РОЗДІЛ XXXIV 2 страница

— Сумирна нині погода,— сказав Іван Скиба, позіхаючи
й хрестячи при цьому рота.— Знаєте, панове, що добре на
цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на
кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

— А полинівка, ваша милість?—озвався Стефан Са-
вич.—Полинівка, гадаю, була б несогірш!

— Ні, ні, саме кусака, пане дяче,— трохи нетерпляче
сказав Скиба.— Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка
з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

— О так!—поспішив згодитися я.—Як на мене, ваша
кусака надто вже люта!..

— А що я кажу? — розреготався Скиба.— Саме її й тре-
ба, щоб за такої погоди не заснути.

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна
була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але
очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дя-
чок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім
незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка
була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову,
ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її — рудува-
то-сині, як і одежа, в яку вбралася.

— Нарешті я вас застала, пане дяче,— сказала В'юцка,
забувши про нас, урядових осіб.— Обіцялися заплатити
борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими,
що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому про-
бивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від
тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно,
тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала
пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому
звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-го-
лубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

— А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими
очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки
зникли з нього.

— Жартуєте з мене, пані В'юцко,— сказав майже по-
шепки.

— Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкров-
на,— прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

— Чи ж не знаю, що не для жартів,— блиснула зубами
В'юцка.—Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про
них я знаю таке...

— Зачекайте хвильку, В'юцко,— сказав я, бо, задивив-
шись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове
зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із
тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роз-
дивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голо-
ву. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну
силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всміш-
ка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився
байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував,
що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

— Кажіть,— дозволив я, намилувавшись з жінки.

— Та мені й казати нічого,— згорда відказала В'юцка.—
У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечір-
нім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, ко-
ровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу
і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий
чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

— Всього їх чотири було?

— Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи
кварту по п'ять копійок.

— Сварилися вони?

— Ні,— відказала шинкарка.— Отой стадник скоро від
них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товари-
шем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

— П'яні були?

— Та вже ж,— кинула В'юцка.— Коровника Біду забра-
ла його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на
Рудівку через гребельку Огроновича.

— Коли саме це було?

— Худоба до села поверталася,— сказала В'юцка.—
Сонце ще не зайшло...

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і по-
вільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як
збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала
всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я по-
бачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох не-
знайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь
хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг зо-
лотило воду,— перед ними й позад них,— вони немов у ба-
гряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мерт-
вим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на
рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно вплива-
ла в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі на-
тикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під
ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах.
Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зов-
сім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок,
який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою,
а пісок отой — зерном...

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юц-
ки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

— А що, панове, чи правду повідають, що на нашій зем-
лі з'явився месія?

— І ви цієї? — сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван
Скиба.

— Питаю, бо люди ви урядові,— сказав трохи улесливо
дяк.— Хто зна, може, про це було від його ясновельмож-
ності звідомлення?

— Брехні це все,— сказав невдоволено Скиба.— І ніяко-
го про це звідомлення від пана гетьмана не було...

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з
дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про
способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопили-
ся, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не за-
важати господарю й наказному сотнику, розмовляли тих-
цем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Са-
вич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з рим-
ських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має
бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився ви-
позичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди
маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді за-
ливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на висо-
ку гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ
кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я ви-
словив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

— Так,— мовив він,— мистецтво поетичне — це погляд
птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар,
але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно
помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і
його уявний політ під хмари.

— Ви говорите про "Спезу дорогого каміння",— підхо-
пив Савич, і його очі зворушено закліпали.— Нам читав
уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

— Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій
Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до од-
ного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели
очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, на-
казний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дия-
коном — Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було
затверджено на його місці.

— Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? — пожар-
тував Іван Скиба.— Розмовляєте по-вченому і робите нас,
темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши,
про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми
з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлі-
бодавцям.

— Вчені мужі,— поважно сказав Скиба,— граються ча-
сом, як діти. Але пора нам до розправи...

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо
похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми
зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і зне-
рухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі.
Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах — було
холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама до-
рога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою
вкрилися — дивилися більмасто й затамовано. Не чути було
ні гавкоту псів, ні ревіння худоби — село немовби вимерло,
хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні,
пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавало-
ся, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі ру-
даво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував
од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли
почув неквапний, приглушений Савичів голос.

— Дивна річ із тим месією! —сказав він.—Урядові про
те мовчать, а люди, наче рій, гудуть...

— Бо людям треба про щось густи,— буркнув Іван
Скиба.

— А коли б він з'явився? — спитав я.

