Націоналізм і етнічні конфлікти

Ідеологія націоналізму є одним з найпомітніших джерел сучасних міжнародних конфліктів. Стверджувати про те, що націоналізм є синонімом конфлікту неможна, але наявність міцного, хоча й часом прихованого зв’язку між цими феноменами спростувати важко. В чому полягає природа такого зв’язку?

Націоналізм – цілісна ідеологія, що остаточно оформилась на початку ХІХ століття, в ході Великої французької революції. До цього ознаки національної ідентичності майже не відігравали ролі в політичних процесах, а якщо і відігравали, то лише фрагментарно та опосередковано. Під впливом філософії Гегеля, Гердера, ряду інших мислителів, в контексті бурхливих подій політичного життя Франції оформився перший різновид націоналізму - т.зв. „політичний” націоналізм. В його основі лежало поняття „нації” як сукупності громадян, тобто людей, що мають права. Очевидно, таке розуміння „нації” та „націоналізму” буле далеким від різного роду фобій, заснованих на ідеях об’єктивності етнічних відмінностей. Так само далеким воно було від ідей расизму та шовінізму, незважаючи на походження останнього терміну від прізвища французького офіцера, очевидно, - героя революції, що дала Європі націоналізм.

Політичне і громадянське розуміння націоналізму розповсюджувалося не лише Європою. Утворення США і процес формування американської нації потребували такої ідеології, внаслідок чого ідеї політичного націоналізму, який є відкритим і не залежить від особливостей походження чи родинної історії, швидко поширилися Америкою. Пізніше на їх основі виникне концепція „плавильного котла” (“melting pot”) – гордість американського способу життя, ознака відкритості американської нації до зовнішнього світу.

Поряд із „відкритим”, „громадянським” націоналізмом існує й інший його різновид. Це – т.зв. „закритий”, „етнічний” націоналізм, побудований на етнічних ознаках та недвозначному культурному розподілу націй та національностей. В рамках такого націоналізму „нацією” вважається спільнота, об’єднана не політичними правами чи громадянськими обов’язками, але спільністю етнічних ознак, що проявляються фізіологічно, культурно, ментально. Радикальні різновиди такого націоналізму – расизм, нацизм, шовінізм – використовують тезу про виключність, обраність окремих рас, націй чи етнічних груп.

Очевидно, що ці дві основні форми націоналізму створюють різне підґрунтя для політичних конфліктів. Перша стимулює внутрішньополітичні процеси, в ході яких формується або змінюється нація, асимілюючи або пристосовуючись до зовнішніх змін. Остання ж форма здебільшого викликає між групові конфлікти, нерідко – міждержавні, або ж громадянські війни в мультиетнічних спільнотах. Перший пік націоналістичних поглядів припадає на період Першої світової війни, коли націоналістичні ідеї набули чималої поширеності, як в великих державах (посприявши тим самими розпаду мультинаціональних імперій) , так і в окремих малих. Сам новий світовий порядок, що виник в рамках Версальсько-Вашингтонської міжнародної системи, активно використовував націоналізм для підтримки незалежності нових держав Центральної та Східної Європи, що, зрештою, стало причиною системної кризи і початку Другої світової війни.

Саме в її ході позначився другий етап піднесення ідей націоналізму, на цей раз, в його крайніх формах. Цікаво, що космополітичні ідеї комунізму або ліберальної демократії також можна розглянути крізь призму націоналістичних ідей, тільки ідей „відкритого” націоналізму – такого, що нагадує націоналізм часів Великої французької революції. Так чи інакше, але закінчення Другої світової війни призвело до „денаціоналізації” традиційного центру націоналізму – Європи. Натомість, націоналізм поширився в колоніях та майбутніх незалежних державах Азії та, в примітивніших формах, Африки.

Структурування міжнародної системи за часів „холодної війни” не дозволяло націоналізму набути загрозливих форм. Масштабний ідеологічний конфлікт, що тривав, приносив національну ідентичність в жертву ідентичності ідеологій та світоглядів, в той же час змінюючи сам механізм формування таких ідентичностей. Багато потенційних національних та етнічних конфліктів таким чином трималися в латентній фазі, протиріччя не вирішувалися, натомість замовчувалися, що, зрештою, призвело до руйнівних та кривавих етнічних конфліктів в постбіполярному світі.

Сучасні етнічні конфлікти являють собою серйозну теоретичну проблему. Пояснення їх причин, механізмів розвитку та можливих шляхів вирішення є надзвичайно актуальним. На сьогодні можна виділити 4 основні групи факторів, що збільшують ймовірність виникнення етнічних конфліктів

:- політичні фактори (дискримінаційна політична система, порушення політичних прав груп, дискримінація та нерівний доступ до влади тощо);

- соціально-економічні фактори (економічна дискримінація, нерівний доступ до ринку праці, несправедливий розподіл природних ресурсів тощо);

- культурні фактори (культурна дискримінація, мовна дискримінація тощо);

- історичні обставини.

На основі аналізу цих груп факторів розроблені декілька теорій, що пояснюють механізми виникнення етнічних конфліктів. Основними з них є:

1) теорія „етнічної дилеми безпеки” (виникнення етнічних конфліктів внаслідок зростання недовіри між етнічними групами, наприклад, в т. зв. „слабких” державах);

2) теорія історичного минулого (наявність спільного минулого, історії взаємної ненависті;

3) теорія зіткнення цивілізацій (виникнення т. зв. „культурних розривів” в межах однієї держави, що призводить до взаємного відчудження);

4) теорія мобілізації еліт (політичні еліти в ході боротьби за владу створюють колективні ідентичності, управляють ними, прагнучи здобути якнайбільшу підтримку);

5) теорія модернізація (процеси модернізації прискорюють формування конкуруючих груп, активізуючи розшарування суспільства).

Деякими теоріями окремо береться до уваги комплекс економічних причин національних конфліктів, але більшість із них погоджуються із комплексним характером таких конфліктів, що, однак, не заважає кожному з напрямів робити наголос на окремій групі причин, проголошуючи її визначальною.