Розподіл судових витрат між сторонами

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат між сторонами залежно від того, на чию користь ухвалено судове рішення.

Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено (ч. 1 ст. 88 ЦПК).

У разі визначення при відкритті провадження у справі судового збору в розмірі меншому, ніж передбачено законом, недоплачена сума стягується в дохід держави з позивача при відмові в позові, а при задоволенні позову - з відповідача.

При повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судові витрати, понесені позивачем, відшкодовуються ними пропорційно розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів'.

У випадку, коли сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави Державною судовою адміністрацією в їх фактичному розмірі, але не більше граничних розмірів компенсації таких витрат, встановлених постановою КМУ № 590. Компенсація судових витрат особам, які їх зазнали, здійснюється шляхом перерахування коштів на їх поточні рахунки в банківських установах.

При звільненні позивача, на користь якого ухвалено рішення, від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він, відповідно, змінює і розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, але витрати, понесені відповідачем, за його заявою стягуються з позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача

При укладенні мирової угоди сторони за домовленістю повинні визначитися також і щодо розподілу судових витрат. Якщо сторонами не було вирішено це питання, вважається, що кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).

Визнання позову чи добровільне задоволення вимог відповідачем після пред'явлення позову не звільняє його від відшкодування понесених позивачем судових витрат при ухваленні рішення або при закритті провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову із зазначених мотивів.

У тому разі, коли питання про судові витрати не вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує це питання відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи - ухваленням додаткового рішення. У зв'язку з цим питання про судові витрати не можуть вирішуватись іншим судом або шляхом пред'явлення позову в іншій справі.

16. Цивільне судочинство в світлі реформи судової системи.

17. Перегляд Верховним Судом України судових рішень з цивільних справ.

Провадження з перегляду судових рішень ВСУ- це сукупність процесуальних дій суду та інших учасників цивільного процесу, спрямованих на визначення наявності або відсутності передбачених законом підстав для перегляду справи ВСУ у випадках, встановлених цивільним процесуальним законом, та усунення встановлених у зв'язку з цим порушень законності постановлених судових рішень.

Особливість цього самостійного виду провадження полягає у тому, що вся процесуальна діяльність ВСУ спрямована на визначення наявності підстав для перегляду справи, тобто у з'ясуванні питання, чи є певні обставини такими, які відповідно до ЦПК можуть бути підставами для подання та задоволення заяви про перегляд судових рішень ВСУ.

Статтею 355 ЦПК передбачено дві підстави перегляду судових рішень у цивільних справах ВСУ.

Першою є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зміст цієї норми дозволяє дійти висновку, що зазначена підстава стосується судових рішень суду касаційної інстанції, якщо розбіжності у застосуванні одного і того самого положення закону при вирішенні різних справ були допущені колегіями суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. І, відповідно, стосується судових рішень судів касаційної інстанції, якщо неоднакове застосування одного і того самого положення закону були допущені колегією суддів ВССУ і колегіями суддів іншої касаційної інстанції, зокрема ВАСУ, ВГСУ.

Обов'язковою є умова, щоб цими рішеннями, на які заявник посилається на підтвердження підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, і які набрали законної сили, було вирішено спір по суті, але в них судом (судами) касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

У постанові пленуму ВССУ "Про судову практику застосування статей 353-360 ЦПК" від 30 вересня 2011 р. № 11 (далі - Постанова ВССУ від 30.09.2011 р. № 11) зазначається, що заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана за сукупності таких умов:

1) судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

При цьому неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема:

- у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин;

- у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто незастосування закону, який підлягав застосуванню;

- у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню;

- у різному застосуванні правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах;

2) справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин.

Подібними правовідносинами слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання цих правовідносин. Зміст правовідносин, із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції, визначається обставинами кожної конкретної справи;

3) має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції.

Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ за подібними правовідносинами при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків (п. 6).