— Не доведи господи! —мовив Скиба.—Я ще хочу, па-
не канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який
ми пили у попа!

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значко-
вого товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пи-
ли з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було
довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся
з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб
побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в
хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще мо-
лодий.

— Скільки тобі років? — спитав я.

— Двадцять два,— відповів Лук'ян.

— Розказуй, що знаєш,— наказав Іван Скиба і прикрив
долонею рота — після обіду мав звичку поспати.

— Хіба я що знаю? — протяг Лук'ян, заклав руку за
шию й зашкрябав потилицю.— Хороба його знає, що там
приключилося...

— А ти таки не знаєш? — зіронізував Іван Скиба.

— Та де! — заговорив поволеньки Кнуренко.— Пішов я
ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Ми-
хайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от,
приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує,
і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'я-
на Поповича...

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розби-
вали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учо-
рашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки остро-
жили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне по-
вітря, і вони очі видивляли — пасли поглядом хати, що ви-
зирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент по-
крила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'яви-
лося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й за-
тремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак по-
переду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками
червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили
різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до
них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ран-
ковій тиші зазвучав напрочуд лагідно...

— Вони йшли до Поповича в шинок,— сказав Кнурен-
ко.— Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку твере-
зих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

— І більше того дня сюди не вертав?

— Чого ж... Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не
бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не
бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й
були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте,— сказав спо-
кійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю,— просто відповів Лук'ян.— І посильний ваш
оповів, і, доки селом їхав, не один розказав...

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав,
що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо
і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але
це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед на-
ми, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом,
адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут
чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здава-
лося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Ми-
моволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся
рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік
і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля по-
ступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, неда-
ремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося по-
ступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче
квіти, чисті й непорочні...

— Досить на сьогодні розпитів,— сказав Скиба, шумно
встаючи.— Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів
руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов
до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнурен-
ко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав
до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав ку-
хлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці,— сказав і при-
клав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе¹,—
сказав я.— Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного,— підхопив Стефан,
сідаючи на лаву.— Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда
тільки, коли нічого пити.

¹ Загальне звертання між пиворізами.
136

— Маєте рацію, пане Власе,— сказав я.— Але перш, ніж
добре заспівати, треба кварту повну спорожняти...

— Чи ж погано я її спорожнив?—спитав Савич, при-
мружуючись.

— Маю на думці інше, пане Власе,— сказав я.— Чи не
навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу
милість уконтентувати!..

— Святе діло мовите, пане канцеляристе,— сказав дя-
чок.— Тільки боюся я В'юцки...

— Пане Власе! — вигукнув я.— Ви не остигли до ко-
хання?

— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляри-
сте,— сказав поважно дячок.

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пі-
шла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила
незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність,
розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагід-
но, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточ-
ки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле.
Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій
сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх
довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкували-
ся, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли:

відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу,— мертві
тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошувати-
ся, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють
частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому іс-
нували,— нагадують про зникле тіло й відлетілу душу.
А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Ду-
ша, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну
прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про
таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через
те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність
у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з
ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої
істоти чи не е сокровення на противагу смерті? Але існує
інший сакрамент, животворний і світлий,— це відчуття час-
ток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас
як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент
саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона,
окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа
мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав пра-

гнути зцілення, хай і тимчасового,—розмови з Савичем
тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель
відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми
до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу,
по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла.
Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть по-
глядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й пере-
кидали одне одного, і вдавали, що кусають... Дихали на нас,
видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас
неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася при-
чаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє
собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі.
Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла,
через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий по-
рох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру —
завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

— Я знала, що ви прийдете,— сказала В'юцка, відчиня-
ючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій
запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок,
але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жін-
ку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в гру-
ди, і не мав я сили з тим упоратися.

— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я
здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї
нахвалки і принести мені борг,— немилосердно відрізала
В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати?—спитав
зовсім тихо.— Я прийшов до вас не з тої причини, самі здо-
рові це знати... Мене запрошено, як гостя, і не я маю пла-
тити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій
хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках,
недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом.
Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо
ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми
отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж
був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так
само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона
зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть,
у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож

повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку,
неприступну й далеку.

— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче,— сказала зим-
но,— і то тільки з пошани до пана канцеляристи...

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса
й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахко-
тіло.

— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко,— сказав
підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусід-
нього покою.

