Розвиток окремих напрямків економічної теорії. Інституціональні фактори, що визначають структуру економічної теорії

Методологія, як відомо, є наукою про методи. Стосовно до економічної науки її роль полягає у виявленні методів вивчення господарського життя й економічних явищ та відповідно засобів (інструментів) і шляхів (прийомів) досягнення знань у цій області з метою реального висвітлення механізму функціонування і подальшого розвитку тієї або іншої економічної системи з обліком властивих їй категорій і законів.

Однак, перш ніж розглянути суть методів наукового пізнання в економічній науці, доцільно коротко охарактеризувати загальні принципи структуризації, а також зміст основних методологічних принципів, на які вона спирається, як і будь-яка інша галузь науки.

Історично складається так, що дослідники схильні, як правило, робити висновки й узагальнення, що носять позитивний характер, керуючись при цьому переконаннями найчастіше нормативної властивості і виходячи (явно і неявно) з бажаних або принципів, що ідеалізуються, і положення речей, штучно віддаляючись тим самим від реального відображення дійсності. Причому в структурі економічної науки ця її складова частина, іменована як позитивна наука, претендує на звання об'єктивної, тому що вважає себе зовсім вільною від залежності від етичних і нормативних суджень.

Тому, незважаючи на це, в реальній дійсності економічну науку творить ще і така частина, яку прийнято називати нормативною (регулятивною). Разом з тим співвідношення між позитивною і нормативною частинами економічної науки варто розглядати з позиції мінливих рівнів, оскільки, являючись основою для формулювання нормативних положень, так звані позитивні висновки, у свою чергу, самі нерідко виявляються наслідком визначених положень нормативної властивості.

Нарешті, третю частину в структурі економічної науки прийнято відводити теоріям, що виникли в результаті „економічного мистецтва”, тобто на базі так званих змістовних гіпотез. Іншими словами, останні розглядаються не як підтверджені положення і висновки (як це випливає з визначення категорії „гіпотеза”), а навпаки — як ті, що потребують доказу, і відповідно вписуються „у систему правил для досягнення даної мети” [2].

Позначені вище принципи структуризації і відповідно три складові частини економічної науки вперше були обґрунтовані і досліджені відомим англійським економістом Джоном Невілом Кейнсом у його роботі „Предмет і метод політичної економії” (1891). А суть кожної з цих частин сформульована ним у такий спосіб: „позитивна наука... сукупність систематичних знань, що відносяться до того, що є; нормативна або регулятивна наука... сукупність систематичних знань, що відносяться до того, що повинно бути...; мистецтво... система правил для досягнення даної мети” [9].

У кількості найбільш значимих методологічних принципів науки, у тому числі економічної, варто виділити такі, як ірраціоналізм, релятивізм, еволюціонізм, органіцизм, поліфункціоналізм.

Ірраціоналізм, як методологічний принцип, припускає заперечення пізнавального значення розуму або відводить розумові допоміжну роль і тому допускає твердження того, що як людина і навколишній його світ, так і історія ірраціональні по своїй природі, а також висуває на перший план аспекти духовного життя, що виходять за межі мислення, як-от: воля, почуття, інтуїція, уява, містичне осяяння і т. д.

Релятивізм — принцип методології, що базується на абсолютизації положень про мінливість дійсності й умовності наших знань про неї, унаслідок чого факти розвитку пізнання, що супроводжуються подоланням досягнутого раніше рівня, розглядаються як доказові аргументи його (пізнання) неістинності, як підстава для заперечення об'єктивних істин.

Еволюціонізм — методологічний принцип, відповідно до якого процес розвитку системи розглядається як повільна зміна кількісних характеристик, що дозволяють констатувати поступові і глибокі якісні зміни, що відбуваються, характеризувати особливості цих змін у природі і суспільних процесах, включаючи економіку, культуру й інші системи.

Органіцизм — це такий методологічний принцип, що допускає тільки цілісний (системний) підхід до вивчення об'єктів, а складові їхні елементи і відносини між ними характеризуються як внутрішні, тобто лише як компоненти (частини) досліджуваного об'єкта.

Поліфункціоналізм — принцип методології, що допускає необхідність вивчення діяльності індивіда в найрізноманітніших проявах для того, щоб уникнути зведення безлічі соціальних функцій до визначення тільки однієї, відповідно до якої людина характеризується головним чином як максимізатор функції корисності.

Економічна наука, як відзначалося вище, має у своєму розпорядженні досить широкий спектр методів вивчення (пізнання) господарських явищ. Найбільш популярними і відомими з їх числа є: логічна (наукова) абстракція, аналіз, синтез, індукція, дедукція, історичний і логічний методи, аналогія, економіко-математичне моделювання, економічний експеримент і ін.