Другою підставою є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Однією з таких наднаціональних міжнародних судових установ є Європейський суд з прав людини, який розглядає скарги осіб на порушення їхніх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, згоду на обов'язковість якої надано Верховною Радою України. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов'язатись дотримуватись основних прав, викладених у самі Конвенції та Протоколах до неї. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини може розглядати лише ті заяви, в яких йдеться про порушення одного або кількох прав, які гарантуються Конвенцією, і стосуються полій, що відбувалися після дати ратифікації. Зокрема, ці порушення можуть стосуватися недотримання судами строків розгляду цивільних справ або тривалого невиконання рішень національних судів, які набрали законної сили, тощо, що кваліфікується Європейським судом з прав людини як "порушення права на справедливий суд" чи "порушення права на ефективний засіб юридичного захисту" (відповідно, статті 6, 13 Конвенції). Разом з тим, міжнародна судова інстанція не виконує функції національного суду, не розглядає справу по суті і не може скасувати або змінити рішення національних судів. Предметом її судового розгляду є лише вирішення питання, чи дотримується Україна своїх міжнародних зобов'язань.

Отже, наявність рішення, ухваленого міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, яким встановлено, що при вирішенні справи національним судом були допущені порушення певних основних прав, гарантованих міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Україною, є підставою для перегляду таких судових рішень ВСУ.

Встановлений ст. 355 ЦПК перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах ВСУ є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Таким чином, провадження з перегляду судових рішень ВСУ спрямовано на формування єдиної практики застосування сулами України норм матеріального і процесуального права, а також дотримання ними міжнародних зобов'язань України.

18. Виший спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, його повноваження і компетенція.

У системі судів загальної юрисдикції з 01 листопада 2010 року дієВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, утворений з 01 жовтня 2010 року згідно з Указом Президента України від 12 серпня 2010 року № 810/2010 «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ».

Згідно ст..32 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» повноваження (компетенція) Вищого спеціалізованого суду наступна:

1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом;

2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції;

3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;

4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

19. Стадії цивільного процесу та їх характеристика.

Стадія цивільного процесу - це визначена в процесуальному законі сукупність процесуальних дій, об'єднаних однією найближчою процесуальною метою.

Перша стадія - відкриття провадження у справі шляхом подання до суду заяви (позовної заяви) і постановления судом ухвали про відкриття провадження у справі.

Метою другої стадії - підготовки справи до судового розгляду є забезпечення правильного та швидкого вирішення справи, а також з'ясування можливості врегулювання спору між сторонами.

Третя стадія процесу - судовий розгляд справи. У цій стадії справа в судовому засіданні вирішується по суті та ухвалюється судове рішення.

Четверта стадія - оскарження судових рішень, що не набрали законної сили (апеляційне провадження). Справа повторно розглядається судом апеляційної інстанції з метою перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

П'ята стадія - касаційне провадження, в якому оскаржуються рішення, ухвали суду першої та/або апеляційної інстанцій з підстав неправильного застосування ними норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перегляд судових рішень ВСУ становить шосту стадію цивільного процесу, якою передбачені підстави перегляду судових рішень після їх перегляду в касаційному порядку.

Сьома стадія - перегляд рішень, ухвал суду, якими закінчено розгляд справ, що набрали законної сили, а також судовий наказ у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Останньою, восьмою, стадією цивільного процесу є звернення судового рішення до виконання, без якого неможливо досягти кінцевої мети процесу - захисту порушеного права.

Розгляд і вирішення цивільної справи не завжди проходить усі вищезазначені стадії. Наприклад, після розгляду справи по суті в суді першої інстанції (третя стадія) рішення суду може бути добровільно виконано сторонами, у зв'язку з чим відпадає необхідність у наступних стадіях процесу. В разі визнання відповідачем позову під час проведення попереднього судового засідання суд може ухвалити рішення про задоволення позову ще на стадії до судового розгляду справи.

Отже, цивільне судочинство - це процесуальний порядок здійснення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Крім стадій цивільного процесу необхідно розрізняти і види цивільного судочинства. ЦПК встановлює такі основні види: позовне провадження, наказне та окреме провадження.

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Окреме провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності чи відсутності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи наказного провадження характеризуються умовно безспірним процесуальним порядком стягнення з боржника грошових коштів за чітко визначеними ЦПК вимогами.

20. Закінчення цивільної справи без винесення судового рішення: припинення провадження у справі; залишення заяви без розгляду, мирова угода.

Зупинення провадження у справі - це, як і відкладення, перене­сення судового засідання у справі на інший час. Однак, на відміну від відкладення, при зупиненні суд не може точно позначити час нового судового засідання. Воно при цьому переноситься до при­пинення дії перешкод, що послужили підставою зупинення про­вадження у справі. Зупинення відрізняється від відкладення ще й тим, що цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення провадження у справі: обов'язкове і факультативне.

