Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної еконо­міч­ної думки; отримало свою назву від автора основних його концепцій Джона Мейнарда Кейнса(1883 – 1946) — англій­ського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнс був сином відомого англійського економіста Джо­на Не­вілла Кейнса (автора книжки „Предмет і метод політичної еко­номії”, опублікованої у 1890 р.). Дж. Кейнс здобув освіту в Іто­ні та Кембриджі. Спочатку вивчав математику й теорію ймо­вір­ності, але згодом зацікавився економікою. В 1905 році А. Мар­шалл написав Кейнсу-батькові: „Ваш син чудово прац­ює в галузі еко­но­мічної науки. Я сказав йому, що був би дуже радий, якби він ви­рішив присвятити себе кар’єрі профе­сій­но­го економіста” [4].

Кейнс був не тільки економістом. Він обіймав високі дер­жа­в­ні посади, особливо в галузях, де потрібно було вирішувати внутрішні та зовнішні фінансові проблеми англійського уряду в період між двома світовими війнами. Кейнс був пред­став­ни­ком Британського казначейства на Паризькій мирній кон­фе­ренції під час Першої світової війни, заступником канц­ле­ра казначейства, членом ради директорів Англійського банку, ка­значеєм у Королівському коледжі, очолював Національне товариство зі страхування життя, був керуючим інвести­цій­но­ю ком­панією. Крім того, він редагував кембриджський „Еконо­міч­­ний журнал”, очолював журнали „Нейшн” та „Нью стейтс-м­е­н­”, був головою Ради з підтримки музики та мистецтва тощо.

Як уже зазначалося, головна праця Кейнса — „Загальна тео­рія зайнятості, процента і грошей”, про яку Дж. Гел­бре­йт у свій час писав, що вона є абсолютно незрозумілою, погано написана та передчасно опублікована. У своїх наукових тво­рах Дж. Кейнс розглядає широке коло проблем, зокрема про­бле­ми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної угоди, укладеної після Першої світової війни.

Теорія Кейнса стала своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав він сам як учень А. Маршалла і як представник кембриджської школи. Економічна криза 1929 – 1933 рр. різко змінила погляди Кейнса на вчення А. Маршалла, його ідеї фритредерства й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості та відійшов у небуття [12].

Попередниками Кейнса можна вважати представників так званої „стокгольмської школи” Б. Умена, Е. Ліндаля, Ф. Канау Великобританії та А. Хантау Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки [19].

Кейнс значно розширив рамки дослідження, зробивши спро­бу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому. Він оперував переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, — тобто величинами, котрі визначають рівень і темпи зро­стання національного доходу. Проте головним у методі дос­лідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало по­ча­ток такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономікою. „Кейнс, мабуть, пови­нен зай­ня­ти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обґрунтовану теорією того, що ми на­зиваємо зараз макроекономікою”, — зазначала Й. Осадча [12].

У класичній політекономії панував мікроекономічний під­хід, тоб­то аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умо­ви процвітання окремої фірми ототожнювалися з умова­ми про­цвітання нації в цілому, примноження її націо­наль­ного бага­т­ства. В центрі аналізу була окрема фірма, проб­леми міні­мізації її витрат та максимізації прибутку як дже­рела нагро­мад­ження капіталу.

Кейнс, на відміну від Кларка, Маршалла, Пігу та інших, дій­шов висновку, що всі життєво важливі проблеми високо розвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфе­рі пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, най­бі­льш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції й т. ін.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реаліза­цію цих ресур­сів. Відповідно до закону Сея пропозиція породжує свій влас­ний попит — ось головний постулат цього закону.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на рин­­ку товарів, так і на ринках робочої сили та капіталу. Він пос­та­вив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму віль­ного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зар­пла­ти та спаду виробництва.

Кейнс показав неможливість постійного зниження норми про­­цента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, ни­­ж­че за яку економічні суб’єкти віддадуть перевагу не пере­да­­чі своїх зао­щаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді лік­від­них за­со­бів з метою страхування себе у випадку непе­ред­ба­че­них ускла­днень.

Кейнс поставив питання про неможливість зниження за­ро­бітної плати у зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захи­щають економічні інтереси робітничого класу.

Таким чином, Дж. Кейнс намагався показати, що меха­ні­зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, на якому ґрунтується неокласична теорія, є утопією. На перше місце він висунув проблему „ефективного попиту”. На його думку, су­ча­сний рівень виробництва, або національного доходу, за­ле­жить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що за­бе­­з­печений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на при­­д­бання товарів та послуг. Кейнс звертає увагу на про­бле­му реа­лізації та зазначає, що неузгодженості у сфері попиту ст­во­рюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів, і саме труднощі з реалізацією приз­во­дять до порушень процесу відтворення.

