Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб як захисників прав, свобод та інтересів інших осіб.




Читайте также:
  1. Hаука в свободном обществе – Часть I
  2. Hаука в свободном обществе – Часть II
  3. IV. Не слишком свободно и не слишком тесно
  4. VI. Несвободное население
  5. Автоматика пистолета-пулемета основана на использовании энергии отдачи свободного затвора.
  6. Биологическая жестокость, неспособность к свободе и авторитарное мировоззрение.
  7. Велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав
  8. Велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав
  9. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Філософія свободи Ф. Хайека
  10. Воздух являет собой энергию совершенной свободы.

Участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування можлива в 2 процесуальних формах. Так, ч. 1 ст. 45 ЦПК передбачає можливість у випадках, встановлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Частина 3 ст. 45 ЦПК передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне. Щодо інших осіб, зазначених у ч. 1 ст. 45 ЦПК, тобто фізичних і юридичних осіб, які можуть у випадках, установлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах, їх участь у процесі обмежується лише поданням позовної заяви або заяви та участю в розгляді певної справи. На відміну від прокурора, який, як уже зазначалося раніше, самостійно визначає підстави для представництва в судах і форму його здійснення, органи державної влади і місцевого самоврядування управомочені подавати позовні вимоги на захист прав і свобод інших осіб лише у випадках, передбачених законом, якщо це відповідає їх функціям. Такі випадки передбачені, зокрема, чинним сімейним законодавством. Наприклад, органи опіки та піклування управомочені пред'являти позови: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав (абз. 2 ч. 2 ст. 170 СК); про визнання усиновлення недійсним або про скасування усиновлення (ст. 240 СК). Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість органу опіки і піклування, наркологічного чи психіатричного закладу звертатися до суду із заявою про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 237 ЦПК). Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, установлених ЦК (ст. 1277), подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК). Відповідно до ст. 21 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" громадські об'єднання в галузі навколишнього природного середовища мають право звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Таким чином, підставами для участі в процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким законом надане право захищати права і свободи інших осіб, є відповідні норми матеріального права, а також ініціатива цих органів. Зазначені в ч. 1 ст. 45 ЦПК органи державної влади та інші особи беруть участь у цивільному процесі так само, як і прокурор, — шляхом подання позовної заяви, заяви. Відкриття провадження у цивільній справі в суді з ініціативи зазначених у ст. 45 ЦПК органів державної влади і місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб можливе за наявності певних передумов. Насамперед, необхідно, щоб у особи, в чиїх інтересах здійснюється звернення до суду, було право на пред'явлення позову (подання заяви), зокрема відсутність підстав у відкритті для відмови провадження, зазначених в ч. 2 ст. 122 ЦПК. Водночас необхідно, щоб як передумова права на порушення провадження у справі існувала пряма вказівка в законі щодо можливості пред'явлення позову в інтересах інших осіб особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК. Стаття 46 ЦПК передбачає, що зазначені в ст. 45 ЦПК органи й особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права і обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, крім права укладати мирову угоду. Правове становище суб'єктів, зазначених у ст. 45 ЦПК. — осіб, які захищають "чужі" інтереси, інколи розглядають як різновид громадського представництва. Але інститут захисту інтересів у порядку ст. 45 ЦПК не можна ототожнювати з інститутом представництва в цивільному процесі. Участь органів державної влади та інших суб'єктів, зазначених у ст. 45 ЦПК, здійснюється лише у випадках, прямо зазначених у законі, з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб чи держави, що обумовлено покладеними на них обов'язками. Такий захист здійснюється з власної ініціативи зазначених осіб, жодного доручення чи прохання заінтересованої особи не вимагається, право на пред'явлення позову надане цим особам не стороною спірного матеріально-правового відношення чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а