Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Філософія свободи Ф. Хайека

Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті рр. XX ст. як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція й у теоретичних розробках, і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки визначеному втручанню держави в економічні процеси.

Якщо кейнсіанство споконвічним вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм — щодо пасивного державного регулювання. За кейнсіанськими моделями перевага віддається сукупності державних заходів для інвестування різних сфер економіки, розширенню обсягів урядових замовлень, закупівель, жорсткості податкової політики. Їхній крайній прояв приводить, як очевидно з економічної історії, до дефіциту Державного бюджету й інфляції.

Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, що відіграє важливе значення в економіці приватної власності й недержавних господарських структур, бачачи роль регулювання економіки державою в його функціях „нічного сторожа” або „спортивного судді”. Представники неоліберальної концепції державного регулювання економіки, пам’ятаючи настанови Л. Эрхарда — „конкуренція скрізь, де можливо, регулювання — там, де необхідне”, — довели правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшому його сприянні вільному й стабільному функціонуванню підприємців як умова усунення нерівноваги в економіці.

Уже в 30-ті рр. на противагу кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежує систему вільної конкуренції, в ряді країн були створені неоліберальні центри із вироблення альтернативних заходів державного втручання в економіку, що (заходи) сприяли б відродженню і практичному втіленню ідей економічного лібералізму. Найбільш великі центри неолібералізму в Німеччині, США й Англії одержали назву відповідно Фрайбурзької школи (її лідери — В. Ойкен, В. Ріпке, А. Рюстов, Л. Ерхард і ін.), Чиказької школи, що також називають монетарною школою (її лідери — Л. Мизес, М. Фрідмен, А. Шварц і ін.), Лондонської школи (її лідери — Ф. Хайек, Л. Роббінс і ін.). Представниками неоліберальних ідей у Франції стали економісти Ж. Рюефф, М. Аллі й ін.

Випереджаючи коротку характеристику особливостей шкіл неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще на початку 30-х рр. намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Загальні в даному зв'язку принципи неолібералізмe були продекларовані в міжнародному масштабі в 1938 р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів нині називають також „колоквіумом Ліппмана” через співзвучність схвалених на конференції принципів неолібералізму з положеннями виданої в тому ж році американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги за назвою „Вільне місто”. Суть схвалених у Парижі загальних принципів неоліберального руху зводилася до проголошення необхідності державного сприяння в поверненні правил вільної конкуренції та забезпеченні їхнього виконання всіма суб'єктами, що хазяюють. Умова пріоритету приватної власності, волі угоди і вільних ринків могло бути переглянуте діями держави лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа й т. п.).