Система мультиплікатор-акселератор

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники, такі, як А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після Другої світової війни, нама­га­ючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці роз­робили нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара) [21; 23; 24].

Неокейнсіанці прагнуть динамізувати статичну модель Кей­нса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з вико­рис­тан­ням не тільки „доходного ефекту” Кейнса, а й „виробничого ефекту”, тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини пору­шення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мульти­плікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили ча­со­ві межі дії мультиплікатора, використо­вую­чи цю модель у динаміному аналізі. Нововведенням неокейн­­сіан­ської теорії є вк­лю­чен­ня „виробничого ефекту” в мо­дель зростання і вра­ху­­вання умов, необхідних для забезпе­чення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Англійський економіст Рой Харрод, намагаючись подо­ла­ти кейнсіанську статичну модель, розробив динамічний варіант тео­рії економічного зростання. За думкою Харрода, „дина­мі­ка”, на відміну від „статики”, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу. Харрод виходить з того, що під­ста­вою для економічного зростання є три фактори: робоча сила, ви­пу­ск продукції або дохід на душу населення, розмір наяв­но­го капі­та­лу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий по­каз­ник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, то­б­то від­но­шення величини капіталу до обсягу випуску про­ду­акції [21].

Р. Харрод у статті „Нарис теорії економічної динаміки” (1939), а потім у роботі „До динамічної економічної науки” (1948) запропонував своє рівняння „гарантованого зрос­тан­ня”. Воно має відношення до однопродуктової замкненої еко­­но­міки: одна середня величина граничної схильності до заощад­ження, одна середня величина граничної продук­тив­но­сті капіталу (обидві ве­ли­чини є константами); заощад­жен­ня та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамі­ню­ваність факто­рів вироб­ниц­тва, не береться до уваги тех­ні­ч­ний прогрес та ін. [21].

Рівняння Р. Харрода, яке є найбільш поширеною нео­кей­­­н­­сіан­ською формулою економічного зростання, має такий вигляд:

, (3.1)

де — темп зростання валового національного про­дук­ту;

— відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

— маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відно­шення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання прямо про­пор­цій­ний коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропо­р­цій­ний коефіцієнту капіталомісткості. Коефіцієнт капітало­міс­т­кості у Харрода — величина постійна при незмінній нормі процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фік­сує­ться тільки технологічними умовами виробництва. Темп зрос­тан­ня національного доходу, по суті, є функцією ли­ше однієї змін­ної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

За Харродом, частка доходу ( х ), що інвестує­ться, має дорівнювати частці ( ), яка заощаджується. У цьому Хар­род близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвес­тицій визначається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Харрод пов’язує ці зміни зі збіль­шен­ням населення, технічним прогресом та розміром капіталу [2, 21, 22].

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосектоних моделей полягає в тому, що зага­льна нейтральність технічного прогресу не передбачає ней­траль­нос­ті інновацій у кожному секторі. Технічний прог­рес в ціло­му, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює інвестиційні блага, є капі­та­ло­зберігаючим, оскільки зменшує витрати капіталу на реа­ль­ні капіталовкладення в кожному секторі, навіть при постійній став­ці процента. Дешеві машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

У секторі споживацьких благ технічний прогрес зде­ше­в­­лю­є працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, зага­льна ней­тральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний про­г­рес (без відхилення в той чи інший бік), що здійснюється одна­ко­вим темпом на всіх стадіях виробни­чо­го процесу, або си­туа­цію, в якій капіталозберігаючий тех­­нічний прогрес у секторі інвес­ти­ційних благ повністю компенсується працезберігаючим відхи­лен­ням у секторі спо­живацьких благ, залишаючи середню капі­та­ломісткість постійною при незмін­ній процентній ставці [21; 22].

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо фактор­них про­порцій та „миттєвості” інновацій, котрі повністю витіс­ня­ють ста­рі технології. Йому належить класифікація, що спеціально при­значена для постійного процесу технічних удоско­налю­вань: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмін­ним при фіксованій процентній ставці [19].

Показник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, пе­редбачає компенсацію інноваціями зменшення прибутко­вос­ті капіталу. Харрод зазначав, що працезберігаючі інве­сти­ції, скорочуючи розбіжності, можуть збільшити граничний про­дукт праці без збільшення середнього граничного продукту або зни­ження капіталомісткості. Отже, малоймовірно, щоб стій­кий потік працезберігаючих інновацій спричинив стійке зниження показника капіталомісткості.

Є. Домар, як і Р. Харрод, протиставляючи економічну ди­на­­міку статичним теоріям і зокрема кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображає динамізм економіки. Домар вважає інве­сти­ції основним фактором і рушійною силою економічного зро­стання у зв’язку з їх подвійним ефектом („дохідний” та „виробничий”). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності вироб­ни­чо­­го апарату забезпечується інвестиціями — так званий вироб­ни­чий ефект. Формула економічного зростання Домара відображає ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій мате­ма­тичній інтерпретації. В ній прирост про­дукції дорівнює добут­ку (А ´ Б), де А — схильність до заощад­­ження, Б — продук­тив­ність інвестицій. Чим вище значення А, тим більше частка доходу, що інвестується, і більше пода­льше зростання доходу. Ана­ло­гіч­но, чим більше значення Б, тим більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, ствер­дж­ує Домар, зростає при та­кому відносному щорічному темпі (А ´ Б), який дорівнює оп­ти­ма­ль­ному, то надлишкового нагро­мад­жен­ня капіталу не буде [2, 12].

У моделях Домара та Харрода дія принципу акселерації базується на тому, що зміни споживчого попиту зі зроста­ю­чою інтенсивністю передаються на різні щаблі виробництва, до того ж між змінами масштабів споживчого попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: від­нос­но незначні зміни споживчого попиту приводять до відносно знач­них змін масштабів інвестицій. Початкове нарощування інвестицій через мультиплікатор індукує зростання доходів і валового споживчого попиту, який, у свою чергу, через аксе­ле­ратор індукує новий приріст інвестицій (похідні інвес­ти­ції) з новим ефектом мультиплікатора. Акселе­ра­тор у цьому випадку можна визначити як відношення абсолютної вели­чи­ни індукованих чистих інвестицій до змін споживчого попиту. Він дає можливість визначити, в якій мірі динаміка виробництва інвестиційних засобів випереджає в часі (при існуючій техніці виробництва) темп виробництва предметів споживання.

Кейнсіанська рівновага вимагала рівноваги між фактич­ни­ми заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі еконо­міч­но­го зростання для забезпечення рівноваги певного зв’язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Основ­на ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є „творцями” виробничих потужностей. Саме вона стала голов­ним нововведенням, яке призвело до повороту кейнсіанської теорії в напрямку теорії зростання.

Моделі економічного зростання Харрода ¾ Домара були одно­факторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відпо­від­ності виробництва та попиту.