Вільний рух товарів

Вільний рух товарів, як й інших економічних чинників забезпечується правовою системою ЄС через „негативне” регулювання, тобто через заборону встановлювати обмеження на шляху руху цих чинників. Стосовно вільного руху товарів розрізняються два види обмежень: тарифно-податкові та кількісні.

Тарифно-податкові обмеження. Основою для вільного руху товарів в рамках європейського інтеграційного простору стали єдиний митний тариф та митний союз. Єдиним митним тарифом, який діє з 1968 року, запроваджено єдині ставки мита при ввезенні товарів з-поза меж ЄС до будь-якої країни ЄС. Митний союз передбачає створення єдиної митної території. Для товарів, що переміщуються цією територією, скасовано мита, а також збори, що мають еквівалентну митам дію (ст.25 ДзЄС). Це стосується й товарів, що поступають з третіх країн, якщо по відношенню до них було виконано усі імпортні формальності та сплачено усі мита та рівнозначні їм збори.

Товарами вважаються продукція, незалежно від країни її походження, що має або може мати грошовий еквівалент та бути об’єктом торговельних операцій, а збором – будь-який платіж. Щоправда, практикою Суду ЄС встановлено деякі виключення щодо зборів, які справляються тільки з причини зручності такого справляння саме при перетині державного кордону, але по суті не є платою за власне перетин кордону (наприклад, за надання обов'язкової послуги, якщо це передбачено законодавством ЄС або міжнародним договором, укладеним за участі усіх країн ЄС, щодо усіх подібних товарів усіх країн ЄС). За умови їх справляння на недискримінаційній основі у розмірі фактичної вартості обсягу робіт з надання послуги (наприклад, з проведення санітарної інспекції), вони не розглядаються як збори, що мають еквівалентну митам дію[14].

Скасування мит та еквівалентних митам зборів, тобто „прикордонних” платежів, не перешкоджає застосуванню до товарів, що переміщуються митною територією ЄС, внутрішніх податків і зборів, встановлених національними законодавствами тих країн-членів ЄС, до яких ввозяться ці товари.

Варто співставити поняття „збори, що мають еквівалентну митам дію” (ст. 25 ДзЄС) та „внутрішні податки” (ст. 90 ДзЄС), оскільки перші не допускаються як такі взагалі, а другі – допускаються, хоча й на недискримінаційній основі. Стосовно другого випадку поняття сформульовано Судом ЄС як частина загальної системи внутрішніх податків, які систематично застосовуються до певних категорій товарів відповідно до об’єктивних критеріїв незалежно від країни походження товарів[15]. Справляння такого платежу на кордоні не змінює ситуації, бо може бути обумовленим відсутністю реєстрації продавця у країні імпорту, а отже зручністю справляння податку на кордоні. Якщо платіж не підпадає під таке поняття, то він презумується як такий, що відноситься до першого випадку, тобто, до зборів митного, „прикордонного” характеру, які є еквівалентними митам, тобто, забороняються. Фіскальний характер останніх, тобто пов’язаність їх з функцією наповнення бюджету, а не з функцією фінансового бар’єру для захисту національного товаровиробника, такої заборони не знімає.

Разом з тим, держава-член ЄС не має права прямо чи опосередковано оподатковувати товари інших держав-членів будь-якими внутрішніми податками в розмірах, що перевищують оподаткування подібних вітчизняних товарів (частина перша ст. 90 ДзЄС). Йдеться про будь-які внутрішні податки, як прямі, так й непрямі, та про недопущення прямої чи опосередкованої дискримінації. Так, Суд ЄС визнав дискримінацією оподаткування автомобілів у Франції. Ставка податку зростала в залежності від потужності двигуна, але зростання різко збільшувалося на певному порозі потужності. Як з’ясувалося, автомобілі потужністю більшою, ніж цей поріг, у Франції не випускалися, а отже різке зростання ставки податку фактично стосувалося лише імпортних автомобілів[16].

При вирішенні на практиці питань дискримінації подібність товарів визначається не тільки через близькість статистичної характеристики товарів у Комбінованій номенклатурі товарів Європейського Союзу або за іншими офіційними товарними класифікаціями, але й через їх взаємозамінність з точки зору споживачів.

Крім дискримінації подібних товарів не допускається також опосередкований захист через внутрішні податки інших товарів (частина друга ст. 90 ДзЄС). Йдеться про захист товарів, які є або частково, або опосередковано, або потенційно конкуруючими стосовно товарів, що ввозяться з інших країн-членів ЄС. Мається на увазі, що захист здійснюється через певні внутрішні податки або через систему внутрішнього оподаткування, що є протекціоністською як така[17].

