Функції конфлікту.

Їхня сукупність характеризує конфлікт як особливий стан відносин між елементами суспільства, який, в силу виявлення системних протиріч, здатен розв’язати деякі з них, забезпечивши таким чином поступальність та стабільність подальшого розвитку. Ми виокремимо наступні основні функції конфлікту.

1) Інтегративна функція конфлікту полягає в сприянні подоланню внутрішніх суперечок й неузгодженостей.

2) Інформаційна функція конфлікту проявляється в його сприянні обміну інформацією між елементами соціальних систем.

3) Виступаючи засобом формулювання та вирішення протиріч, конфлікт виконує організаційну функцію.

4) Конфлікти виконують іншу функцію, що пов’язана з попередньою – стабілізаційну. Завдяки конфліктам знаходять вихід найгостріші протиріччя, здатні зруйнувати систему.

5) Інноваційна функція конфлікту, як і дві попередні, пов’язана із його внеском в підтримання життєздатності систем суспільних відносин. Конфлікт примушує суб’єктів та учасників генерувати ідеї щодо того як одержати перемогу або розв’язати конфлікт.

Функції, розглянуті вище, властиві всім формам та типам конфліктів. Вони витікають із загальних параметрів, закономірностей та особливостей соціальних систем, сповнених різного роду протиріччями та антагонізмами. Міжнародний конфлікт виконанує ці функції в міжнародних системах. Такі системи мають ряд відмінних рис, особливостей, що вносять деякі зміни до ролі та функцій міжнародних конфліктів.

По-перше, міжнародні системи перебувають в стані анархії, тобто відсутності загальних та універсальних засобів примусу. В зв’язку із цим підсилюються організаційна та стабілізаційна функції конфлікту, а також змінюється контекст його протікання. Серед міжнародних конфліктів непропорційно багато насильницьких, а також ситуацій з нульовою сумою. Для них характерний процес швидкої та часто слабоконтрольованої ескалації, які свідчить про готовність сторін «поставити все на карту». В системах, що позбавлені анархічності, таких конфліктів, як правило, набагато менше.

В умовах анархії важливого значення набуває стратифікація елементів – міжнародних акторів – друга важлива функція міжнародного конфлікту. На відміну від деяких інших соціальних систем, міжнародні відносини не мають фіксованого статусу елементів, який визначав би їхні відносні права та можливості. Натомість існує формальна рівність суверенних держав та фактичні суттєві дисбаланси їхніх можливостей. Перевірка цих можливостей і встановлення реального співвідношення сил відбувається в ході міжнародних конфліктів. За їх підсумками з’являються «наддержави», «гіпердержави», «великі держави», «регіональні держави» та ін.

Нарешті, міжнародний конфлікт виконує важливу попереджувальну функцію. Часто він виступає ultima ratio світової політики, останнім аргументом держав у відносинах одна із одною. Сама можливість виникнення конфлікту, а тим більше війни, змушує держави шукати компроміси та зменшувати власні претензії на владу, ресурси, ідеологічний вплив та інші важливі у світовій політиці цінності.

Визначення: Фазою конфлікту називається характеристика стану конфліктного процесу в окремо визначений період часу.Фаза визначається власними структурними особливостями і є відносно самостійною системою, пов’язаною, однак, із змістом та природою конфлікту в цілому. Перехід між фазами конфлікту відбувається по-різному, але цей момент завжди характеризується зростанням ймовірності кризи у відносинах, якісною зміною протистояння. В залежності від форми й типу конфлікту переходи між фазами можуть бути або дискретними, помітними, стрибкоподібними; або ж прихованими, майже непомітними. Можна виокремити наступні основні фази міжнародного конфлікту:

- латентна (нульова);

- ініціація («відкриття»);

- ескалація;- закріплення;

- деескалація;

- врегулювання або вирішення;

- постконфліктне будівництво та примирення.

Латентна фаза міжнародного конфлікту характеризується наявністю прихованих протиріч об’єктивно-суб’єктивного характеру. Це означає, що між його сторонами не лише існують протиріччя, але й усвідомлюються ними. Проте, таке усвідомлення є неповним.В той же час, ряд обставин зупиняє сторони від загострення відносин. Цими обставинами можуть бути низька цінність об’єкту конфлікту, відсутність інформації щодо шляхів його використання, внутрішній опір, неузгодженість в процесах прийняття рішень, високий рівень невизначеності. Для латентної фази конфлікту часто характерним є зовнішнє враження стабільності та порядку, відсутності будь-яких конфліктів або підстав для них. Накопичення конфліктів в латентній фазі є небезпечним для системи міжнародних відносин і може свідчити про кризу її механізмів попередження або вирішення протиріч.Конфлікт в латентній фазі відрізняється відсутністю інституціоналізації – тобто його сторони ще не створили засобів та інститутів для участі в конфлікті, не поставили за стратегічну мету перемогу в ньому; структура конфлікту, яка потім визначатиме поведінку суб’єктів, ще не сформувалася.За таких умов виникають додаткові можливості для раннього врегулювання або попередження конфлікту, спрямування його в русло ефективних міжнародних процедур. Весь комплекс таких можливостей охоплюється сучасною поширеною концепцією превентивної дипломатії, покликаної займатися міжнародними конфліктами в латентній фазі.

Ефективність превентивної дипломатії та інших профілактичних інструментів не завжди є високою, свідченням чого є велика кількість конфліктів, як абсолютна, так і відносна, що досягають в сучасному світі другої фази – фази ініціації. В цій фазі протиріччя між сторонами стають повною мірою усвідомленими і набувають системостворюючих ознак. Це означає, що проблеми, які знаходяться в центрі розвитку конфлікту, набувають резонансу, привертають увагу суспільства, підпорядковують власній логіці функціонування окремих сфер або суспільного життя в цілому. Разом з тим як зростає усвідомлення цих проблем та можливих шляхів їх вирішення, виокремлюються політичні та інші цілі й можливі засоби їх досягнення. В процесі прийняття рішень відбувається важливий вибір на користь протистояння після підрахунку співвідношення можливих здобутків та втрат. В результаті таких підрахунків визначається, як правило, сторона-ініціатор конфлікту. Відкритий конфлікт може також відповідати інтересам декількох сторін одночасно, причому іноді здається, що парадоксальним чином. Тим не менш, розрахунки очікуваних здобутків та втрат можуть підштовхувати антагоністів до конфлікту одночасно, навіть в конфліктах з нульовою сумою, де двох переможців бути не може. Як правило, це є результатом оптимістичних переоцінок власних можливостей або неповної інформації; невірного трактування фактору часу або відсутності впевненості в намірах противника. Для міжнародних конфліктів такий «спусковий гачок», що швидко переводить їх у відкриту фазу, є широко поширеним.

