Обсяг і оформлення повноважень представника в суді.

Процесуальний представник має право вчиняти всі проце­суальні дії, що і особа, інтереси якої він представляє. Тобто фактично у ч. 1 ст. 44 ЦПК йдеться не лише про передбачені ст. 27 ЦПК загальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, а й про спеціальні права і обов'язки сторін, передба­чені статтями 31, 175 ЦПК України. Єдиною умовою у даному випадку є наявність повноважень на ведення справи у суді.

При цьому доцільно враховувати, що довіритель вправі об­межити повноваження представника у суді вчиненням лише певного обсягу процесуальних дій, наприклад, здійснити представництво лише у суді першої інстанції без права укла­дати мирову угоду, відмовлятися від позову або визнавати його повністю чи частково тощо. Такі застереження можуть бути висловлені у довіреності або договорі.

Представництво можливе лише за умови прийняття судом повноважень представника на ведення справи у суді, які на­лежним чином підтверджені. Зокрема, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення спра­ви, то застосовуватиметься п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК і вона буде за­лишена без розгляду.

Повноваження процесуального представника можуть бути посвідчені декількома способами:

-відповідними документами, оригінали або копії з яких ма­ють бути подані до суду та приєднані до матеріалів справи;

- усною заявою довірителя, яка заноситься до журналу су­дового засідання.

Перш ніж перейти до переліку відповідних документів на­гадаємо, що основним документом, що посвідчує особу, є пас­порт, тому слід пам'ятати, що наявність паспорта - обов'язко­ва умова для участі в процесі для будь-якої особи, а для адво­ката і прокурора - відповідне посвідчення. За паспортом і по­свідченням встановлюється особа самого представника.

Перелік документів, що посвідчують повноваження предс­тавника у цивільному процесі, визначено ст. 42 ЦПК:

1) довіреність фізичної особи - це письмовий документ, який має бути посвідчений нотаріально або з урахуванням по­ложень ст. 40 Закону України «Про нотаріат», який надає право представнику на вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах довірителя. Згідно з нормами ЦПК довіреність на представництво у суді може бути посвідчена особою за місцем роботи, навчання або проживання;

2) довіреність юридичної особи або документ, що посвідчу­ють службове становище і повноваження її керівника. Така довіреність видається за підписом посадової особи, уповноваже­ної на це законом, статутом або положенням з прикладенням пе­чатки юридичної особи. Як правило, іншими документами мо­жуть бути наказ про призначення керівника або витяг з рішення загальних зборів засновників тощо. Разом з тим при оформленні повноважень представника, який діє від імені та в інтересах юридичної особи, особливо слід звертати увагу на організаційно- правову форму відповідної юридичної особи та враховувати по­ложення норм ЦК. У ЦК встановлені певні особливості викорис­тання довіреностей для підтвердження повноважень представ­ників юридичних осіб. Зокрема, за ст. 122 ЦК, якщо ведення справ повного товариства доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Статтею 136 ЦК вста­новлено, що вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю;

3) свідоцтво про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спад­кового майна.

Оскільки патронатний вихователь прирівнюється до опіку­нів та піклувальників, то для представництва ним у цивільно­му процесі останній повинен подати рішення органу опіки та піклування про призначення його патронатним вихователем (ст. 255 СК). Якщо інтереси безвісно відсутньої особи у процесі представляє опікун, призначений для опіки над його майном, то подається рішення про призначення його опікуном. А ось щодо особи, яка є охоронцем спадкового майна, то таку особу призначає нотаріус, який для ствердження його повноважень за аналогією з виконавцем заповіту (ч. 4 ст. 39 ЦПК) видає цим особам свідоцтва, які й повинні подаватися суду для по­свідчення їхніх повноважень як представників;

4) ордером, доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором.

Згідно ч.4 ст.42 ЦПК повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору. (Згідно зі вступом в силу ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI).

11. Цивільна юрисдикція. Підсудність у цивільному процесі України.

Цивільна юрисдикція

Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції

Статтею 15 ЦПК визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Оскільки згідно із ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не розглядають у порядку цивільного судочинства лише ті спори, вирішення яких віднесене Конституцією та законами до компетенції КСУ або господарських чи адміністративних судів і здійснюється за правилами судочинства, встановленими, відповідно, Законом України "Про Конституційний Суд України", ГПК і КАС.