насамперед, законом. Судове представництво відрізняється від участі органів державної влади та інших суб'єктів, які беруть участь у справі з метою захисту прав інших осіб, також за підставами участі, колом осіб, які мають право бути представниками, формами участі, обсягами і порядком оформлення повноважень. За обсягом процесуальних прав і характером вчинення окремих процесуальних дій зазначені особи подібні до інших осіб, які беруть участь у справі, однак цивільне процесуальне законодавство називає їх самостійними суб'єктами цивільних процесуальних відносин і тим самим визначає їх самостійне процесуальне становище. За своїм процесуальним становищем зазначені органи мають ряд спільних із позивачем ознак, але позивачами не є, оскільки не перебувають із відповідачем у спірних матеріально-правових відносинах, не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і беруть участь у справах не в своїх власних інтересах, а в інтересах інших осіб. Разом із тим вони мають процесуальні права, спрямовані на розпорядження предметом спору (ч. 1 ст. 46 ЦПК). На таких осіб не поширюються суб'єктні межі дії законної сили судового рішення. Так, ч. 3 ст. 223 ЦПК зазначає: якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених ч. 2 ст. З нього Кодексу, рішення суду, то набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу. Відмова зазначених осіб від поданої ними заяви чи зміна заявлених ними вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги в первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК). Це правило є гарантією захисту прав матеріально заінтересованих осіб у процесі та виявом диспозитивності цивільного процесуального права. Отже, процесуальне становище органів державної влади, місцевого самоврядування та інших зазначених у ст. 45 ЦПК осіб у тих випадках, коли вони подають позовну заяву або заяву про відкриття провадження у справі, є аналогічним процесуальному становищу прокурора, який здійснює представництво інтересів громадянина або держави. Юридична заінтересованість зазначених органів за своїм характером є близькою до заінтересованості прокурора. Щодо другої форми участі органів державної влади та місцевого самоврядування у цивільному процесі — надання висновків у справі з метою здійснення покладених на них обов'язків — треба зазначити, що чинне цивільне процесуальне законодавство не містить вказівки про те, при розгляді яких саме цивільних справ участь органів державної влади й місцевого самоврядування для надання висновків є обов'язковою. Норма ч. 3 ст. 45 ЦПК є відсильною. У судовій практиці найчастіше зустрічаються справи за участю органів опіки і піклування. Обов'язкова участь зазначених органів передбачена у деяких справах окремого провадження. Наприклад, участь представників органів опіки і піклування є обов'язковою при розгляді справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 240 ЦПК); наявність висновку органів опіки і піклування вимагається у справах про усиновлення (ч. 2 ст. 253 ЦПК). Щодо інших категорій справ участь у процесі органів місцевого самоврядування дія надання висновку передбачена нормами матеріального права. Зокрема, ч. 4 ст. 19 СК містить правило, згідно з яким при розгляді судом спорів щодо участі одного із батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону чи рішення сулу, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки і піклування. Вступ у процес органів державної влади та місцевого самоврядування або залучення їх у процес за ініціативою суду оформляється ухвалою. Висновок органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подається до суду в письмовій формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи та дослідження, яке здійснюється органом державної влади або місцевого самоврядування і підписується керівником цього органу. Висновок указаних у ч. 3 ст. 45 ЦПК органів має важливе значення для правильного вирішення справи, але не є обов'язковим для суду. Водночас суд у рішенні має зазначити підстави, з яких він не згоден із висновком. Беручи участь у процесі для надання висновку у справі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є ініціаторами порушення провадження у цій справі і, відповідно, мають менший обсяг процесуальних прав. Вони не можуть змінити предмет позову, підстави позову, уточнити позовні вимоги тощо, ці процесуальні права належать заявникам. Представники органів державної влади та місцевого самоврядування, які вступили у процес з власної ініціативи або залучені судом для надання висновку в справі, користуються процесуальними правами осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК).





