці, ведучи неспішливу балачку, як то
завжди буває в таких випадках. Я слухав, як за бортом
плескає вода, й поступово позбувався тривоги, бо все, зда-
ється, складалося якнайкраще. Від берегів ми були захищені
смугою води, судно було нове, міцне. "То що,— спитав сам
себе,— мандрівці моїй тривати?" З такою утішною думкою
я й заснув...

Прокинувся раптом: почувся жахливий тріск, і мене аж
затрясло. Злякано скочив — судно повільно перекидалося.
З бортів стрибали у воду люди, і мене несамохіть кинуло
вслід за ними.

Ковтнув добрячий ковть, заборсався й закричав — ми льо-
палися у чорній, морочній воді, забувши навіть плавати,—
одежа наша набрякала й плутала рухи. Я відчув, як спов-
зає в мене правий чобіт, наче хтось тягнув мене донизу,
туди, в невимірну темряву, де вже не засвітить жоден про-
мінь. Змахнув ногою — чобіт пропав у ріці. Тоді побачив
над собою глибоке й широке небо, густо засипане зорями
й невимовне спокійне. Кинув просто в те небо розпачливий
крик і спробував скинути з пліч кунтуша. Другий чобіт тяг-
нув мене вниз, бувши важкий, як залізо, тоді як вільна нога

могла розбивати воду. Мені здавалося, що між руками й
ногами в мене прошмигнули швидкі й слизькі рибини. За-
махав, скільки міг, чоботом, і той нарешті відірвався від
ноги. Я хапнув повітря й пірнув. Огорнула мене зеленку-
вата мряка, звільнившись од кунтуша, я вдарив щосили
ногами і вискочив на поверхню.

Кількагорловий крик забив мені й без того залиті водою
вуха; тоді я знову пірнув, і той крик розчинивсь у водяній
товщі. Випливши нагору, я побачив небо, цього разу майже
темне.

До потопельників поспішали на дубках рибалки, що ло-
вили поблизу рибу, й почали витягати нас із води. Я бор-
сався, вже тратячи силу, зрештою й мене схопили за во-
лосся, зачепили за одежу й, наче рибину, кинули в човен.

На хвилю я запав у непам'ять, бо світ покаламутнів і
виблід. Приплющив зболілі повіки — з'явилося червоне ко-
ло, за ним ще одне і ще; кілька десятків кіл покотилося до-
рогою, а в них — розіп'яті люди. Одним із тих розіпнутих
був, звісна річ, і я; мене котило з жахнющою швидкістю—
я почав побоюватися, що таки задихнуся. Закашлявся, й
вода полилася з горлянки струменем — з мене виливався
цілий Дніпро. Серце в мене підстрибувало, завмирало і зно-
ву несамовито колотилося, чиїсь руки трясли мене й тисли.

"А що,— мигнуло в голові,— драма твоя триває?"

Я востаннє виригнув воду й застогнав. Дрож пройшов
по тілі, і я спробував сісти. Сльози густо покотилися мені
по обличчю, а серце розривалося од відчаю.