РОЗДІЛ VII

"Мудрість передвічна". Розум

Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схо-
жий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не
назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав
дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив
довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до
себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати
на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розум-
ними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти
зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад,
але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму
взагалі — кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому
й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але
кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо
міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати
у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже
скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі
затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, бу-
ває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди
дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний.
Якось його покликав Пустельник.

— Просидів я у печері тридцять років,— сказав він,—
але щодалі темнішає мій мозок. Щодалі страшніші химери
навідують мене.

— Я люблю волю,— сказав Розум.— Той, хто будує хур-
диги для інших чи замикає в них себе,— мій ворог.
За якийсь час покликав його Заброда.

— Тинявся я по цілому світі,— сказав він,— але не зро-
било це мене щасливим, а лише причепило до тіла мого без-
ліч хвороб.

— Я люблю, коли в діях людських панує глузд,— сказав
Розум — Ти ж блукав без мети. Просто волочився, і ніхто
вже тепер не врятує.

По тому покликав його Будівничий.

— Будував я цілий вік, але, коли зводилася будова, тяж-
ко було мені дивитися на витвір рук своїх. Усе моє життя
було біганиною від однієї роботи до іншої — не здобув я
втіхи.

— Ти не шукав себе в своїй роботі,— сказав Розум,—
а лише достойної плати за працю. Я ж доступний тільки
тому, хто вміє знаходити у роботі себе.

Тоді прийшов до нього Філософ.

— Шукав я тебе цілий вік, чому ж хапаюся й досі за
порожнечу?

— Ти не мене шукав, а хотів урятуватися,— сказав Ро-
зум.— Не досягне вершини той, котрий береться піймати не-
зміренне.

Вони всі бігли за ним, аж потом умивалися. Бігли, а птах
відлітав, пурхаючи все далі і все вище. Тоді вони зупини-
лися.

— Давайте зловимо його в сітку,— сказав Філософ.—
Тоді він од нас не втече й послужить, як захочемо.

Вони зв'язали сітку й покликали до себе Розума. Той
прилетів, а вони почали дурити його порожньою балачкою,
тоді як Філософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха ме-
режу.

І він накинув сітку на птаха, міцно закрутивши пройму.
Але диво дивне вчинилося. Замість птаха в сітці заборса-
лися всі вони: Пустельник, Заброда, Будівничий і Філософ.

— Ти що, сказився!—закричав Пустельник.—Лови
його, а не нас!

— Я ловив його,— сказав Філософ.

— Дурень ти печений! —сказав Будівничий.—Хіба я не
бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сітку.

— Але стривайте,—сказав Філософ,—як це сталося?
Хай я накинув сітку на вас, але як у неї потрапив сам?

— Ти майже зрозумів мене,— сказав Розум і полинув од
бесідників геть.

РОЗДІЛ VIII,

де Турчиновський розповідає
про нові над ним тортури

Серед тих знавіснілих облич чувся я, люб'язний читаль-
нику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха
не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холону-
ти, а друге — не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці
все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-спів-
подорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш
і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику,
і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкар-
ка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена — в неї розтрі-
палося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читаль-
нику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї
жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого
стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж

підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені
вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгле-
дів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків...

Мої вороги з компанійськими козаками ревли пісень, і очі
їхні все більше запливали червоним. Один із колишніх моїх
співподорожан, Семен, знахабнів настільки, що підійшов до
мене й почав вимахувати кулаком.

— Руки чухаються дати йому в пику! — верескливо за-
кричав він і замахнувся. Я присів, а Семен, вдаривши за-
мість мене стіну, поточився і брязнув на долівку. Козаки
зареготали. Ворог мій став навкарачки і почав удавати пса.
Тільки чудний то був пес: з людським обличчям і в люд-
ській одежі. Люто загавкав на мене і схотів схопити за лит-
ку—козаки аж заходилися за столом від сміху.

Страх у кутку реготав також.

— Весело, панове, веселої Так буває завжди, коли хтось
боїться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимірно плескаючи в долоні, повільно під-
ходив другий співподорожанин, Іван.

— Увага, товариство, увага! — сказав він урочисто.—
Пане сотнику, накажіть, хай цей злодій заспіває. Він, їй-
богу, красно співає, тому і втирається в довір'я дяків...

— Гав-гав!—люто кинувся до моєї литки перший спів-
подорожанин, Семен; здається, вдавати із себе пса скла-
дало йому приємність.