Цивільне процесуальне законодавством передбачено два види зупинення провадження у справі:

1. Обов’язок суду зупинити провадження по справі (ст.201 ЦПК);

2. (факультативне) Право суду зупинити провадження по справі (ст.202 ЦПК).

Обов'язкове зупинення провадження у справі передбачене тоді, коли суд зобов'язаний зупинити провадження незалежно від свого розсуду і від розсуду осіб, які беруть участь у справі.

Суд або суддя зобов'язаний зупинити провадження у випадках:

1. смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, тобто не є такими, що пов'язані лише з певною особою, як, наприклад, аліментні;

2. злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;

3. перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Позивач або відпові­дач можуть бути як військовими строкової, так і контрактної служ­би, як рядовими, так і офіцерами, тобто ця підстава поширюється на весь особовий склад військових формувань;

4. неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що розглядається в конституційному, цивільному, госпо­дарському, кримінальному чи адміністративному порядку. Дана підстава виникає у процесі тоді, коли постановления рішення мож­ливо після підтвердження фактів, що мають преюдиційне значення для даної справи, в іншій цивільній, кримінальній, адміністратив­ній і т. ін. справі.

5. призначення або заміни законного представника сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, а також у разі, коли законний представник є, але він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом.

6. звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави;

7. надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення.

Факультативне зупинення провадження у справі здійснюєть­ся у наступних випадках:

1. перебування сторони на строковій військовій або альтер­нативній (невійськовій) службі не за місцем проживання (поши­рюється тільки на осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які перебувають на строковій службі у частині, що знахо­диться у звичайному стані);

2. захворювання сторони, підтвердженого документами ліку­вального закладу(захворювання повинно бути таким, щоб явка до суду була неможливою або надзвичайно складною протягом трива­лого часу);

3. перебування сторони у тривалому службовому відрядженні (уявляється, що ця підстава діє, якщо не відомий точно строк за­кінчення відрядження, а якщо строк повернення сторони відомий, то суд може відкласти розгляд справи);

4. розшуку відповідача у разі неможливості розгляду справи за його відсутності;

5. призначення судом експертизи (якщо час на її проведення ві­домий заздалегідь, то суд може відкласти розгляд справи на цей строк). У разі, коли час проведення експертизи точно визначити неможливо, суд зупиняє провадження в справі.

6. направлення судового доручення щодо збирання доказів у порядку, встановленому статтею 132 цього Кодексу.

Як обов'язкове, так і факультативне зупинення провадження у справі оформляється ухвалою суду, яка є самостійним об'єктом апеляційного оскарження.

Закриття провадження у справі — це закінчення діяльності суду з розгляду цивільної справи без ухвалення рішення із зазначених у законі підстав, яке виключає можливість повторного звернення до суду із таким самим позовом.

Провадження у справі закривається або в силу того, що процес виник за відсутності у особи, яка звернулася до суду, передумов права на пред'явлення позову, або з інших підстав, за яких справа не може бути вирішена по суті. При закритті провадження у справі виключається можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом.

Перелік підстав закриття провадження у справі, передбачений у ст. 205 ЦПК, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Підстави закриття провадження у справі можна поділити на 3 групи.

Перша група — підстави, які свідчать про те, що в заінтересованої особи не було передумов права на звернення до суду, і справа не повинна була прийматися до провадження судом, а саме: справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі в зв'язку з відмовою позивача від позову або з укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим (пункти 1, 2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

При цьому слід мати на увазі, що вимога про наявність рішення суду або ухвала суду, які набрали законної сили, про закриття провадження у справі в зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК), стосується лише сторін спору, а не третіх осіб без самостійних вимог.

До другої групи належать підстави, пов'язані з розпорядчими діями сторін, які перешкоджають продовженню процесу, зокрема позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом (пункти 3, 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Третя група — не підстави, які не залежать ані від суду, ані від сторін, наприклад, померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі (пункти 6, 7 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в пій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.

Провадження у справі закривається шляхом постановлення ухвали, яка може бути оскаржена (п. 14 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частини 1 та 2 ст. 206 ЦПК).

Суд, закриваючи провадження у справі, повинен уважно підійти до питання встановлення наявності підстав для такої дії, оскільки її наслідком є заборона повторно звертатися до суду з цією ж вимогою. Інакше кажучи, суд, помилково постановивши ухвалу про закриття провадження, зменшує шанси особи на захист свого права, свободи чи інтересу.