Метод логічної (наукової) абстракції припускає навмисне відволікання дослідника від часток або, як прийнято говорити, другорядних моментів і сторін визначеного явища заради виявлення в ньому того, що має істотне значення й постійно повторюється та дозволяє розкрити суть економічного явища в таких найбільш загальних поняттях (категоріях), як виробництво, гроші, обмін, потреба, розподіл тощо.

Аналіз як один з методів пізнання ґрунтується на багатоступінчастому, багатоходовому процесі уявного розчленовування досліджуваного явища, тобто цілого, на складові частини для наступного окремого дослідження кожної з цих частин. У свою чергу синтез — це такий метод пізнання, за допомогою якого забезпечується відтворення єдиної (цілісної) картини, з'єднання окремих частин у ціле.

Однак якщо в процесі дослідження економічної системи метод аналізу застосовується у відриві від можливостей методу синтезу в частині виявлення взаємозалежності елементів і складових частин цієї системи, то правомірно вести мову вже про каузальний, тобто причинно-наслідковий, метод аналізу. Подібного роду ситуація була досить очевидною в ранні періоди еволюції економічної думки (меркантилізм, класична політична економія), коли дослідники з усього різноманіття методів перевагу віддавали каузальному, зводячи свої вишукування до марних сентенцій про те, що виступає на першому та другому місці яка категорія або сфера є основною.

Тому в дійсності аналіз і синтез — це дві сторони того самого процесу і повинні застосовуватися економічною наукою в єдності.

Тим часом дослідження принципів організації ринкового господарства на основі об'єднання результатів аналізу має відносно нетривалу історію. Зокрема, лише в другій половині XIX ст. завдяки німецькій історичній школі була вперше обґрунтована взаємозалежність (функціональний зв'язок) як економічних, так і неекономічних факторів та елементів з урахуванням їх впливу на економічну систему. І тільки наприкінці XIX ст. із завершенням „маржинальної революції” та виникненням неокласичного напрямку економічної думки функціональний аналіз затвердився в частині виявлення взаємозв'язку сфери виробництва і сфери обертання та характеристики рівноваги в економічній системі.

Становлення в економічній науці функціонального методу, тобто єдності методів аналізу й синтезу, значною мірою зв'язано з творчістю А. Маршалла. Так, у згаданих „Принципах економіці” у спеціальному додатку за назвою „Предмет і метод економічної науки” він писав: „Якщо економіст швидко та не задумуючись робить висновки, він буде неправильно виявляти взаємозв'язок на кожному етапі своєї роботи”, оскільки „пояснення минулого і пророкування майбутнього — це не різні операції, а та сама діяльність, здійснювана в протилежних напрямках; в одному випадку — від результату до причини, в іншому — від причини до результату” [3].

На думку цього вченого, варто завжди пам'ятати, що спостереження або історія не можуть з точністю вказати, яке з двох подій є першим і виступає причиною другого, і „ніякі дві економічних події не є у всіх аспектах ідентичними”. А. Маршалл також попереджає, що „якою би тісною не була аналогія між двома випадками, ми повинні вирішити, чи можна зневажати розходженнями між ними як несуттєвими, це може виявитися нелегкою справою, навіть якщо обидва випадки відносяться до того самого місця і часу” [2].

Звідси стає цілком зрозумілим відоме повчання А. Маршалла майбутнім дослідникам: „І як це відбувається в економічній науці ні ті результати відомих причин, ні ті причини відомих результатів, що найбільш помітні, не є в цілому найважливішими. „Те, що невидимо”, найчастіше більш гідне вивчення, чим „що видимо” [2].

Метод індукції (або наведення) заснований, як відомо, на умовиводах від часткового до загального, що забезпечують перехід від вивчення одиничних фактів до загальних положень і висновків. У свою чергу метод дедукції (або виведення), навпаки, спирається на умовиводи від загального до часткового, що дозволяють перейти від найбільш загальних висновків до часткового. Ці методи, так само як методи аналізу й синтезу, можуть бути застосовані тільки в єдності, тому що в економічній науці не існує постійного набору аксіом, що не піддаються сумніву. Адже, як показує її історія, „положення, що вважалися фундаментальними й аксіоматичними... постійно піддаються сумніву” [24].