Мене випхнули за велінням сотника на стіл, і я спробу-
вав голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоїло мені
в щелепах, але з рота виривалися самі хрипіння та свист.
Це мене перелякало — що робитиму у світі, коли не зможу
співати? І я вже насправді хотів заспівати, вже й навшпинь-
ки звівся, так моцувався. Проте голосу не було, лише під-
ступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися мені по
обличчі.

— Він не хоче для вашої милості заспівати! — гукнув
Іван.— Це такий заїлий розбишака!

— То ти не хочеш нам заспівати? — гримнув сотник.—
У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столі так, що все аж затремтіло. Мене
хутко стягли додолу, і за хвилю на ноги було накладено
важкі колодки.

Мій перший співподорожанин, Семен, підійшов, все ще на
чотирьох, до сотника.

— Дивне зі мною чиниться, пане сотнику, коли бачу зло-
дюг,— сказав він — Таке на мене находить, що сам не знаю,
що такому учинив би! Зовсім несамовитий стаю...

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скільки може хова-
тись у людині злості. Про це я багато передумав, ні до чого
доброго не доміркувавшись. Є тут щось незбагненне. Візь-
мімо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш відповідати помстою,
щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покірний, як
овечка, також його помножуєш — зло непокаране не зникає.
Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаєш. Зло знову-
таки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику,— зло
від добра і зло на зло.

Я хотів би, щоб множилося з такою силою і швидкістю
добро. Але добро не має переваги зла: воно — дозволене,
воно — нерушний камінь, тоді як зло — швидкий вітер, який
за мить облітує сотні гін. Мені хочеться, щоб десь там, після
мене й дітей моїх, було розірване це давнє, поросле мохом
коло і щоб у ньому не крутилися люди. Втім, годі смертному
зазирнути в майбутнє: чи не тому син не розуміє батька
і навпаки. Чи не тому змінюються так часто в людини її
заміри й бажання — день прийдешній не завжди приносить
сподіване...

Думаю про це, сидячи тут, у своєму садку, під яблунею,
не відводячи погляду від стежки, яка колись повела мене
у світ і завела. Оно йде по стежці малий хлопчак з білою
кучмою волосся на голові і з дерев'яною шабелькою в руці.
Махає тією шабелькою, стесуючи голови будякам, і в нього
по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячі голови па-
дають під ноги, і я знаю, що він анітрохи не сумнівається,
що його суд не кривий.

РОЗДІЛ IX,

де Турчиновський оповідає
про своє чудесне звільнення

Той шум і ґелґіт, здійнятий у шинку, збудив, на моє
щастя, одного компанійського отамана, який лежав на печі,
а від диких погуків прокинувся й, позіхаючи, сказав:

— А що це у вас за шум та співанки?

— Йди сюди,— гукнув сотник,— і пий мед, нам ось зло-
дія ці молодці привели.

Отаман зліз із печі, ще нічого не бачачи зі сну, й пішов,
похитуючись, до нас. Був він літній на роки, широкий у пле-
чах і так щиро позіхнув, що, мені здалося, міг би легко
проковтнути нас усіх. Отаман сів, почухуючись, до столу.

— А де ж злодій? — спитав напрочуд густим басом.

Я сидів у кутку в самій кошулі й забитий у колодки. Те,
що зі мною діялося, було поза моїм глуздом — витівка моїх
ворогів-співподорожан надто дика, щоб у неї повірити, але ж
у неї повірили. Ніхто не цікавиться, чи так все було на-
справді, чи ні, нікому й діла до мене, упослідженого, немає.
Терплю нестерпні тортури й не знаю, чи буде їм кінець.

Ніч. Пострілюють свічки. Всі сплять, тільки я, вже зо-
всім старий чоловік, позбувшись сну, сиджу, переповнений
спогадами, і намагаюся вловити ту думку, яка може все мені
вияснити. Але я розумію: марна ця моя забаганка, бо таку
думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю
стару череп'яну люльку—іскри врядп-годи сиплються на
папір, і коли побачиш, читальнику, тут, між літер, випалені
дірочки, згадай усіх тих, хто не може спати ночами, запа-
лений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний
це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань
на віднімання й додавання життя не розв'язує. Навпаки,
воно ставить числа, як доведеться, а тоді ще й перемішує;

тасує, ніби карти, і ніколи не показує конечного вирахунку.