Залишення позовної заяви без розгляду. Підстави і процесуальний порядок.

Стаття 121 ЦПК закріплює два види повернення заяви позивачу. Пер­ший вид повернення існував і раніше. Він є можливим у тому ви­падку, якщо позивач порушив певні умови, що визначають порядок здійснення права на подання позовної заяви (заяви), і не виправ­ляє цього порушення. Так, якщо позовну заяву (заяву) подано без додержання вимог, викладених у статтях 119, 120 цього Кодексу (про реквізити заяви та додатки до неї), не сплачено судовий збір або не сплачені витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (останнє можна було б і не згадувати, оскільки воно міститься у ст. 119 ЦПК), суддя постановляє ухвалу про за­лишення заяви без руху і встановлює позивачу строк для усунення її недоліків. У тому випадку, якщо позивач у встановлений строк ліквідує недоліки, позовна заява вважається поданою у день пер­вісного її подання до суду, а в іншому - вважається неподаною і повертається позивачеві.

Другий вид повернення заяви позивачеві (заявнику) є новим для цивільного судочинства, оскільки він замінив відмову у прий­нятті заяви у певних випадках. Цей вид повернення позовної заяви (заяви) здійснюється суддею з одних лише формальних підстав у випадках, передбачених частиною 3 коментованої статті: за заявою позивача, поданою до відкриття провадження у справі; якщо заяву подано недієздатною особою; якщо заяву подано від імені позива­ча особою, яка не має повноважень на ведення справи; якщо спра­ва не підсудна цьому суду (ст. 115 Кодексу); якщо подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружи­ни або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог ст. ст.109, 110 СК.

І у першому, і в другому видах повернення позовної заяви позивачеві суддя постановляє відповідну ухвалу, яка згідно з п. 3 частини 1 ст. 293 ЦПК може бути оскаржена в апеляційному по­рядку, хоча повернення позовної заяви не перешкоджає повторно­му зверненню із заявою до суду, якщо будуть усунуті обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Мирова угода сторін — не укладена сторонами угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних поступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Положення ч. 1 ст. 175 ЦПК визначили, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору. Наприклад, якщо предметом спору є поділ спільного майна, то за цією нормою взаємні поступки сторін можуть мати місце лише в межах прав та обов'язків кожного з них на це майно.

Передбачено, що сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це сул, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. Хоча в ч. 2 ст. 175 ЦПК прямо не йдеться про можливість укладення мирової угоди між сторонами в усній формі, але з її змісту така можливість випливає. Головним у вчиненні цієї процесуальної дії є те. що сторони повідомляють суду про укладення мирової угоди спільною заявою. Про її письмову форму, в якій вона приєднується до справи, є вказівки лише щодо випадків, коли мирова угода або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві. Отже, спільна заява сторін про можливість укласти мирову угоду може бути викладена в адресованій сулу усній або письмовій формі.

Як і при відмові позивача від позову чи визнанні відповідачем позову до ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням мирової угоди, суд відповідно до ч. З ст. 175 ЦПК повинен роз'яснити сторонам наслідки такого рішення. Зокрема, про те, що у разі закриття провадження у справі (п. 4 ч. І ст. 205 ЦПК) повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (ч. 3 ст. 206 ЦПК). До того ж, зобов'язаний перевірити, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці процесуальні дії, у повноваженнях на їх вчинення.

Судовим рішенням, яке ухвалює суд у разі укладення сторонами мирової угоди, як це зазначено в ч. 4 ст. 175 ЦПК, є ухвала суду про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Водночас застережемо, що в разі, коли умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК). Суд не визнає також мирової угоди, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії (дії особи, якій він доручив ведення справи) суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК).

Викладення спочатку норми про закриття провадження у справі ухвалою в разі укладення мирової угоди, а далі норми про постановлення за клопотанням сторін ухвали про визнання мирової угоди не можна розуміти як необхідність постановлення 2 ухвал за наявності такого клопотання. Уявлення про необхідність 2 ухвал суперечило б змісту ст. 206 ЦПК про наслідки закриття провадження у справі, після якого може бути лише повторне звернення до суду у випадках, передбачених цією статтею.

Тому при укладенні мирової угоди суд постановляє одну ухвалу, але за наявності клопотання сторін у справі в цій ухвалі вирішуються питання як про визнання мирової угоди, так і про закриття провадження у справі. Звичайно, не повинно виникати ситуації, коли суд закриває провадження у справі, а у визнанні мирової угоди відмовляє.