10. Поняття та види судового представництва. Об’єм та оформлення повноважень представників у суді.

Васильєв С.В. вважає що цивільне процесуальне представництво — це врегульована нормами ЦПК форма надання правової допомоги однією особою (представником) іншій особі (особі, яку представляють) у формі здійснення процесуальних дій представником від імені та в інтересах особи, яку він представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі закріплені у нормативно-правових актах держави, які нап­равлені на врегулювання суспільних відносин у сфері проце­суального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизу­вати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуаль­ного представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування мате­ріальної основи представництва: СК, ЦК та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи про­цесуального представництва;

5) закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України «Про адвокатуру», «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Вер­ховною Радою України з прав людини» тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких прий­маються у розвиток положень Конституції та законів України.

Приводом виникнення правовідносин у сфері процесуаль­ного представництва є необхідність захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юри­дичних фактів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну, припинення суб'єктивних майнових і осо­бистих немайнових прав.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законода­вства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням проце­суальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійс­нюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України «Про охорону дитинства», але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви.

Слід зазначити, що не всі матеріальні правовідносини по­ширюються й на процесуальні, оскільки довіреність або договір доручення, за якими представник уповноважений здійс­нювати представництво, наприклад у переговорному процесі, при укладенні договору тощо, свідчить про можливість стати процесуальним представником. Для такого виду представни­цтва потребується адресна вказівка третьої особи - суду, перед якою може виступити представником конкретна особа.

Судова практика

На практиці, у більшості випадків для представництва інтересів особи в суді посвідчується спеціальна довіреність, в якій обумовлюється комплекс прав та обов язків представ­ника в суді.

Слід зазначити, що для виникнення правовідносин у сфері процесуального представництва необхідне існування певних юридичних обставин, зокрема:

1) наявність родинних зв'язків, які зумовлюють право пред­ставництва конкретної особи, призначення опікунів та піклу­вальників, призначення особи на посаду, яка згідно з установ­чими документами вправі представляти її інтереси тощо;

2) довіритель (особа, права та охоронювані законом інтере­си якої представляють) повинен мати статус суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин, який дає можливість здійснювати іншою особою (представником) його суб'єктивні процесуальні права і обов'язки. Серед суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише сторони та треті особи, за­явники та інші заінтересовані особи (крім справ про усинов­лення) у справах окремого провадження можуть брати участь у процесі через або поряд з представником.

Основні види процесуального представництва:

1) специфічність підстав виникнення процесуального пред­ставництва;

2) особливість процесуального статусу довірителя;

3) особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

А) Залежно від підстав виникнення представництво поді­ляється на види:

1) законне представництво, що виникає на підставі юри­дичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рі­шення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положен­нями ст. 39 ЦПК. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визна­чені законом.

Згідно зі ст. 43 ЦПК може бути призначено або замінено за­конного представника судом у таких випадках:

- у разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздат­ності;

- якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена бать­ківського піклування, не має законного представника;

- у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у не­

повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збіга­ються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представ­ників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притяга­тися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиня­ти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інте­ресах або в інтересах іншої особи, представником якої він од­ночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі ви­падки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонува­ти органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення по­ширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, виз­наної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я.Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяль­ність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником;

2) договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником.

Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхід­ною умовою для здійснення представництва є взаємне волеви­явлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договірного представництва можна віднести й представництво юри­дичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий до­говір, і представництво на підставі довіреностей. У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна трансформувати і призначення на посаду, оскільки особі пропонується відповід­на посада, а остання погоджується її зайняти і виконувати встановлені для неї обов'язки. Тому в основі і цього виду пред­ставництва є договір.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам, така процесуальна конструкція у цивіль­ному процесі іменується «субпредставництвом», останній на відміну від законного представника здійснює добровільне (до­говірне) представництво. Слід зазначити, що договірне предс­тавництво також допускає передоручення (ст. 240 ЦК).

В) Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

1) представництво прав та охоронюваних законом інте­ресів сторін.

Йдеться про представництво порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів позивача, відповіда­ча; заявника та заінтересованих осіб у справах окремого про­вадження (крім справ про усиновлення);

2) представництво третіх осіб. Йдеться про здійснення представницьких функцій від імені та в інтересах третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Слід нагадати, що стороною чи третьою особою у цивільно­му процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також дер­жава. Отож можна виділити представництво прав та законних інтересів фізичних осіб; представництво юридичних осіб, що здійснюють їх органи у межах повноважень, наданих їм зако­ном, статутом чи положенням; представництво інтересів дер­жави, що здійснюється відповідними органами державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

В) Залежно від статусу особи, яка здійснює представ­ницькі функції, виділяють два основні види представництва:

1)представництво, що здійснюється адвокатом;

2) представництво, що здійснюється особою, яка досягла 18-річного віку, має цивільну процесуальну дієздатність та належним чином оформлені повноваження.


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 35; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2020 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты