Вільний рух послуг

Базою для регулювання ринку послуг є статті 49-55 ДзЄС та Директива від 12.12.2006 р. Остання стала першим нормативним актом „вторинного законодавства” ЄС, що встановив загальні правові засади функціонування ринку послуг. Директива регулює порядок діяльності на внутрішньому ринку ЄС постачальників послуг як на постійній основі, так й в порядку епізодичних операцій, встановлює додаткові гарантії для „одержувачів” послуг, в тому числі для кінцевих споживачів, забезпечуючи тим самим одну з основних „свобод” внутрішнього ринку ЄС - вільний рух послуг на території всіх країн-членів – та гарантуючи при цьому високий рівень якості послуг (ст.1). Директивою визначаються або уточнюються важливіші „конституційні” категорії права ЄС при застосуванні їх до ринку послуг. Так, ст. 50 ДзЄС визначає послуги як такі, що надаються за винагороду та не відносяться до вільного руху товарів, капіталів та осіб. Послуги включають, зокрема, діяльність промислового, торгового та ремісницького характеру, а також діяльність осіб „вільних” професій. Особа, що надає послуги, може, у зв’язку з цим, тимчасово здійснювати свою діяльність у тій державі-члені ЄС, де ці послуги надаються, на тих же умовах, що й в його власній країні, якщо це не порушує умов ДзЄС щодо права на заснування та економічну діяльність. Директивою уточнюється, що під послугою має розумітися будь-яка економічна діяльність, що не є найманою працею за винагороду (ст.4). Згідно зі ст.43 ДзЄС, є забороненими обмеження на свободу заснування та економічної діяльності резидентів будь-якої держави-члена на території іншої держави-члена. Це стосується й обмежень на створення агенцій, філій чи дочірніх компаній. Директива, у свою чергу, визначає „заснування” у контексті ст.43 ДзЄС як фактичне здійснення економічної діяльності постачальником протягом невизначеного періоду і через стабільну інфраструктуру, на основі якої реально забезпечується надання послуг. Регулюються такі питання як спрощення процедур отримання дозволів („пункти єдиного вікна”); право учасників операцій на інформацію щодо порядку проведення процедур, в тому числі здійснюваних електронним шляхом; умови видачі дозволів; вимоги, що є забороненими; права отримувачів послуг; якість послуг; розгляд спорів; інформація про репутацію постачальників; заходи щодо подальшого зближення законодавств країн-членів тощо[23].

Окремим ринкам послуг присвячена низка галузевих директив щодо послуг. Наприклад, щодо правових послуг прийнято Директиву Ради від 22.03.1977 р.,[24] що регулює порядок надання послуг правниками. При цьому в літературі відзначається, що наявність „несполучності” континентальної та англійської правових систем обумовлює небажання імплементувати Директиву, а це потребує подальших гармонізаційних заходів[25].

Згідно із ст. 49 ДзЄС, обмеження свободи надання послуг всередині Співтовариства забороняється щодо осіб держав-членів, заснованих у державі Співтовариства, іншій ніж та держава Співтовариства, для особи якої послуги призначені. Доки обмеження на вільне надання послуг не скасовані, кожна країна ЄС накладає подібні обмеження, не вдаючись до розрізнень на грунті національної приналежності чи місця проживання, щодо всіх осіб, які надають послуги (ст. 54 ДзЄС).

Послугами вважаються такі, які звичайно надаються за винагороду та не регулюються положеннями ДзЄС стосовно вільного руху товарів, капіталів та осіб. Таким чином, для визначення послуги як такої треба визначити, що вона не може ідентифікуватися з товаром. Останній на відміну від послуги має фізичний вимір. Крім того, існують послуги, що є невід’ємною частиною товару (наприклад, послуги з перевантаження). Деякі послуги органічно пов’язані із свободою руху капіталу (наприклад, банківські та страхові послуги), і в цьому разі розглядаються в рамках останньої. Що стосується транспортних послуг, то вони взагалі не розглядаються в рамках політики внутрішнього ринку – рух таких послуг є елементом окремої, транспортної політики ЄС. Надання послуг за винагороду – обов'язкова вимога, що відрізняє послуги, про які йдеться, від інших послуг (наприклад, від безкоштовних соціальних послуг, послуг, які оплачуються державним митом, тощо).

За характером діяльності поняття „послуги” класифікується за чотирма групами: діяльність промислового, торгового характеру, діяльність ремісників та осіб „вільних” професій (ст. 50 ДзЄС). Крім того, загальноприйнятою є класифікація за варіантами надання послуг.

Першим варіантом є переміщення постачальника послуг для їх надання до іншої країни ЄС. В такому разі особа, що надає послуги, може у зв’язку з цим тимчасово здійснювати свою діяльність у тій державі, де ці послуги надаються, на тих же умовах, що їх встановлено для фізичних та юридичних осіб цієї держави. При цьому зазначений варіант не може впливати на положення ДзЄС про свободу заснування для осіб, - отже, цей варіант діє в умовах, коли немає заснування постачальника послуг у країні, куди він переміщується. Але таке переміщення не перешкоджає праву на заснування постачальника в цій країні, тобто, на реалізацію свободи руху осіб. Послуги, що надаються в іншій країні через заснування там постійного, тривалого, безперервного бізнесу, тобто через використання іншої свободи – вільного руху фізичних та юридичних осіб - розглядаються вже не самостійно, а в рамках вільного руху осіб. Якщо ж послуга надається в іншій країні на тимчасовій основі – вона розглядається тільки в рамках свободи руху послуг, навіть у разі відкриття в іншій країні тимчасового офісу.

Другим варіантом є рух отримувача послуг з однієї до іншої країни ЄС, а третім - рух власне послуг (транскордонне мовлення, міжнародна торгівля через Інтернет тощо), тобто, коли немає руху їх постачальників та отримувачів Ці варіанти руху забезпечується забороною будь-якої дискримінації за державною приналежністю (ст. 12 ДзЄС), а щодо руху власне послуг – принципом взаємного визнання, тобто, визнання послуг, якщо вони є законними в іншій країні ЄС, та невисування щодо іноземного постачальника послуг таких же вимог, як й для постачальників, що засновані у приймаючій послуги країні, якщо такі вимоги є непропорційними[26].