— Коли відпозичу вам свою книжицю,— сказав мені Са-
вич,— прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жін-
ки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:

"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень,
тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно
прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, ко-
ли мені важко на серці...

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я
не дав би йому й сорока.

— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.

— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно
дяк.—Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на
душу смужками наших нещасть.

— Пан дяк уважають себе молодим,— сказала, заходячи
із штофом, В'юцка.— Насправді пан дяк — як трухляве де-
рево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені
доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх
мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ста-
витеся, В'юцко,— сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

— Сідайте з нами, В'юцко,— сказав я.— Буде нам весе-
ліше.

— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона
занозисто.

— Про вбитого вивідує пан наказний сотник,— сказав я,
невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її не-
стримний вогонь.— Моє діло зарисувати.

— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх
мені...

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю.
І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що
зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й

історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до
писання, вершить літописні повіствування, як, приміром,
старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у
науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не під-
ступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й по-
мисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз при-
тягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче
ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на
неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя,
шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне,
як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить за-
одно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями,
тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це,
бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі.
Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоло-
вік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг запере-
чити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на
В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але
жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї
він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спа-
лахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не
забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув.
Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром,
з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені
завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій
дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома
оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і
це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчи-
ним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою ува-
гою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав
все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках,
на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислу-
хався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.

Велелітні птиці, листа мені принесіте,
ІОж я невеселий, тугу жовтую зніміте,
Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,
Куди не гляну я, скрізь сам — ах, самі — потерявся.
Ах, глогке мя, гложе печа-печаль чорно-біла,
Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла....

В'юцка втерла сльозу.

— Отак завжди,— сказала вона до мене.— Прийдуть,
розжалоблять! Забуваю їм і борги... Скільки ви мені винні,
пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і
смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання,
а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту:

до обох речей був мастак.

— Розповім вам притчу,— мовив він.— Про те, від чого
назва горілки постала. Жив на світі принц Ка...

— Я знаю цю притчу,— сказав я з усмішкою.— Згорів
од проклятої горілки той Ка...

— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може,
пива?

— А чого ж,— сказав я.— І в мене немала спрага.

— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.

— Хто його зна? — сказав я й засміявся.— Тут у вас
такий дивний спокій!

— Сірий спокій, пане канцеляристе!—вигукнув дяк.
В'юцка тим часом принесла пиво.

— Таки сірий,— сказав я.— А може, рудувато-сірий!

— Він скоро засне,— сказала В'юцка.— А ви, пане кан-
целяристе, заплатите мені чи в борг?

— Нічого не беру в борг,— сказав я й поклав на дошки
столу належні за пригощання гроші.

— Та я вас не жену в шию,— засміялася В'юцка.—
Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за
душею...

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутін-
ки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, від-
далився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався
рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка,—
світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся,
така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не знав я
її раніше?"—подумалося мені. Дивився не відриваючи
очей, і вона, здається, також не залишалася до мене
байдужа.

— Вже й сутеніє,— прожебонів дяк, голосно позіхаючи.—
Чи, може, мені в очах сутениться?

— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче,— відка-
зала В'юцка.

— То я тут у вас трошки передрімаю,— мовив Стефан
і почав умощуватися на лаві...

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколих-
нутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому
сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів
тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти.
Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині ру-
дівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували без-

ліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що
той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед
цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юц-
ку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це
була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися:

гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки?
Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину
рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і
насмішкуватий голос.—Чи, може, боїтеся?

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки
пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на
порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і
потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої
збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки роз-
печена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна.
В'дтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її.
Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою
цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді
мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і ба-
чив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу помер-
ти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющив-
ся. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потра-
пив,— був наче корабель між них. Плив без вітрил та що-
гол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову
розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед
собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів,
біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пля-
му. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то
забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу,
біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі,
і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом
скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятиріч-
ного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було
заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров...

— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в
вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я
мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий
спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче

туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий.
От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася
гаряча рука.

— Не спіть,— зашепотіли біля мого вуха палкі вуста.—
Не спіть, бо мені тужно сьогодні...

Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу.
Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий
моторно посилав до рота ще паркі вареники.

— Доброго вам ранку, пане канцеляристо,— сказав ба-
дьоро Савич.— Чи не болить вам голова?

— Вгадали.

— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні
найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте
на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант
у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не
видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й ви-
йшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами,
причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і сві-
тила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку,
але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через
вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя,
великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до
плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило,
бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й
сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як бариль-
це, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусника-
ми, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном
наказним сотником...