„Ефективний попит”, за Кейнсом, є тотожним націо­наль­но­му доходу, який витрачається на споживання і нагро­мад­жен­ня, тобто складається з особистого та виробничого по­пи­ту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага) [9].

Кейнс розглядав дохід, що є в розпорядженні суспіль­ст­ва, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру спо­жи­ва­­ць­­ких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на спо­жи­­вання зростають у міру збільшення цього доходу. Відста­ван­ня споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов’язане з тим, що частина національного до­хо­ду зберігається, заощаджується, не повертаючись у гос­по­­дарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних чи класових стосунках, а в психології люди­ни, яка нібито може споживати менше в міру збільшення її дохо­ду. Це його твердження відоме як основний психологічний закон суспільства.

Виробничий попит, за Кейнсом, є показником бажання капі­талістів інвестувати свої капітали. Він відображається в інвестиціях, рівень яких визначається станом довгострокових очікувань, обумовлених тим, якою може бути очікувана струк­ту­ра майбутніх доходів підприємця, якщо він бажає збіль­ши­ти своє капітальне майно. Основними факторами, що впли­ва­ють на обсяг інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента і но­р­ма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здій­сню­ватися лише у тому випадку, якщо очікуваний прибуток пере­ви­щуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошей та попиту на них [9].

Докейнсіанська економічна думка виходила з того, що ін­вестиції автоматично пристосовуються до рівня зао­щад­жень за допомогою норми процента, і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних фак­то­рі­в, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди вико­ристовує на споживання лише певну частку своїх дохо­дів, а решту — заощаджує [23].

Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спо­ну­­кати людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансак­цій­ний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мо­тив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал).

Третій мотив є дещо відмінним від перших двох. Кейнс вва­жав, що господарські агенти триматимуть частину порт­фе­ля своїх активів у ліквідній формі, коли вони вважатимуть, що во­­ло­діння активами в іншій формі є ризикованим. Нездат­ні­сть підприємств забезпечити рівномірний потік інвестицій для то­го, щоб заповнити створений заощадженнями „потен­цій­ний розрив” між виробництвом та споживанням, Кейнс приписує втра­ти „довіри”, порівнюючи цю нездатність з небажанням гра­в­ця, що втратив надію на успіх, робити в подальшому ставки. Якщо „розрив” неможливо закрити планованими інвестиціями, він закриється автоматично небажаними інвестиціями, що ма­­тимуть вигляд нагромаджених запасів споживчих товарів; пізніше „розрив” так само автоматично зменшиться внас­лі­док скорочення виробництва, зайнятості та доходу.

Цілісну картину економічної системи відповідно до кейн­сіан­ської теорії можна подати за такою схемою. Сукупний попит ста­новить суму витрат суспільства на споживання та суму очі­­куваних витрат суспільства на інвестиції. На думку Кейса, існує тільки один рівень національного доходу, за якого су­куп­ні витрати суспільства (сукупний попит) дорівнюють націо­наль­но­му продукту (сукупна пропорція). Це і є шуканий рівень рів­­новаги національного доходу.

Недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто зв’язувати еко­номічні коливання виключно з зовнішніми факторами — вій­ною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини ін­фляції та безробіття пояснюються нестачею синхронності в рийнятті деяких основних економічних рішень, зокрема рі­ш­ень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощад­жен­нями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, від­ста­ють від зростання заощаджень, виявляються меншими за остан­ні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, а суспільство зазнає кризи або тривалої стагнації.

Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від кла­сичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-­якого виду товару, в тому числі такого товару, як робоча си­ла: якщо починає бракувати або створюється надлишок будь-яких товарів, то достатньо, відповідно, підвищити або знизити ці­ни на них для того, щоб знову настала рівновага.

Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку „ефективного попиту”. Він не спростовує пов­ністю неокласичну теорію, погоджуючись з тим, що за умо­ви рівноваги, коли всі трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна плата визначається „граничною складністю праці”. Кейнс не заперечує, що заробітна плата „перебуває в цілком ви­значеній (оберненій) кореляції з обсягом зайнятості”.

Проте обсяг зайнятості, за Кейнсом, залежить не від ру­ху заробітної плати, а від рівня виробництва національного до­хо­ду, тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та ка­пі­та­ль­ні блага. Вони мають тенденцію до відставання, до нев­рі­в­­новаженості, що робить повну зайнятість в умовах капіта­ліз­му явищем неможливим.