Законом передбачено й винятки із загальних правил визначення цивільної юрисдикції. Як зазначалось, спори, що виникають із трудових відносин, розглядаються місцевими загальними судами у порядку цивільного судочинства. Разом з тим, у п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. З КАС публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба тощо. Отже, зазначені спори є винятком і не відносяться до цивільної юрисдикції судів.

Виняток із загального правила щодо адміністративної юрисдикції та підсудності адміністративних справ передбачений також у ч. 2 ст. 21 КАС. Так, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Якщо ж вимогу про відшкодування шкоди заявлено окремо від адміністративного позову (наприклад, якщо вже є рішення адміністративного суду про протиправність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень), то така вимога розглядатиметься місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства, якщо позивачем є фізична особа, або місцевим господарським судом, - якщо позивачем є юридична особа.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Наприклад, у разі подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів або визнання тих рішень, що не підлягають примусовому виконанню (розд. VIII ЦПК); заяви про відновлення втраченого судового провадження (розд. IX ЦПК); скарги на постанову чи ухвалу у кримінальній справі щодо відшкодування шкоди, у випадках, визначених ст. 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; виконання судових доручень іноземних судів (ст. 415 ЦПК).

Справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу також відносяться до компетенції місцевих загальних судів (ч. 4 ст. 15 ЦПК).

Отже, вирішуючи питання щодо розгляду справи в порядку цивільного судочинства, суд повинен перевірити дотримання таких умов:

1) наявність між сторонами відносин, врегульованих ЦК, СК, ЗК, ЖК, КЗпП, іншими актами цивільного законодавства;

2) наявність спору про право, що виникає із зазначених відносин;

3) відсутність у законі норми, що прямо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Якщо суд, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, з'ясує, що заяву подано з порушенням зазначених вище умов, він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У разі виявлення порушення цивільної юрисдикції суду на наступних стадіях процесу - ухвалу про закриття провадження у справі. Постановлення відповідних ухвал виключає можливість повторного звернення до суду з таким самим позовом.

У зв'язку з тим, що розгляд і вирішення цивільних справ віднесені до компетенції не лише суду, а й інших органів держави, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів, цивільна юрисдикція поділяється на виключну і численну, залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох.

За виключною юрисдикцією розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду (справи про позбавлення батьківських прав, справи про усиновлення тощо).

Численна юрисдикція передбачає можливість захисту цивільних прав органами державної влади, місцевого самоврядування, нотаріусом, третейським судом тощо.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу з декількох, до компетенції яких може бути віднесена справа, чи недопущення такого вибору, численна юрисдикція поділяється на:

- договірну юрисдикцію, згідно з якою компетенція з розгляду цивільних справ визначається за взаємною згодою сторін. Зокрема, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виник між ними, за винятком справ, не віднесених ст. 6 Закону України "Про третейські суди" до їх підвідомчості (справи у спорах, що виникають із сімейних, трудових відносин; справи у спорах щодо нерухомого майна тощо). Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК;

- альтернативну юрисдикцію, яка означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису або шляхом звернення до суду;

- імперативну (умовну) юрисдикцію, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Зокрема, до органів, які розглядають трудові спори, відносяться комісії по трудових спорах, а також районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди (ст. 221 КЗпП). Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222,232 КЗпП. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду. Слід зазначити, що цей вид юрисдикції значною мірою втратив своє значення. Це пояснюється тим, що згідно конституційним положенням, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (див. постанову Пленуму ВСУ "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9);

- змішану юрисдикцію, яка поєднує ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній юрисдикції. Так, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ст. 19 СК).

Підсудність

Підсудність є сукупністю цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

На відміну від цивільної юрисдикції, за допомогою якої роз­межовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері, але між різними судами.

Згідно зі ст.17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Відповідно до ст.107 ЦПК усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити, в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи по суті.

Залежно від категорій підлягаючих вирішенню справ і від території, на якій діє той або інший суд, прийнято розрізняти підсудність: предметну, або функціональну, і територіальну, або просторову (місцеву).

Предметна (функціональна) підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня (ланки) судової системи України повинен прийняти конкретну справу до свого провадження.

Загальне правило предметної (функціональної) підсудності справ свідчить, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міжрайонними судами (ст.107 ЦПК).