В цій фазі відбувається поляризація суспільства, яку легко помітити за частим використанням термінів «ми-вони». Особливо загрозливим цей процес стає в т.зв. «слабких державах», нестабільних або розшарованих суспільствах. Політичні системи таких країн швидко стають заручниками мілітаристської, войовничої або націоналістичної риторики, внаслідок чого ефективне регулювання конфлікту на цій стадії стає неефективним або неможливим. Конфлікт швидко переходить в стадію ескалації.

Ескалація міжнародного конфлікту характеризується збільшенням питомої ваги об’єктів конфлікту в системі зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтацією суспільства на важливість перемоги в конфлікті та його інституціоналізацією. Крім того, сторони вносять корективи до власних стратегій, збільшуючи ступінь власної готовності до використання насильства. Стадія ескалації, сумно відома як початковий етап багатьох війн, є вирішальною для майбутнього конфлікту, визначення його форм, методів та шляхів розв’язання.В ході ескалації конфлікту сторони переглядають власні цілі, сформульовані на початковому етапі. Як правило, такий перегляд відбувається в бік збільшення, що диктується намаганням послабити опонента, від якого в стадії ескалації очікують більш ворожої поведінки. Внаслідок цього попередньо відкриті можливості для порозуміння закриваються, а старі варіанти розподілу об’єкту конфлікту відкидаються. Конфлікт загострюється внаслідок зменшення можливостей задоволення інтересів всіх сторін за рахунок існуючого об’єктного поля.В цій фазі сторони конфлікту активно шукають зовнішньої та внутрішньої підтримки. Відбувається мобілізація суспільства та обґрунтування позицій та цілей, що переслідуються; активізується пропаганда, будується інформаційне забезпечення конфлікту. Міжнародні конфлікти в фазі ескалації характеризуються пошуком союзників. Ними можуть бути як партнери по коаліції, так і міжнародні організації, «суспільна думка», організації колективної безпеки тощо. Як правило, відбувається апеляція до міжнародно-правових норм та принципів, принаймні з боку деяких сторін конфлікту. В цій фазі часто внутрішні конфлікти інтернаціоналізуються, локальні – виходять за власні межі, а регіональне протистояння набуває глобальних ознак. Ескалація конфлікту позначається переглядом сторонами власних стратегій. В її ході вони більш схильні до одностороннього використання власних асиметричних переваг проти слабостей опонента, що призводить до подальшого розширення об’єктного поля конфлікту. Сторони також вносять зміни у свої стратегії, збільшуючи готовність до використання насильства, формами якого можуть виступати як епізодичні незначні провокації, так і систематичне погрожування або застосування сили. Перехід «порогу насильства» сторонами конфлікту має значний психологічний вплив, провокуючи на постійне збільшення його застосування. «Спіраль насильства», що формується таким чином, зруйнувати буває дуже важко. Застосування насильства у фазі ескалації принципово відрізняється від застосування насильства для вирішення конфлікту тим, що перше не усуває його причин і сприяє інституціоналізції конфлікту. Цим терміном позначається формування сталих форм конфліктної взаємодії, фіксування сприйняття сторонами одна одної як супротивників, визначення методів боротьби та її меж, формування специфічних інститутів, якими сторони користуються в ході конфлікту.Стадія ескалації конфлікту являє собою найбільш небезпечний виклик завдяки своїй здатності поширювати географічні рамки конфлікту та стратегії сторін, в тому числі й насильницькі. Якщо конфлікт не врегулювати в цій фазі, що вдається зробити надзвичайно рідко, він переходить в фазу закріплення.Закріплення конфлікту проявляється в збереженні його основних параметрів, тривалому, відкритому, інституціоналізованому протистоянні. В цій фазі сторони існують в умовах конфлікту, підкоряються його вимогам та підпорядковують життя суспільства цілям, що переслідуються в ході конфлікту. Протистояння сторін стабілізується, набуває сталих рис. Змінюватися можуть окремі елементи конфлікту, але сам він як система відносин залишається незмінним. Інституціалізоване існування конфлікту в стадії закріплення може тривати як декілька днів, так і кілька десятиліть або століть. Для цієї стадії конфлікту характерним стає перетворення використання насильства на норму, обмеження для нього слабшають або зникають. Тут має місце зростання перешкод на шляху взаємного порозуміння сторін, зменшення довіри, намагання приховати власні слабкості та небажання, внаслідок цього, йти на компроміси, впевненість в тому, що ресурси, затрачені на продовження конфлікту є меншими, ніж можливі втрати внаслідок неприйнятного врегулювання. В залежності від самого типу конфлікту, така трансформація може відбуватися швидко або повільно. Наприклад, для територіальних конфліктів характерним є швидке закріплення конфлікту, для економічних – повільніше. Крім змін у відносинах суб’єктів між собою, в цій фазі відбувається й формування реакції середовища конфлікту на його існування. Проявляється реакція потенційних союзників та зацікавлених сторін, частина з яких може втягнутися в конфлікт. Стадія закріплення та стабілізації конфлікту є важливим етапом для його розвитку та подальшого врегулювання. Саме в цій стадії сторони випробовують всі наявні заходи для завершення конфлікту на власну користь, і лише якщо ті виявляються неефективними, виникає готовність до деескалації та врегулювання.Деескалація конфлікту багато в чому є протилежною за проявами до його ескалації. Її передумовами виступають взаємне виснаження сторін та усвідомлення ними неможливості перемогти в конфлікті за допомогою односторонніх дій. Такий раціональний висновок робить подальше затягування конфлікту невигідним, змінюючи таким чином оцінку стратегічних перспектив порівняно із фазою закріплення. Сторони конфлікту, що приходять до такого висновку, починають одночасно переслідувати дві мети:

1) зниження рівня напруги в конфлікті та

2) забезпечення мінімального гарантованого рівня власної безпеки (в конфліктах, з безпекою пов’язаних опосередковано – захист мінімально прийнятних результатів конфлікту).

Передумовами деескалації конфлікту можуть стати як усвідомлення обома сторонами безперспективності подальшого розвитку конфлікту, так і зміна співвідношення сил між ними в його ході, внаслідок якої відкриваються перспективи швидкої перемоги одного із суб’єктів. В конфлікт можуть також втрутитися інші учасники, змінивши або співвідношення сил, або процедури й шляхи розподілу об’єкту конфлікту. Іноді конфлікт проходить крізь декілька послідовних змін фаз деескалації та ескалації, коли досягнуті домовленості порушуються, а незначна взаємна довіра руйнується внаслідок односторонніх дій. Механізми підтримання довгострокової стабільності та гарантування сторонам мінімального рівня захищеності їхніх інтересів – важливе завдання на стадії деескалації конфлікту. Основною проблемою в процесі деескалації для сторін конфлікту є її загрозливий характер, адже в ході конфлікту сторона, що послаблює власні позиції, ризикує програти, а без такого послаблення деескалації бути не може. В цьому можна легко пересвідчитися на прикладах дії вже згадуваної дилеми безпеки або, в теоретико-ігровому варіанті, - відомої стратегічної гри «дилема в’язня». Як в першому, так і в останньому випадках, стратегічна невизначеність не дає сторонам змоги обирати стратегії співробітництва. З цієї причини деескалація являє собою послідовність дуже обмежених поступок, основна мета яких – продемонструвати готовність до зміни позиції.Разом із позиціями змінюється і сприйняття сторонами самого конфлікту, що виглядає як спільна проблема. Ця проблема вимагає вирішення, а щоб її вирішити сторонам необхідно стати партнерами. Партнерство в цьому випадку означає визнання легітимності та обґрунтованості вимог одна одної та пошук спільних стратегій, спрямованих на пошук компромісного рішення. Конфлікти, в яких об’єктне поле піддається розширенню та розподілу, проходять стадію деескалації швидше.Успішна деескалація переводить конфлікт в стадію врегулювання. Врегулювання конфлікту передбачає зближення позицій сторін та зняття найгостріших протиріч у відносинах між ними. Врегулювання може бути частковим, спрямованим лише на найбільш очевидні прояви конфлікту. Воно здатне внести корективи у сприйняття сторонами об’єкту конфлікту та одна одної, внаслідок чого досягається компроміс. Останній може бути як постійним, так і тимчасовим. Надійність та тривалість компромісу залежить від переговорної техніки сторін, яка впливає на розподіл цінностей, що лежать в основі конфлікту. Компроміс, який залишає у всіх сторін враження, що вони отримали достатню частину, є ідеальною метою врегулювання конфлікту. Можна легко пересвідчитись, що в деяких ситуаціях такого компромісу досягти надзвичайно важко, особливо в конфліктах міжнародних. Коли об’єктом є безпека, важко задовольнитися мінімумом і бути впевненим в достатності досягнутого. Так що досягнення компромісу і знаття гострих протиріч стосовно деяких аспектів конфлікту не гарантує того, що відносини між сторонами не повернуться до латентної конфліктної фази.Надати такі гарантії може вирішення конфлікту – комплексне й повне усунення його причин, до якого можна висунути наступні вимоги:- Завершеність протиріччя стосовно об’єкту конфлікту. Ця вимога передбачає «зникнення» причини конфлікту або втрату нею власної значимості. Як правило, це відбувається внаслідок розподілу об’єкту конфлікту, причому такого розподілу, який хоча б мінімально задовольняє уявленням про справедливість всіх його суб’єктів. В іншому випадку причина конфлікту може зникнути лише разом із одним або декількома його сторонами. Таким чином, завершеність включає в себе погодження сторін із результатом конфлікту та пристосування його до власних систем цінностей.- Здатність підтримки та самостійного відтворення нового стану відносин. Лише таке вирішення конфлікту можна вважати ефективним, яке не потребує постійного або тривалого зовнішнього втручання для попередження нової ескалації.- Інноваційність вирішення конфлікту. Знайдений компроміс має встановлювати нові відносини між сторонами, вносити структурні зміни, внаслідок яких зникають підстави для рецидиву конфлікту. Часто рішення, що не виконують ці функції, є лише тимчасовими заходами, здатними повернути конфлікт до латентної фази, але не здатними попередити загострення старих протиріч.

Ефективне управління конфліктами має пропонувати інноваційні рішення. Вирішення міжнародного конфлікту – тривалий процес, який часто вимагає одночасного задоволення сформульованих вище вимог. На практиці лише обмежене коло конфліктів піддається такому врегулюванню, часто в тих випадках, коли попереднє протікання конфлікту вже змінило структуру відносин, значно послабивши його сторони. Але таке, «природне», вирішення часто стає неприйнятним, оскільки в його ході яскраво проявляються дисфункції конфлікту, його негативні, руйнівні особливості. Тому світове співтовариство, окремі держави та міжнародні організації шукають засобів ефективніше втручатися в протікання конфліктів, сприяючи їх врегулюванню. Часто таке втручання стає предметом дискусій, оскільки вирішуючи один конфлікт, здатне створити новий. Вирішення міжнародних конфліктів багато в чому залишається справою «спроб та помилок». В разі успішного вирішення, конфлікт переходить в завершальну фазу – постконфліктного будівництва та примирення. Як правило, вона включає ці два основні елементи: постконфліктне будівництво стосується насамперед розбудови інститутів та процедур, що регулюватимуть відносини сторін після завершення конфлікту; в той час як примирення має на меті заходи відновлення довіри, зниження ворожості та ін. Часто формальним кроком постконфліктного будівництва виступає укладання мирної угоди. Але мирні угоди в історії міжнародних відносин часто бували лише перемир’ями, які не забезпечували стабільного та тривалого миру. Натомість сторони припиняли боротьбу внаслідок виснаження, зберігаючи як високий рівень недовіри одна до одної, так і готовність поновити конфлікт за першої зручної нагоди. Таке вирішення, безумовно неможна вважати інноваційним та ефективним.

Повноцінне постконфліктне будівництво передбачає структурні зміни. Для їхнього здійснення необхідні:

- визнання сторонами взаємної відповідальності в конфлікті, включаючи відповідальність за його початок та форми;

- відповідальність передбачає готовність до подолання негативних наслідків конфлікту та виправлення здійснених в його ході помилок.