Дж. Кейнс доводить помилковість використання заро­біт­ної плати як засобу „лікування” безробіття. Розглядаючи еко­но­міч­ні наслідки скорочення заробітної плати, Кейнс міркував таким чином: по-перше, попит на працю і рівень зайнятості виз­начаються реальною, а не номінальною заробітною пла­тою, як вважали економісти-класики; по-друге, зниження номі­наль­ної заробітної плати завжди супроводжується еквівалентним зни­женням реальної, оскільки ціни в умовах конкуренції ви­зна­чаються прямими граничними витратами, які в коротко­стро­ко­вому періоді складаються виключно з трудових витрат; по-третє, оскільки реальне споживання є функцією тільки реаль­но­го доходу, а реальна схильність до споживання у робітників мен­ша за одиницю, вони після зниження заробітної плати витра­ча­ти­муть на споживання менше, ніж раніше; по-четверте, хоча тру­дові витрати й ціни знизилися, наступне зниження ставки процента буде не здатне стимулювати інвестиції, відтак зни­же­н­ня заробітної плати призведе тільки до зниження сукуп­но­го попиту, а безробіття або збільшиться, або, у найкращому ви­па­д­ку, залишиться на тому самому рівні. Ось чому, зазначає Кейнс, зменшення заробітної плати, навіть якщо це можна зро­бити, не зменшить безробіття. Практично така ситуація не­мо­­ж­лива, ос­кі­л­­ьки працівники не будуть жертвувати власною за­ро­біт­но­ю платою заради працевлаштування якогось невідомого без­ро­біт­­ного. Найрозумніша політика, на думку вченого, полягає у під­три­муванні стійкого загального рівня грошової заробітної пла­ти.

У книзі „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, від­давши перевагу власним теоретичним конструкціям, у яких го­ловну роль відіграє поняття „норма процента”. Він роз­гля­дав гроші як один із типів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо вони оці­нюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кей­нсіа­н­ську теорію попиту на гроші називають теорією „переваги ліквід­но­сті”. Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за оди­ни­­цю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні аге­н­ти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що по­боюються значних фінансових втрат від зниження ділової активності [9].

Вище вже було названо три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей зберігати хоча б частину їхнього багат­ст­ва у вигляді ліквідних грошових активів, таких, як готівка, по­точ­ні рахунки до запитання, а не у вигляді активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей спе­кулятивний мотив формує зворотний зв’язок між вели­чи­но­ю попиту на гроші та нормою позичкового процента: попит на гро­ші поступово зростає з падінням норми позичкового про­це­нта на ринку цінних паперів.

Характеризуючи кейнсіанську модель макроекономічної рів­новаги, обов’язково слід звернути увагу на теорію муль­ти­плі­катора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більше за зміну того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття у макроекономічній теорії відоме як мультиплі­катив­ний ефект. Його дію можна наочно показати на прикладі залеж­но­сті між приростом інвестицій та національним доходом: збіль­ше­н­ня капіталовкладень веде до зростання обсягів виробництва то­ва­рів і послуг. Ця залежність розглядається Кейнсом через приз­му формування індивідуального грошового доходу. Логіка такого підходу полягає в такому: національний дохід складається з інди­­відуальних доходів, а отже, необхідно з’ясувати, як інвес­тиції впливають на їх величину.

Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів інди­ві­дів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного до­хо­­ду за певний проміжок часу дорівнював би, як уже заз­на­ча­ло­ся, приріст інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витра­чає­ться і перетворюється на нові доходи, які, в свою чергу, знову вит­рачаються, і т. ін. Приріст національного до­хо­ду через певний час буде значно більшим, ніж приріст почат­ко­вих інвестицій, тоб­то він стає помноженою величиною почат­ко­вих капі­тало­вкла­день. Мультиплікатор залежить від того, яку час­тку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: чим вище схильність до споживання, тим більше мульти­плі­катор, і на­впаки.

Мультиплікатор витрат визначається як відношення від­хи­лень від рівноважного доходу до початкової зміни у вит­ра­тах (на інвестиції), що спричинили цю зміну:

, (2.1)

де — приріст доходу;

— приріст інвестицій, який зумовив приріст доходу;

— гранична схильність до споживання;

— величина мультиплікатора, що виражена через граничну схильність до споживання.

Мультиплікативний ефект аналогічно проявляється щодо інших видів витрат, зокрема державних витрат. За умови не­до­с­татнього попиту підвищення державних витрат приводить до посилення економічної діяльності в економіці в цілому. При цьому покриття різниці між пропозицією й попитом не потребує повного еквівалентного підвищення державних вит­рат саме завдяки присутності мультиплікативного ефекту.