Наприклад, на надмірну прихильність класиків, у тому числі Дж. С. Милля, дедуктивному методові поряд з такими супротивниками ліберальної економіки, як С. Сисмонди і П. Прудон, вказували й їхні спадкоємці, тобто неокласики й особливо А. Маршалл. Останній, зокрема, писав: „...коли ми знаємо про окремий вплив двох економічних сил — як, наприклад, збільшення заробітної плати і зниження тягаря праці в галузі будуть окремо впливати на пропозицію робочої сили в цій галузі, — то можемо досить точно пророчити результати їхнього спільного впливу, не чекаючи придбання специфічного досвіду... Милль перебільшував масштаби, в яких це може бути зроблено, й тому він переоцінював роль дедуктивних методів в економічній науці” [22].

У широкому спектрі методів вивчення, якими оперує економічна наука, не менш важливе місце займають історичний та логічний методи. Ці методи, так само як аналіз і синтез, індукція та дедукція, застосовуються в єдності і не протистоять один одному.

Історичний метод дозволяє досліджувати економічні явища і процеси, економічні ідеї й концепції в тій послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися одні іншими. Крім того, за допомогою цього методу дослідник одержує можливість виявити й порівняти особливості різних економічних систем, що спиралися на теорії відповідних напрямків, течій і шкіл економічної думки, виділити в числі різноманітних явищ господарського життя й економічних теорій такі, котрі ще не досить вивчені, визначити орієнтири логічного підіймання від простого до складного.

У даному контексті історичний метод тісно переплітається з логічним методом, за допомогою якого, зокрема, в різних джерелах навчальної літератури за економічною теорією дається обґрунтування того, який її розділ варто вивчати спочатку — мікроекономіку або макроекономіку і т. інш. При цьому, на думку А. Маршалла, розглядаючи відносини економічної науки до фактів віддаленого минулого, „фахівець з економічної історії може розширити границі наших знань і висунути нові й цінні ідеї, навіть якщо він задовольняється спостереженням тих збігів і причинних зв'язків, що знаходяться близько від поверхні” [2].

Як метод пізнання господарського життя аналогія використовується в економічній науці, власне кажучи, на всіх головних етапах її еволюції. Завдяки цьому методові властивості відомих явищ у різних сферах пізнання людини переносяться на невідомі явища, і в тому числі у сфері функціонування економіки. Наприклад, при обґрунтуванні найважливіших положень одним з центральних в економічній науці є поняття „теорія”, що було запозичена за принципом аналогії з фізики. До числа інших прикладів аналогії з фізики можна віднести і такі розповсюджені нині в економічній науці поняття, як „еластичність”, „рівновага” тощо. Чимало в економічній науці аналогій і зі сфери медицини, за допомогою яких стало традицією пояснювати закономірності функціонування економіки на макрорівні, немов мова йде про функціонування людського організму.

Метод економіко-математичного моделювання, як один із системних методів дослідження, спирається на прийоми й засоби, що дозволяють виявити кількісний бік явищ і процесів господарського життя та їхнє якісне відновлення за допомогою формалізованого відображення причин змін економічних показників, що робить реальним прогнозування економічних процесів. Цей метод, як відомо, виник у результаті так званої „маржинальної революції”, що відбулася в економічній науці наприкінці XIX ст., але широкого вжитку набув у XX сторіччі. Його основу становлять диференціальні й інтегральні вирахування, початок яким в області економічної теорії поклали такі відомі економісти, як О. Курно, У. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето, А. Маршалл тощо [8].

Однак самі по собі математичні прийоми, в якій би формі вони не були подані, не повинні бути самометою в економічному аналізі, де, говорячи словами М. Аллі, насправді існує „проблема лавірування між „літературною теорією” і „математичним шарлатанством”. І, на жаль, не можна не погодитися і з Р. Коузом у тому, що „якщо дурість занадто велика, щоб бути висловленою вголос, її можна заспівати. У сучасній же економічній теорії її можна виділити в математичну форму” [17].

Разом з тим сьогодні ні в кого не викликає сумнівів думка А. Маршалла про те, що „підготовка в області математики корисна тим, що вона дозволяє оперувати максимально стислою і точною мовою для точного вираження деяких загальних відносин та деяких коротких процесів економічних міркувань, що дійсно можуть бути виражені звичайною мовою, але без рівноцінної чіткості схеми” [19].

Нарешті, важливе значення надається в економічній науці такому методові вивчення, як економічний експеримент, хоча ймовірні результати останнього далеко не завжди можна передбачати. Цей метод припускає цілеспрямоване штучне відтворення (імітацію) економічного явища або процесу з метою його вивчення та підтвердження і (або) зміни гіпотез, сформульованих раніше. В історії економічної думки спроби свідомого масового економічного експериментування зв'язані з іменами таких особистостей, як Р. Оуен, П. Прудон й ін. у XIX ст., Ф. Тейлор, Г. Форд, Дж. М. Кейнс, М. Фрідмен, М. Хрущов тощо. — у XX ст. [24; 22; 19].