Для їх встановлення часто необхідні спеціальні процедури, як-то суди, трибунали, допомога посередників та ін.;

- зміни в сферах, що породили конфлікт – знаходження нових форм взаємодії та розподілу цінностей, що стосуються інтересів всіх сторін конфлікту;

- перебудова старих та, якщо необхідно, запровадження нових інститутів підтримки відносин між сторонами.

Процес примирення між сторонами конфлікту є невід’ємним атрибутом його розв’язання. Якщо постконфліктне будівництво здебільшого передбачає відновлення політичних, економічних та соціальних інститутів, функцій та процесів; примирення стосується вдосконалення, а часто й встановлення заходів зміцнення довіри між сторонами конфлікту, мінімізації історичної ворожнечі чи руйнації ворожих стереотипів. Примирення часто вимагає апелювання до історичного досвіду, зміну його трактування сторонами; відмови від давніх претензій; визнання нових реалій або обставин. Актуальність вислову про те, що конфлікт існує насамперед в свідомості його суб’єктів підтверджується безпосереднім чином в процесі примирення. Виділення фаз міжнародного конфлікту є методологічним прийомом. Для зручності сприйняття, безліч фактів та подій, які відбуваються в ході конфлікту, групуються та систематизуються у вигляді відносно самостійних підсистем. Це – швидше особливості нашого сприйняття, а не атрибути самого конфлікту. Існують конфлікти, які не знають деяких фаз. Але більшість їх все-таки розвивається за традиційним алгоритмом. Послідовно проходячи через фази свого розвитку, конфлікт змінюється. Трансформуються інтереси сторін, об’єкт конфлікту, реакція зовнішнього середовища. Самі суб’єкти конфлікту також можуть змінюватися. Кожна фаза конфлікту надає специфічні можливості для спрямування його в конструктивне русло, навіть загрозлива фаза ескалації. Разом з тим, кожна фаза несе в собі виклики, нейтралізувати які учасники конфлікту можуть далеко не завжди.

Виокремлення фаз конфлікту демонструє протяжність його в часі. Конфлікт є процесом. Йому властиві мінливість та динаміка. Цим він подібний до життя. Конфлікти супроводжують всі соціальні процеси, набуваючи різних форм – від смертельних загроз до інноваційних факторів. Вміти уникати конфліктів – корисна навичка, але зуміти жити із ними – ще корисніше. Керуючись приблизно такими міркуваннями, і стародавні філософи, і сучасні науковці шукали шляхи співіснування із конфліктом.

Кожен період в історії в тої чи іншої мірі відзначений певною динамікою перетворень та змін. Однак, у сьогоднішньому світі швидкість цих змін і масштаби їхніх наслідків безпрецедентні.

Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є системний перехід, що торгається найбільш фундаментальних рис й механізмів її функціонування, яки виникли в епоху великих європейських революцій і протягом декількох сторіч являли собою спадщину Вестфальського миру, що завершив Тридцятирічну війну й відкрив епоху перетворення Європи в центр світового політичного, економічного й соціокультурного розвитку. Якщо картина миру Вестфальської системи міжнародних відносин може бути символічно представлена у формі двомірної площини, на якій територіальні одиниці розташовані в горизонтальній сітці координат, то структуру міжнародних відносин у постбіполярній системі можливо порівняти із тривимірним зображенням, на якому територіальні держави оточені нашаруваннями комплексів мереж взаємодій. Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних держав і багатоцентричною системою недержавних акторів. Але значимість кожної з цих систем буде мінятися залежно від конкретного комплексу проблем, географічного регіону тощо. Міжнародна політика усе більше і більше формується під впливом мереж координації дій, у рамках яких представники офіційних і неофіційних інституції, що об'єднані спільними цінностями і розумінням проблем, займаються рішенням конкретних питань поза будь-яких формальних організаційних інститутів з уставом, постійним членством або численною бюрократією.

Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на наступності. Пост-Вестфальська система буде ґрунтуватися на варіативності. Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний, взаємозалежний конгломерат наднаціональних, національних і частково субнаціональних і транснаціональних акторів та взаємодій. Суверенітет не буде локалізований у рамках автономних моністичних правових систем, проте концентрично розподілений, він буде формувати поліцентричний владний устрій у світовій політиці. З посиленням ролі таких міжнародних владних режимів, традиційне використання військового компонента потенціалу акторів більше не гарантуватиме досягнення оптимальних результатів тими, хто переслідує суто власні зовнішньополітичні цілі.

Сучасні міжнародні відносини формуються під впливом як доцентрових, так і відцентрових тенденцій. Глобалізація й фрагментація проявляються як діалектична єдність протилежностей. Суперечлива єдність цих різноспрямованих сил дає підставу багатьом вченим вважати, що двадцять перше століття буде істотно відрізнятися від попередніх трьох з половиною сторіч, коли основи міжнародних відносин у їхніх загальносистемних проявах залишалися спадщиною Вестфальського миру. Майже аксіоматичною є думка, до якої схиляється більшість науковців, про несумісність старого світового устрою з подальшим ростом взаємозалежності в умовах глобалізації.

По закінченню «холодної війни» як і в попередні часи безпека продовжує розглядатися як головна проблема міжнародної політики, як передумова успішного вирішення всіх інших проблем, включаючи глобальні. Однак контексти проблеми істотно різняться й, насамперед, її виходом за межі концепції «національної безпеки», що раніше розглядалася переважно у своєму військово-технічному вимірі. Наступність виявляється і в невизначеності міжнародно-правовий суб’єктності і ролевого статусу багатьох держав, абсолютизації ефективності однобічних дій, а також новими нескінченними дебатами про етичні засади зовнішньої політики. Присутність кількох спільних рис сучасної фази, у якій перебуває міжнародна система, з попередніми її історичними формами дає привід для припущення, що в найближчому майбутньому найбільш імовірним буде збереження високого ступеня наступності в системній архітектурі, а не радикальні її зміни. Однак багато говорить і на користь того, що траєкторія історичного розвитку неодмінно наближається до наступної точки біфуркації. Особливості сучасної епохи, що вже позначилися й затвердилися у своєму прояві, свідчать про поступовий, але неминучий занепад Вестфальської моделі міжнародних відносин і більшості вторинних атрибутів її біполярної варіації.Системні відмінності в обох історичних ситуаціях є істотними й досить численними. Так, початок сучасного етапу не пов'язаний із завершенням військового конфлікту світових масштабів.

Відрізняються темпи інновації в військових технологіях, політико-економічна значимістю простору і ресурсів зокрема. Нарешті, вони відрізняються тенденціями в динаміці демографічних процесів - фундаментальної первісної всієї соціальної історії в її універсальній перспективі. На відміну від багатополярної системи балансу сил сімнадцятого сторіччя, ієрархічна структура сучасної міжнародної системи може бути названа «монополярністю у відсутності гегемона». Після розпаду Радянського Союзу США вийшли з «холодної війни» як єдина супердержава - переможець. У військовому, економічному, культурному, технологічному відношенні Сполучені Штати здатні здійснити і здійснюють найбільш значимий вплив на сучасну систему міжнародних відносин. Збереглася невразливість США до прямої загрози їхньої національної території й відносна самодостатність у стратегічних ресурсах. Разом з тим, незважаючи на те, що на даний момент США мають в своєму розпорядженні найбільше диверсифікований портфелем силових ресурсів, чим будь яка інша держава політичний проект миру найближчого майбутнього не буде ерою американської гегемонії. Ця точка зору є досить розповсюдженою серед послідовних прихильників концепції багатополярного світу, які визнають, що подібна концентрація можливостей і влади не може тривати вічно, а тому встановлення багатополярності - це лише справа часу. Однак, майбутня багатополярність не буде означати повернення до початкового етапу існування Вестфальської моделі міжнародних відносин. Слідуючи логіці світового устрою, що був притаманний Вестфальській моделі міжнародних відносин, майже всі традиційні концепції структури міжнародної системи ґрунтувалися на розумінні держав як дискретних, автономних утворень, що перебувають у постійному суперництві один з одним, протидіють втручанню в їхні внутрішні справи й прагнуть до домінування над своїми більш слабкими сусідами. Створена подібним чином соціальна реальність, з її акцентом на стабільність і відсутність мінливості, мала на увазі, що, насамперед, значення має співвідношення військових можливостей великих держав, що суперничають, і тенденції змін в цьому співвідношенні. Процеси, що відбуваються поза контекстом цього виміру, вважалися вторинними як фактори військових конфліктів або сталого світового устрою. Ступінь поляризації системи, - розподіл силових можливостей між цими великими державами, - уявлявся винятково в концептуальних рамках «реальної політики» і зводився до рангу фундаментальної змінної, що визначає стабільність міжнародної системи. Таке бачення міжнародних відносин віддзеркалювало реальності XVII - XVIII століть, коли з появою територіально окремих національних держав водночас встановилася і їх монополія на участь у міжнародних відносинах.У цьому аспекті системної трансформації на її сучасному етапі зміни є найбільш значними. Структура, що підтримувалася певною множиною відокремлених, автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних елементів, серед яких присутні держави, парадержавні утворення, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні організації і т.д. Множинність міжнародних акторів, що існує вже сьогодні, передвіщає досить швидку еволюцію монополярності в напрямку до більш розосередженої конфігурації владних можливостей і більш складної рольової стратифікації в міжнародних відносинах найближчого майбутнього.Історичний розвиток знову відбувається нелінійно, швидко наближаючись до історичного рубежу, що відокремлює міжнародну систему від поки ще чисельних варіантів її майбутнього внутрішнього устрою, що є рівною мірою можливими. Разом з тим, основні параметри цього устрою наразі будуть визначатися не тільки державами, а також й амальгамою різних за зовнішньою формою міжнародних акторів, які в своїх діях розглядатимуть територіальні кордони скоріше як перешкоду на шляху досягнення їх глобальних за визначенням цілей. Держави будуть продовжувати існувати, але все більше як інституційний контекст соціальних процесів та технологій, які вже зараз частково вийшли з-під їхнього контролю.Дуже часто для загальної характеристики міжнародних відносин Вестфальського архетипу використають метафору більярдного стола, на якому переміщаються, зіштовхуючись один з одним, абсолютно однакові більярдні кулі. У світлі сьогоднішніх внутрішніх і зовнішніх викликів верховенству влади сучасної «суверенної» держави, більше доречної представляється аналогія з багаторівневою мережею, що в своєму розвитку охоплює комплексом взаємодій широке розмаїття міжнародних акторів. У термінах діалектики така концептуалізація міжнародних відносин означає повернення міжнародних відносин до стану ієрархічного міжнародного співтовариства епохи Середньовіччя з переважною концентричною конфігурацією структури міжнародної системи. Наслідком повернення до «неосередньовіччя» і наочним проявом нової геометрії структури стане зменшення її фрактальної розмірності в результаті збільшення варіативності на різних системних рівнях. Зміни, що відбуваються в складних системах в напрямку збільшення або зменшення їхньої складності, створюють своєрідну траєкторію маршруту історичного розвитку з обмеженими варіантами майбутнього і, таким чином, перетворюють систему на таку, що залежить від свого минулого. В наслідок цього, складна система демонструє здатність до самоорганізації, тобто до відтворення на глобальному и локальному рівнях єдиних за принципами внутрішнього устрою ієрархій. Таким чином, спосіб яким сформовано взаємодія окремих частин системи виявляється визначальним для динаміки її структури. Ця структура є наслідком необхідності вирішення проблеми зростання складності процесу прийняття рішень шляхом екстерналізації частині цього процесу. Водночас, разом з зростанням складності системи, що проявляється передусім в розширенні поля можливостей, зростає й вірогідність загальносистемної кризи. Загальносистемна криза завершується вибором із множини можливих варіантів найбільш адаптованих в інституційному та політичному аспектах, водночас поле можливостей остаточно перетворюється на «закриту множину», а структура системи стає надзвичайно однорідною.Важливою надісторичною закономірністю глобальної системи міжнародних відносин є феномен «напівпериферійного розвитку». Він полягає в тому, що «напівпереферійні» регіони виявляють надзвичайно динамічний інноваційний розвиток що спричиняє їх потенційно високу статусну мобільність, причина якої полягає в тому, що ці зони більш швидко та ефективно впроваджують технологічні та соціальні інновації. Одна з причин цього може полягати в тому, що розташування в такій зоні дозволяє використовувати технологічними надбаннями, культурою, соціальним досвідом як центральної зони, так і власне периферії. До того ж в порівнянні з суспільствами центральної зони міжнародної системи, вони роблять відносно малий внесок в створення та підтримку існуючих інституцій глобального соціального, політичного та економічного устрою. Таким чином, вони можуть користуватися більшою свободою експериментувати з новими моделями соціального устрою та інвестиціями в нові технології, до того ж вони, як правило, налаштовані приймати більший рівень ризику ніж це є характерним для суспільств центральної зони міжнародної системи. Інноваційний процес в центральній зоні відбувається за еволюційним сценарієм, тоді як периферії більш притаманні екстремальні та революційні соціально-політичні, ідеологічні та економічні зміни. Й у цьому аспекті постбіполярна система міжнародних відносин проявить свою новизну. Як результат значного географічного розширення напівпериферійної зони зросте чисельність, а з нею и відносна роль цієї категорії державних міжнародних акторів принаймні на протязі початкового періоду існування постбіполяної системи. В свою чергу кількості зміни призведуть до майже ланцюгової реакції активізації процесів розвитку напівпериферійних держав, найбільш успішні з яких саме й можуть скласти реальну конкуренцію Сполученим Штатам в боротьбі за глобальне лідерство та гегемонію в міжнародних відносинах. Інституалізація в формі міжнародних режимів стратегій, що забезпечили державі, що здійснювала гегемонію в рамках попередньої структури міжнародних відносин, успіх в просуванні нагору міжнародної ієрархії, посилює стимул бути інерційно послідовним у абсолютизації минулого досвіду.У постбіполярному світі конфігурація структури міжнародних відносин не зможе прийняти форму глобальної імперії, заснованої на прямому насильстві однієї домінуючої держави гегемона. У ще більшій мірі, чим це було характерно для попереднього історичного періоду, світовий порядок буде похідним від здатності претендентів на лідерство формувати політичне й економічне середовище існування своїх основних конкурентів і тим самим, видозмінювати зміст, форму й пріоритетність їх зовнішньополітичних цілей і засобів їх реалізації.З високою долею вірогідності необхідно дві послідовні к-хвилі щоб концентрація матеріальних ресурсів була достатньою аби держава перетворилася на світового лідера. Як правило лідери перетворюються на гегемона під час фази експансії другої хвилі довгого циклу. По аналогії з явищем інерції, міжнародна система в присутності гегемона продовжує залишатися під його владою, тоді як за відсутності гегемонії в системі вона зберігає себе в стані динамічної рівноваги. Якщо цей стан змінюється то рух системи в новому напрямку продовжується доки не буде зупинений протидіючою тенденцією.Таким чином статус провідного міжнародного актора є необхідною проте недостатньою передумовою появи гегемона в міжнародної системі. В боротьбі лідерів за панування в міжнародної системі важливим є кінцевий результат воєнного протистояння та інституційні основи миру, що наступає після завершення конфлікту. Масштабні воєнні конфлікти частіше за все виникають тоді, коли накопичені достатні ресурси для таких тривалих і економічно обтяжливих конфронтацій. Через це світові війни, яки власне й завершуються затвердженням гегемонії, певною мірою є синхронними з відповідними макроекономічними циклами, проте ця обумовленість не може бути абсолютно детермінованою. Тривалість світового устрою залежить від того наскільки він суперечить інтересам окремих держав, що належать до центру міжнародної системи, у порівнянні з тим, в якої мірі цей устрій відповідає їх спільним інтересам. Завдання збереження світового устрою також вимагає від держави гегемону бути здатною застосовувати військову силу в глобальних масштабах. Між тим інші держави також користуються перевагами встановленого режиму без того, що б нести в повної мірі тягар воєнних витрат. Таким чином гегемон потрапляє в паску надмірної імперської експансії. Його занепад починається коли економічне зростання переміщується до нових секторів економіки, в той час як економіка гегемона залишається сконцентрованою в старих секторах, що занепадають.Таким чином, процес зміни лідера під час перехідного періоду в гегемонії позначений феноменом «переваги відсталості». Водночас може спостерігатися перехід від домінування внутрішніх мереж структури системи до зовнішніх мереж, або, навпаки, в протилежному напрямку.З великою часткою ймовірності політика, що абсолютизує власні інтереси та дії, буде вкрай неефективної в нових умовах. Жодна із провідних держав світу не в змозі фінансово витримати тягаря повністю самостійних дій, не може дозволити собі самоізолюватися в умовах глобальної економіки. Більшість проблем, що доводиться вирішувати людству в сучасних умовах вимагають колективної взаємодії, що само по собі неодмінно перетворює будь-яку політику, яка заснована лише на самостійних діях й абсолютизації виключно власних інтересів, в таки, що обмежена за своєю ефективністю.Альтернативою орієнтації політики на самостійні дії може бути політика виборчих альянсів у рамках обмеженого кола партнерів. Однак у світі, у якому відсутня чітка простота біполярності, розмежування на ймовірних або бажаних союзників і противників виявляється не простим завданням, тим більше що найчастіше союзники в питаннях безпеки виявляються конкурентами в сфері міжнародної торгівлі, фінансів або технологічного розвитку. Замість більшої керованості або хоча б передбачуваності ходу розвитку світової політики, безліч блоків і ситуативних коаліцій призведе до виникнення як побоювань бути маргіналізованими у тих, хто залишається поза коаліцією, так і непевності в міцності досягнутих компромісів у самих учасників таких альянсів.Крім формування ситуативних альянсів, у великих держав є альтернатива створення широких за колом учасників об'єднань, яки, в такому разі, виступатимуть як міжнародне співтовариство, що є здатним до єдиних колективних дій. За своєю формою вони можуть приймати вид концерту держав або організації колективної безпеки. Перша може зводитися до механізму регулярних консультацій провідних міжнародних акторів, друга являти собою формальний інститут з універсальним по своєму охопленню членством. Концерт держав як регуляторний механізм міжнародної системи дозволяє обмежувати і стримувати конкуренцію провідних міжнародних акторів, запобігаючи поляризації на конфронтуючі блоки, однак, ціною, виключення інтересів інших держав із процесу прийняття узгоджених рішень. З іншого боку, універсальний характер системи колективної безпеки дозволяє реалізовувати інтереси всіх її учасників, але він також пов'язаний із проблемою оперативного реагування на появу загроз загальній безпеці. Проблема неефективності процесу прийняття рішень в організаціях з універсальною компетенцією і членством може бути частково переборена створенням інститутів і процедур, які б ґрунтувалися на комбінації елементів як концерту держав, так і системи колективної безпеки.Одним зі способів подібного синтезу з'явилося б створення багаторівневої, модульної структури, заснованої на поділюваних усіма зобов'язаннях мінімуму погодженості в діях і стандартах безпеки для всіх учасників. У цьому випадку залежно від конкретних проблем буде мінятися й конфігурація країн, що активно беруть участь у процедурі узгодження політик. Система буде проявляти тенденції до пошуку консенсусу; одні держави будуть відігравати роль лідерів з одних проблем, інші - з інших. У водночас цей динамічний концерт великих держав функціонував би в контексті більш універсальної за своїм складом системі домовленостей про забезпечення колективної безпеки, у рамках якої малі й середні держави мали б право голосу, коли їхні інтереси виявлялися б порушені, або коли б вони виявлялися здатними запропонувати свої послуги в рішенні конкретної проблеми.Як ідеальна модель така гібридна конфігурація є, на перший погляд, цілком життєздатною. Разом з тим у світі, у якому суверенні територіальні держави будуть співіснувати з міжнародними акторами без територіальної локалізації і суверенного статусу, така форма забезпечення примата кооперативних дій з великою часткою ймовірності виявиться обмеженої за своєю практичною дієвістю. Будучи універсальної по відношенню до участі держав, воно залишає за рамками недержавних міжнародних акторів. Інтеграція останніх буде вимагати не тільки створення формальних основ для більше рівноправних відносин між ними та традиційними акторами, але й урегулювання відносин із соціальними спільнотами й, насамперед, в аспектах відкритості й соціальної відповідальності. Приватні корпорації, міжнародні організації, як міждержавні, так і недержавні, так само як й індивідуалізовані міжнародні актори не можуть більше ігнорувати проблему легітимізації своєї політичної діяльності, претендуючи на підвищення свого статусу в рамках транснаціональних і глобальних політичних проектів майбутнього. Однак останнє представляється в найближчій перспективі ще більш проблематичним, чим згода держав на втрату своєї владної монополії в публічній політиці. Тому, ентропія міжнародної системи крім просторової фрагментації, що буде підсилюватися й у вимірі суб'єктів політичної і соціальної дії.Принциповим, однак, є та обставина, що саме в цьому недержавному співтоваристві міжнародних акторів буде концентрувати критична маса процесів, які визначатимуть макроконфігурацію системи міжнародних відносин і майбутнє міжнародної політики. Ця нова спільнота може стати як рушійною силою фундаментальних змін, так і фактором, що стримує радикальну трансформацію світового порядку й забезпечує продовження існування основних рис Вестфальської системи в їх видозміненій формі. Плавна еволюція міжнародної системи зі збереженням пануючого положення Сполучених Штатів багато в чому залежить від здатності останніх забезпечити собі широку коаліцію підтримки в цьому динамічному вимірі сучасних міжнародних відносин. Дотепер політика США в цій області концентрувалася переважно на економічних аспектах створення основних структур глобального світового устрою, привабливого для економічних агентів незалежно від їхньої національної юрисдикції. Програми сприяння соціально-економічним трансформаціям та стабілізаційні програми, що впроваджують такі інституції як МВФ і Світовий Банк з ініціативи США, передбачають широкомасштабну приватизацію, лібералізацію фінансових трансакцій, посилення ролі фінансового сектора, що створює сприятливі умови для накопичення капіталу.З не меншим успіхом США прагнули експортувати власну модель соціально-економічного устою й у рамках центральної зони найбільш розвинених країн світової економіки. Європейські і японські компанії на шляху до лідируючих позицій у своїй галузі повинні забезпечувати собі постійну й суттєву присутність на американському ринку, що пов'язане з необхідністю пристосування їхнього бізнесу й корпоративної стратегії до вимог законодавства США й пануючої в цій країні ліберальної економічної ідеології.Після закінчення «холодної війни» зовнішня політика США була спрямована на запобігання змін у геостратегічній автономії своїх основних партнерів у Європі й на Далекому Сході. Тісний стратегічний союз Європи з Росією або Японії й КНР не був би спрямований безпосередньо проти США, однак створення подібних співтовариств безпеки ліквідувало б однобічну геостратегічну залежність союзників від Сполучених Штатів, усуваючи одну з найважливіших гарантій збереження американського глобального політичного лідерства. Розширення НАТО сприяло збереженню біполярних структур протистояння в Європі, так само як і формування в геополітичному просторі між Росією й Німеччиною блоку держав з більш-менш яскраво вираженою проамериканською орієнтацією в зовнішній політиці. Навіть без активного втручання США ситуація в регіоні Далекого Сходу не дозволяє в даний момент і в найближчій історичній перспективі говорити про можливості японо-китайського зближення, яке поставило б під сумнів однобічну залежність Японії від американських гарантій безпеки.Найважливішою характеристикою американського політичного домінування в Європі протягом всієї «холодної війни» й існування біполярної системи було та залишається політична фрагменталізація Західної Європи. Створення єдиної європейської валюти, збереження конструктивного характеру франко-німецьких відносин, проект європейської конституції та повільне просування до формування військово-політичного компонента Європейського Союзу виявилися недостатніми для масштабних змін у конфігурації структури трансатлантичних зв'язків.Гарантією збереження трансцендентності основних рис біполярній структурі міжнародних відносин у міжнародній системі, що формується, є здатність США протидіяти створенню на Далекому Сході регіонального інтеграційного співтовариства за участю Японії, КНР і країн АСЕАН у формі «зони вільної торгівлі» з механізмами преференцій для товарних й інвестиційних потоків, або з елементами валютно-економічного союзу. Незважаючи на незначне пряме економічне проникнення США в цей регіон, вони не без успіху стримували небажані для себе тенденції розвитку. Фінансова криза 1997 - 1998 рр. й американська політика, що здійснювалась як безпосередньо, так і через контрольовані США міжнародні фінансові інститути, призупинили реалізацію Японією проекту створення на регіональному рівні зони валютно-фінансової стабільності і підсилили в цілому американську економічну присутність у регіоні. Разом з високим ступенем залежності регіональних економік від американського ринку, імовірність кардинальної зміни в динаміці регіональних інтеграційних процесів залишається на середньострокову перспективу досить низкою. На відміну від Європи, яка все більше перетворюється в закрите фінансово-економічне угруповання, уряд Японії є власником значних обсягів боргових зобов'язань деномінованих у доларах США, маючи таким чином у своєму розпорядженні певні засоби впливу на політику уряду США у валютно-фінансовій сфері. Разом з тим ця обставина говорить про політичний вибір Японії не на користь регіоналізації далекосхідного центра сили сучасних міжнародних відносин.Необхідною передумовою продовження системного домінування Сполучених Штатів Америки є не лише їх здатність використовувати дію механізмів ринку для утвердження своєї глобальної переваги у виробництві продуктів і послуг, але також і розширення структурного проникнення й домінування на ринках центральної зони світової економіки й збереження контролю за міжнародним розподілом праці. Разом з тим, саме в цих аспектах спостерігається найбільш активна протидія з боку і Японії й Західної Європи. Симптоматичним у цьому зв'язку є періодичні труднощі і конфлікти, що виникають із самого початку функціонування Всесвітньої організації торгівлі. Іншим прикладом може служити боротьба навколо біотехнологій. Ще одним важливим напрямком конфліктних відносин стали питання стандартів корпоративного керування і можливості для іноземного капіталу силовими методами здобувати національні компанії. Нарешті, четвертим проявом американської експансії з'явилося постійне прагнення США поширити дію національної юрисдикції на діяльність іноземних економічних агентів за межами американської території.Загальний вектор американської політики щодо перебудови внутрішніх структур країн центральної зони сучасної міжнародної системи спрямований таким чином, або завдяки своїм величезним фінансовим можливостям США могли б безперешкодно концентрувати капітал у галузях, ключових для забезпечення американської переваги. Однак парцелізація ядра міжнародної системи на автономні юрисдикції й збереження різноманіття социокультурных і політичних ідентичностей значно знижують ефективність політики США.Роль Сполучених Штатів Америки як структуроутворюючого компонента системи міжнародних відносин буде залежати від факторів ендогенних за своєю природою. Таких як тривалість хвилі макроекономічної експансії, що була характерна для розвитку цієї країни в останнє десятиліття ХХ століття.Досить розповсюдженої є точка зору, що економічний бум у США був викликаний факторами, позитивна дія яких не є довготривалою і більше того вони мають потенційно небезпечну для стабільності економіки природу: спекулятивний характер росту на ринку цінних паперів, який перетворився в центральний механізм американської економіки, колосальний ріст споживчого боргу, більша частина якого саме й забезпечена спекулятивною вартістю корпоративних цінних паперів, і величезні розміри міжнародної заборгованості й дефіциту торговельного балансу США. Навіть незначне потрясіння може викликати важку фінансову кризу й глибоку рецесію з руйнівними наслідками для інших економік світу.Зростання у нових галузях американської економіки, таких як інформаційний сектор і телекомунікації, може виявитися недостатнім у довгостроковому плані для збільшення продуктивності в тій мері, в який це необхідно для початку а-фази нової хвилі к-циклу. Існують, також, сумніви щодо здатності пануючої в США неоліберальній економічній ідеології й корпоративній культурі з їхнім акцентом на максимізацію короткострокової прибутковості активів для акціонерів компаній забезпечувати на достатньому рівні довгострокові інвестиції у виробничий капітал, покликаний зберегти американську перевагу в нових технологіях і продуктивності праці. За умови збереження в Німеччині і Японії економічних систем, спрямованих на перерозподіл фінансових потоків на користь виробничого капіталу, ці конкуренти США зможуть за певних обставин досить швидко ліквідувати технологічне відставання від американських корпорацій, як це вже мало місце в 70-і рр. із традиційними секторами промисловості.В роботах багатьох авторів показано, яким чином успіхи минулого часто містять в собі передумови занепаду в майбутньому. Хоча інноваційний процес продовжується в середині світового лідера, адаптація до нових умов міжнародного середовища, що викликані появою нових технологічних секторів в інших регіонах, виявляється важким для консервативно налаштованого суспільства, яке продовжує зберігати віру в економічні та політичні рішення, що в минулому доводили свою ефективність. Національна політико-економічна система, найбільше життєздатна та ефективна в рамках однієї технологічної ери и стану ринків, з високою вірогідністю не буде життєздатною в наступну епоху нових технологій та нових вимог ринку.Нарешті існує імовірність у довгостроковій перспективі послаблення глобальної ролі Сполучених Штатів у наслідку зміни ієрархії пріоритетів американській зовнішній політиці й посилення її регіональної спрямованості з елементами неоізоляціонізму як результат зміни соціально-політичних і демографічних реалій усередині країни. Збільшення частки неєвропейського за своїм історичним походженням населення, зокрема вихідців із країн Латинської Америки, може стати додатковим фактором регіоналізації американської зовнішньої політики й послаблення її системоутворюючої ролі на глобальному рівні.Таким чином, формування структури постбіполярної системи міжнародних відносин відбувається як діалектичний процес взаємодії тенденцій збереження наступності з попередньою історичною формою існування міжнародної системи, з одного боку, і радикального оновленням в її найбільш істотних рисах, з іншого. На даний момент головним регуляторним механізмом, що визначає співвідношення цих двох тенденцій, є зовнішня політика США, для якої в цілому характерна спрямованість на збереження й навіть посилення в постбіполярній структурі міжнародної системи загальних принципів організації її історичного попередника. Насамперед це стосується центрального місця США як домінуючого й структуроутворюючого компонента міжнародної системи. Якщо динаміка процесів глобалізації міжнародних відносин залишиться на сьогоднішньому високому рівні, така політика США може призвести до збереження в нових історичних умовах деяких характеристик біполярної форми міжнародної системи як наслідок внутрішньої консолідації її ядра, що складатиметься з небагатьох найбільш розвинених держав, якому протистоїть також більш уніфікована й однорідна в базових соціально-економічних структурах периферія, до якої належатимуть решта держав світу.