Той вирахунок людина має знайти сама. Через це й при-
ходять до неї такі ночі, коли тьма зовсім непрозора, коли
зникають із неба місяць та зорі, коли вікна запечатано
сімома темними замками, а дверей із твого закапелка ніби
й не існує. Тоді опиняєшся сам на сам перед собою, сум-
лінням своїм і пережитими днями. Тоді приходить велика,
темна, мов ніч, самотність, а свічка горить і не згоряє, як
і твої думки. В її вогнику спалюються нетлі, які пробивають
усі сім шиб, що ними затулився ти від світу; в полум'ї тих
свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати
які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий роз-
пач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне
вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша вели-
чезна навколо,— буря там, туман, і злітають величезні хви-
лі. Щось стогне і плаче — те, що вмирає, те, що зболене до
кінця,—ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки
цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому
вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже,
попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки
світляна...

Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно приди-
вившись до мене, мовив:

— Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти,
хлопче, краю?

Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому
сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми
розглядав власні вуса і всміхався.

— З полку Переяславського,— сказав я крізь сльози.—
А з містечка Березані.

— Як, як ти сказав? — поставив супроти мене очі
отаман.

— З Березані,— вже зовсім безнадійно сказав я, вважаю-
чи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

— А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син?
Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Ко-
заки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені
напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об
нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скіль-
ки вистачило духу.

Тоді сказав отаман сотникові й козакам:

— Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли,
коли йшло військо на турків у степи.

Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався да-
лекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість про-
віанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину;

глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком
сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче
давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала
гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; ста-
рий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей
і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті
хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке
пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим
серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу;

те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як
сплеск весла,— спомин, а також далекий солодкий біль од
того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямова-
ний чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима
без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому
світі.

Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон
туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого,
легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей
Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу біл-
куряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня
Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це
велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця

що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона за-
співала мені — колись я записав оці слова:

Ген, іде той, що йде, а назустріч — дороги,
В манівці повертають чомусь його ноги.
Манівці набридають — на стежку звертає,
А як стежка не вабить, то просто блукає.
Він іде, голова від думок заболіла,
І не знає, куди вже звернути б хотіла.
Він завмер од такої, як світ, дивовижі —
Опинився-бо раптом на цім роздоріжжі...

Так мені співала птиця-сонце, і це була незвичайна пісня.
Якраз після того я вирушив у Київ, щоб вчитися в класі
поетики, бо інфиму, граматику й синтаксис вже пройшов.
Мати хотіла, щоб залишився я вдома, але я не міг її послу-
хати: ті, кому покладено в душу неспокій, не мають власної
волі. їх котить, як шалена вода каміння, і вони не всти-
гають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомін,
а вони в тому русі — його малі часточки...
--- Я оповів докладно свої пригоди, а коли звістив про те,
як мої співподорожани-злодії кинулися на мене, наче звірі,
побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей.
На мить мені закололо в серці: не відав, чи сповіщати ота-
манові про цей їхній намір, чи ні. Язик мій розказував, а в
мені сиділо два супротивники й переконували навперебій.
"Треба, щоб вони були покарані,— казав один,— не мусиш
лишатися байдужий до зла".— "Коли помстишся,— сказав
другий,— то помножиш зло!"

Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж
кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня
сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони
в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми,—
відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було
здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж
пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все по-
вернуто.

Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне
звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники си-
діли забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому,—
міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, чи-
тальнику,— те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи
не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затру-
сив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми
потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг
зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки,
оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість —

не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилю-
вало й утримувало. Руки мої безсило впали — безпомічно
дивився я в нахабні очі своїх ворогів.

Не все тут мені зрозуміле, люб'язний читальнику, і це
найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учи-
нивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть
знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й смі-
ливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони?
І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю
руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило
мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не
побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди
живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш — це ме-
режа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною,
у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про
дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на
слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім
не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так
само легко повірили мені, бо один із них випадково знав
мого батька.

Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг
я дивитися в очі моїх ворогів — що знаю я про них і чи
маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-
таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють
їхні серця. Мені захотілся спитати цих людей, котрі див-
лятья на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б
нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандх
рівку? Чи не ліпше було б нам об'єднатися й присягти на
побратимство? Чи не легше було б нам жити — не втрапх
ляли б в отакі, як оце, нещастя.

Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі
своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали
вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами.
Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік,
де сидів і пив пиво Страх.

Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув,
по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла
біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на
мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою гох
лову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім запи-
сав другу історію своєї "Мудрості передвічної".