Визначення внутрішнього ринку ЄС

ПРАВО ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ

Процес європейської інтеграції почався з економічної сфери, коли деякі важливі ринки (вугільна та сталева промисловість), а згодом усі ринки товарів країн-учасниць інтеграційного процесу було поставлено під контроль наднаціональних органів, зокрема Європейської комісії. Таким чином, було виконано завдання із створення ринку Європейського Союзу, де забезпечується вільний рух чотирьох економічних чинників: товарів, послуг, осіб та капіталу. Ринок спочатку йменувався „спільним” (common market), на відміну від паралельно діючих національних, а з 90-х років минулого століття – „єдиним” (single market). В умовах, коли країни-члени ЄС передали до компетенції ЄС практично усю свою компетенцію з регулювання торгівлі з країнами, що не є членами ЄС, на заміну зовнішнім ринкам країн-членів виник зовнішній ринок ЄС та, відповідно, на заміну національним ринкам - внутрішній ринок ЄС (EU’s internal market).

Внутрішньому ринку та „політикам”, що з ним пов’язані, присвячено найбільшу за питомою вагою частину „вторинного” законодавства ЄС. Серед цього законодавства можна виділити групу актів, що регулюють організаційні питання внутрішнього ринку. Так, Рішенням Ради ЄС від 24.09.1998 р. про імплементацію діяльності, пов’язаної зі стратегією доступу до ринку Співтовариства, на Європейську комісію покладено діяльність з ідентифікації та аналізу бар’єрів у доступу на ринки в третіх країнах, вивчення питань торговельних бар’єрів та відповідних національних нормативних актів, стан виконання третіми країнами міжнародних торговельних угод, розповсюдження інформації щодо правових аспектів усунення торговельних бар’єрів[1]. У організаційному напрямі широко застосовуються засоби „м’якого” права. Наприклад, Рекомендацією Комісії від 12.07.2004 р. про транспозицію директив ЄС, які впливають на внутрішній ринок, передбачено заходи щодо перенесення норм цих директив до національного законодавства країн-членів[2] (щодо актів „вторинного” законодавства останнім часом застосовується термін „трансформація” або „транспозиція” замість терміну імплементація, який застосовується щодо запровадження засновницьких Договорів ЄС як міжнародних угод).

Друга група актів ЄС про внутрішній ринок регулює відносини з організаційно-публічним елементом, що спрямовані на забезпечення горизонтальних майнових відносин приватного характеру на внутрішньому ринку ЄС. Є підгрупа актів, що регулюють окремі сегменти внутрішнього ринку (деякі з них йменують як „спільні ринкові організації” за товарними категоріями). Так, Регламентом Ради від 11.06.2007 р. щодо „спільної організації ринку зерна” встановлено максимальні квоти закупівлі маїсу інтервенційними агенціями на період до 2009-2010 маркетингового року[3]. Останніми роками приділяється особлива увага правовому регулюванню ринків електроенергії[4] та природного газу[5].

Інша підгупа регулює міжгалузеві, міжсекторальні, загальні питання. Сюди можна віднести акти конкурентного та антимонопольного законодавства. У цій сфері спостерігається тенденція: від заборони монополій до заборони перешкоджати допуску на ринок якомога ширшого кола нових конкурентів[6]. Так, одними з базових актів конкурентного права ЄС виступають Регламенти Ради від 16.12.2002 р. про імплементацію правил щодо конкуренції, встановлених у статтях 81 та 82 ДзЄС[7], та від 20.01.2004 р. про контроль щодо концентрації підприємств (так званий „Регламент про поглинання”)[8], а також Регламент Європейської комісії від 27.04.2004 р. про застосування статті 81(3) ДзЄС до категорії угод про трансфер технологій[9] та Директива Європейського парламенту та Ради ЄС від 26.10.2005 р. про транскордонні злиття компаній, що засновані на об’єднанні капіталів[10].

На розвиток норм ДзЄС щодо державної допомоги також видано ряд актів „вторинного” законодавства. Так, Регламентом Комісії від 24.10.2006 р. встановлено правила застосування статей 87 та 88 ДзЄС щодо національної регіональної інвестиційної допомоги[11], Регламентом Комісії від 15.12.2006 р. – правила застосування передбачених у цих статтях ДзЄС так званих положень de minimus, тобто, умов, коли державна допомога є сумісною із спільним ринком[12], а Регламентом Ради від 23.07.2002 р. – секторальні особливості надання державної допомоги вугільній промисловості[13].

У відповідності до ст.ст. 3 та 14 ДзЄС, внутрішній ринок ЄС є простором без внутрішніх кордонів, який характеризується усуненням перешкод вільному рухові товарів, осіб, послуг та капіталу між державами-членами. Отже, національна приналежність чинників вільного руху знеособлюється, втрачає правове значення. Варто зауважити, що згідно з офіційними ініціативами Єврокомісії щодо „Європейської політики сусідства” та „Східного партнерства” (див. Розділ 15) свою частку на внутрішньому ринку ЄС у перспективі за виконання певних умов зможуть зайняти й країни-адресати зазначених ініціатив, тобто країни, що не є членами ЄС, в тому числі Україна.