Спеціальних вказівок щодо змісту ухвали в частині визнання мирової угоди ст. 175 ЦПК не містить. Тому це питання слід вирішувати, виходячи із загальних положень ст. 210 ЦПК про зміст ухвали суду, але відповідно до суті мирової угоди.

Так, взаємні поступки сторін у мировій угоді щодо своїх зобов'язань за своїм змістом є передбаченим ст. 202 ЦК правочином, а визнання мирової угоди ухвалою суду налає цьому правочину характеру офіційності Тому умови мирової угоди мають бути відтворені в ухвалі сулу про закриття провадження, таким чином, до правового змісту її не виникатиме питань.

Така чіткість викладення в ухвалі суду умов мирової угоди важлива і з огляду на можливу необхідність визначення підстав позову в разі звернення за судовим захистом при невиконанні стороною зобов'язання за мировою угодою.

21. Поняття та види судових рішень. Сутність і значення судового рішення. Зміст судового рішення (його складові частини).

Судове рішення — це висновок суду як акт судового права, в якому застосовуються норми матеріального та процесуального права при вирішенні судом цивільних справ.

Відповідно до положень ЦПК та з урахуванням критерію їх вагомості існують наступні види судових рішень: 1) рішення суду; 2) судові накази; 3) ухвали суду (судді). Загальною рисою, яка об'єднує всі види судових рішень, є те, що в них дійсно дістає вияв реалізація судової влади.

Відомо, що рішенням суду розв'язується матеріально-правовий спір між сторонами, підтверджується наявність або відсутність певних фактів, тобто справа вирішується по суті. Від ухвали рішення суду відрізняється тим, що ним захищаються порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси, ухвала суті справи не стосується.

В свою чергу ухвалами суду вирішуються окремі процесуальні питання, а також завершується провадження у справі без ухвалення рішення. Перелік питань, що вирішуються судом шляхом постановлення ухвал, який встановлений ч. 2 ст. 208 ЦПК, не є вичерпним. Сюди належать також питання забезпечення доказів, забезпечення позову, передачі справи на розгляд іншому суду, роз'яснення рішення, виправлення описок і арифметичних помилок в судовому рішенні тощо.

Крім того, судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Не виключається можливість, як це підтверджують інші фахівці (С.В. Васильєв), поділити судові рішення за наступними критеріями;

1) за видом провадження в суді першої інстанції: а) рішення, які прийняті в порядку позовного провадження; б) рішення, які прийняті в порядку окремого провадження; в) рішення, які прийняті в наказному провадженні (судовий наказ);

2) рішення, які приймаються в порядку позовного провадження, в свою чергу можуть поділятися на види за тією самою ознакою, за якою поділяються позови (за процесуальною метою). Відповідно, суд ухвалює рішення а) про присудження; б) про визнання; в) перетворювальні (конститутивні);

3) залежно від виду інстанції суду рішення поділяються на: а) рішення суду першої інстанції; б) рішення апеляційної інстанції (ч. 2 ст. 314 ЦПК); рішення касаційної інстанції (ч. 2 ст. 344 ЦПК);

4) за суб'єктним складом суду рішення поділяються на: а) рішення, які ухвалені суддею одноособово; б) рішення, які ухвалені в колегіальному складі;

5) за змістом рішення суду можуть бути основними та додатковими. Так, основним є рішення суду, що вирішує по суті вимоги, з приводу яких було відкрито провадження у справі. Додаткове рішення суду ухвалюється в разі нерозв'язання в основному рішенні окремих вимог, щодо яких розглядалася справа.

Законодавець також передбачає наявність заочного рішення, тобто такого, яке ухвалюється у разі, якщо немає відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причина його неявки визнається судом неповажною.

Значення судового рішення полягає у наступному: 1) рішення припиняє спір про право через його вирішення по суті та завершує судочинство у справі; 2) відновлює законність, порушену однією зі сторін, упорядковує і вносить стабільність у відносини цивільного обігу; 3) здійснює профілактичні функції правосуддя, має превентивне значення, запобігаючи можливості виникнення аналогічних спорів надалі ; 4) рішення Верховного Суду України мають значення судового прецеденту, що орієнтує правозастосовчу, а в ряді випадків і нормотворчу практику.