В даний час всі цивільні справи по першій інстанції розглядаються районними (міськими) судами. Передача на розгляд районних судів основної маси цивільних справ забезпечує найсприятливіші умови для їх розгляду, значно підвищує ефективність судового захисту законних прав та інтересів громадян і різних організацій. Районний суд найбільш наближений до населення і організацій, зацікавлених у швидкому і правильному вирішенні справи, краще знає місцеві умови, має у своєму розпорядженні більш широкі можливості для безпосереднього ознайомлення з обставинами конкретної справи і, отже, може вирішити її з якнайменшими витратами учасниками процесу сил, коштів і часу.

Територіальною називається підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи). Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, за вибором позивача, договірну, виключну і підсудність пов'язаних справ.

Загальна підсудність визначається місцем проживання відповідача. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК).

Дане правило діє у всіх випадках, коли закон не обумовлює інше стосовно конкретного виду справ. В науці такий принцип організації підсудності отримав назву принципу інтересу: особа, зацікавлена в захисті свого права, звертається до того суду, на території юрисдикції якого знаходиться відповідач. Але відповідає цей принцип не стільки інтересам заявника, скільки інтересам відповідача. Пред'явлення позову не тотожно його правомірності, а отже, невиправдане утруднення прав та свобод відповідача неприпустимо.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для мешкання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК). Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст.93 ЦК).

Місце проживання (знаходження) відповідача визначається на момент пред'явлення позову. Тому подальша зміна ним місця проживання (знаходження) не змінює підсудності справи.

Альтернативною (за вибором позивача) вважається підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних у законі судів за вибором позивача.

Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений в ст. 110 ЦПК:

1) позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що випливають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

2) позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них;

3) позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача чи за місцем завдання шкоди;

4) позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за місцем проживання позивача;

5) позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору;

6) позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди;

7) позови, що випливають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням;

8) позови, що випливають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів;

9) позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи);

10) позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи знаходження відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені;

11) позови про відшкодування збитків, заподіяних зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна;

12) позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред'являтися також за місцем його виконання.

Наведений перелік свідчить про те, що альтернативна підсудність необхідна там, де або неможливе використовування загального правила територіальної підсудності, або воно несправедливе по відношенню до позивача, заявника.

Виключною є підсудність, що допускає розгляд певних категорій справ лише судами, точно вказаними в законі. Вона називається виключною, по-перше, тому що є винятком із загального правила територіальної підсудності, а по-друге, тому що встановлювані нею правила не допускають жодних винятків (у тому числі і за угодою сторін). Вибір суду тут не залежить ні від розсуду заявника, ні від угоди сторін, ні від розсуду суду.

Відповідно до ст.114 ЦПК встановлені наступні правила виключної підсудності:

1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'яв­ляються за місцезнаходженням майна або основної його частини;

2) позови про виключення майна з опису пред'являються за міс­цезнаходженням цього майна або основної його частини;

3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;

4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за міс­цезнаходженням перевізника.

Виключна підсудність введена з урахуванням особливостей деяких категорій цивільних справ з метою максимального наближення до суду об'єкта спору або місця знаходження необхідних для розгляду справи доказів.

Підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою являє собою такий різновид територіальної підсудності, коли підсудність однієї справи визначається місцем розгляду пов'язаної з нею іншої справи.

Пов'язана підсудність має місце в наступних випадках: 1) позови до декількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, подаються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача; 2) зустрічний позов незалежно від його підсудності пред'являється в суд за місцем розгляду первинного позову (ст.113 ЦПК).

Договірна підсудність закріплена в ст.112 ЦПК: «Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність».

Угода сторін про встановлення підсудності конкретної справи називається пророгацією, або пророгаційним договором (від лат. prorogatio — відкладення, відстрочення).

Мета даного правила — зробити судовий порядок захисту цивільних прав більш зручним для громадян і організацій. Сторони краще, ніж хто- небудь інший, знають, в якому саме суді їм найзручніше захищати свої інтереси. Тому було б неправильним надмірно обмежувати свободу сторін у виборі місця розгляду спору.

Угода сторін про підсудність повинна бути виражена у письмовій формі. Це може бути самостійний документ, в якому виражена воля сторін з приводу вибору суду для вирішення їх цивільної справи. Угода сторін про підсудність може бути зафіксована в журналі судового засідання у разі, коли вони заявили клопотання про передачу справи в інший суд. Угода про підсудність може бути також включена як окремий пункт в матеріально-правовий договір (контракт), укладений між сторонами.