При експорті товарів до іншої держави-члена ЄС звільненню від сплати експортером та відшкодуванню експортерові підлягають податки з обороту, акцизні збори та інші види непрямих податків. Інші обов’язкові платежі при експорті можуть відшкодовуватися, а також компенсаційні платежі (компенсаційні мита) при імпорті можуть справлятися лише як тимчасовий захід за рішенням Ради ЄС. При цьому відшкодування будь-яких внутрішніх податків при експорті товарів не може перевищувати внутрішнього оподаткування, яке прямо чи опосередковано справлялося щодо цих товарів (ст. 91-92 ДзЄС).

Кількісні обмеження.Статтями 28 та 29 ДзЄС заборонено кількісні обмеження на імпорт та експорт у торгівлі між державами-членами та інші заходи еквівалентної дії. Під кількісними обмеженнями розуміється пряме чи опосередковане встановлення граничної кількості чи вартості імпорту чи експорту товарів за певний період стосовно певних чи всіх країн, стосовно певних чи будь-яких товарів, у вигляді квот, „стель”, лімітів, контингентів тощо.

Заходами еквівалентної дії вважаються будь-які нормативні правила, адміністративні дії (бездіяльність) або дії приватних осіб. Так, Суд ЄС визнав обмеженням імпорту товарів з інших країн-членів ЄС створення урядом Ірландії органу, що виконував провайдерські функції, забезпечував поширення позитивної інформації та маркетинг щодо ірландських товаровиробників, але не був наділений компетенцією на прийняття обов’язкових рішень[18].

В іншій справі Суд ЄС зазначив, що вимоги, які висуваються на національному рівні країнами-членами ЄС щодо торгівлі, мають бути „розумними”[19], тобто, в іншому випадку вони можуть розглядатися як обмеження у торгівлі і як порушення ст.ст. 28 та 29 ДзЄС. „Розумність” у цій судовій справі полягала в тому, щоби не вимагати при перетині товаром кордону між двома країнами ЄС сертифікату походження товару, який вимагається за законодавством країни ввезення при перетині кордону товаром в разі імпорту до цієї країни напряму з країни походження товару, - в іншому випадку такий недиференційований адміністративний захід може розглядатися як такий, що створює перешкоди для вільного руху товарів всередині ринку ЄС і порушує ст. 28 ДзЄС.

„Правило розумності” з точки зору внутрішнього ринку ЄС було застосовано Судом ЄС у справі, що її умовно йменують „Кассіс де Діжон”[20]. Тут „розумність” полягала в тому, щоби видаючи вимоги щодо споживчих властивостей алкогольного напою (лікеру), разом з тим визнавати відмінності у вимогах до такого ж товару, що виробляються у іншій країні ЄС, заради інтересів внутрішнього ринку ЄС та не перешкоджати рухові такого товару на своїй території (принцип взаємного визнання).

Значною мірою проблеми протиріч між інтересами внутрішнього ринку та національними правилами торгівлі зняла справа „Keck”[21]. Сутністю справи було те, що у порушення чинного на той час французького законодавства до Франції було увезено товар за ціною нижчою ніж та, за якою товар було куплено, з метою маркетингового пристосування до умов місцевого ринку, закріплення на ньому і подальшого коригування ціни. Суд ЄС вирішив, що застосування до товарів з інших країн ЄС національних обмежувальних положень не має розглядатися як таке, що перешкоджає торгівлі між країнами ЄС, зокрема – маркетинговим заходам, за умови, що ці положення застосовуються до усіх відповідних торговців, які функціонують на національній території країни-члена ЄС, та якщо вони в однаковій мірі впливають на збут вітчизняних товарів і товарів з інших країн членів. Отже, зазначені обмеження було визнано такими, що не є диференційованими і, таким чином, такими, що не підпадають під дію ст. 30 Договору про Європейське Економічне Співтовариство (зараз – ст. 28 ДзЄС). Через це передбачені у ст. 28 ДзЄС кількісні обмеження та заходи з еквівалентною дією трактуються тільки у контексті диференційованого (тобто, або негативного або більш негативного) впливу на імпортні товари на відміну від вітчизняних. Цей контекст зберігається при запровадженні обмежень і заходів, які можуть стосуватися як правил щодо самих товарів (наприклад, вміст алкоголю), так й правил торгівлі товарами (наприклад, заборона торгівлі за цінами, що є нижчими за сплачені; заборона торгівлі у вихідні дні[22]).

Щодо ст. 29 ДзЄС, де йдеться вже про експорт, підходи є практично такими ж, що й при імпорті. Так, кількісні або еквівалентні ним заходи, які за їх наслідками не є диференційованими щодо експорту товарів порівняно з правилами торгівлі товарами для внутрішніх потреб, не підпадають під ст. 29 ДзЄС, а отже не є кількісними обмеженнями на експорт.

Насамкінець, варто підкреслити, що еквівалентна дія усіх вищевказаних заходів визначається за результатами, причому не має значення масштаб та обсяг таких результатів.