Економічна роль держави в неоліберальній концепції. Лібералізм у Німеччині. Ордолібералізм

Після Другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування спочатку в Західній Німеччині (ФРН). Тут, починаючи з 1948 р., ці ідеї набули статусу державної доктрини уряду Аденауера — Ерхарда. Відомі німецькі теоретики неолібералізму В. Ріпке, А. Рюстов і інші очолили критикові будь-якого прояву монополізму заради волі і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбурзькому університеті з того ж 1948 р. почали випуск щорічника „Ордо”, який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово „ордо”, обране В. Ойкеном, перетворилося в збірне поняття, що символізує „природний лад... вільного ринкового господарства”. Західногерманська доктрина неолібералізму під впливом „школи Ойкена” стала навіть іменуватися „ордолібералізмом”.

Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея сполучення принципу „волі ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак у своїй книзі „Господарське керування і ринкове господарство” (1947), в якій також уперше використовував термін „соціальне ринкове господарство”. Розробки в цьому напрямку були продовжені В. Ріпке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном тощо. Причому про створення моделі „соціального ринкового господарства” як головне заадання економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРН К. Аденауером у передмові до книги В. Ріпке „Правильна німецька економічна політика?” (1950). За характеристикою В. Ріпке „соціальне ринкове господарство” — це шлях до „економічного гуманізму”. У своїй книзі „Гуманне суспільство” він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізмові персоналізм, концентрації влади — волю, централізмові — децентралізм, організації — мимовільність і т. п. Погоджуючись із думкою В. Ріпке, Л. Ерхард на з'їзді Християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. затверджував про початок другого етапу формування у ФРН „соціального ринкового господарства”. Дещо пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х рр. Л. Ерхард підкреслював, що саме „вільне змагання є насамперед основним елементом соціального ринкового господарства”. А на черговому партійному з'їзді ХДС у 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення „соціального ринкового господарства”, що перетворила цю країну в „оформлене суспільство”.

Доктрина „сформованого суспільства”, на думку Л. Ерхарда і його однодумців, — це пошук кращого „природного економічного порядку”, що можливо досягти через створення „соціального ринкового господарства”. В ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п'ять форм (типах) суспільного ладу й виробничих відносин і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В. Ойкена про те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки: „централізовано керована” (тоталітаризм) і „мінова економіка” (по іншій термінології — „вільне, відкрите господарство”), а також на ідеї про сполучення цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних історичних умовах.

Вальтер Ойкен (1891 — 1950) у своєї книзі, яка видавалась дев’ять разів, „Підстави національної економії” (1947) здійснив фундаментальне пророблення проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. У главі цієї книги „Економічні системи” їм доводиться природне співіснування в тих самих суспільствах двох ідеальних, як він думає, типів економіки: міновий і централізовано керованої. Він пише: „Система „централізовано керованої економіки” характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, що виходять з одного центра. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких складає і втілює у життя свої плани, то це — система „мінової економіки” [3].

Далі В. Ойкен уточнює, що „в історичній реальності” елементи обох цих систем „у більшості випадків переплітаються” і що система „немінової економіки... існувала й існує в двох формах: як „проста централізовано керована економіка” (відособлене господарство) або як „централізовано-адміністративна економіка”. Причому елементи обох форм немінової (централізовано керованої) економіки, пише він, „мали місце не тільки в деяких країнах і в окремі часи, наприклад, у єзуїтській громаді Парагваю або в державі інків, або в Росії 40-х років нашого сторіччя. Вони зустрічалися всюди і за всіх часів. Іноді вони домінували, іноді лише доповнювали загальну картину, але завжди виступали в поєднанні з елементами мінової економіки”.

Разом з тим, за Ойкеном, „дві згадані форми реалізуються в трьох формах”, кожну з яких він характеризує так: а) „тотальна централізовано керована економіка” (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів „до останнього дріб'язку” здійснюється за рекомендаціями та наказами центрального керівництва); б) „централізовано керована економіка з вільним обміном предметами споживання” (обмін здійснюється також при наявності центральної інстанції, що визначає „спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу продуктів... Але на відміну від першого варіанта споживачі можуть у даному випадку вносити корективи в розподіл виділюваних предметів споживання, що виділяються шляхом обміну”); в) „централізовано керована економіка з вільним споживчим вибором” (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, котрі намічає для виробництва „центральна інстанція”).

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування „вільного ринкового господарства”, В. Ріпке і Л. Ерхард визнавали необхідним протиставити будь-якому проявові анархії виробництва відповідні міри державного втручання, що забезпечували б „синтез між вільним і соціально обов'язковим суспільним ладом”. Роль держави, відповідно до образної ілюстрації Ріпке — Ерхарда, порівнюється зі становищем судді (арбітра) на футбольному полі, що строго спостерігає за діями футбольних команд відповідно до визначених правил, але не має права безпосередньо брати участь у грі. Іншими словами, держава для підтримки умов існування „соціального ринкового господарства” як „ідеального типу” вільного ринкового господарства повинна стежити за дотриманням „правил” вільної конкуренції („чесної гри”), контролювати умови ціноутворення і припиняти спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону й пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій.

У 60 — 70-і рр. концепція неолібералів про створення і функціонування моделі „соціального ринкового господарства”” багато в чому була співзвучна з моделлю, що виникла разом з теорією про „суспільство загального благоденства”, оскільки й у тій та іншій відкидаються положення про експлуатацію людини людиною і класовим антагонізмом. Обидві моделі, крім того, ґрунтуються на ідеї активної соціальної функції держави щодо забезпечення всім громадянам рівних прав і рівних можливостей в одержанні соціальних послуг та підвищенні їхнього добробуту. При цьому під зовнішнім проявом „загального благоденства”, вважалися звичайно, не тільки зростання кількості акціонерів у різних шарах суспільства, але стабільність усіх суспільних інститутів, упевненість значної частини трудящих у завтрашньому дні й т. д.

У США, як відзначалося вище, альтернативою кейнсіанству стала так звана Чиказька школа неолібералізму, монетарні ідеї якої зародилися в стінах Чиказького університету ще в 20-ті рр. XX ст. Однак самостійне, а тим більш лідируюче значення в неоліберальному русі американський монетаризм отримав наприкінці 50-х — початку 60-х рр. з появою ряду публікацій М. Фрідмена, що став у 1976 р. одним з нобелівських лауреатів з економіки.

Перші досить серйозні сумніви виявилися, як зауважив М. Блауг, „в спрощених економічних рекомендаціях політикам, типових для часів кейнсіанській революції”, що встановилися в економічній науці з появою виведеної в 1958 р. А. У. Філліпсом емпіричної кривої, що характеризує зв'язок між щорічною процентною зміною заробітної плати в грошовому вираженні й рівнем (часток) безробіття в Англії за період з 1886 р. по 1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності набули ще більшої активності після того, як у 1964 р. П. Самуельсон додав пов'язану з цією кривою фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника „Економікс” і назвав сам графік ім'ям його автора — крива Філліпса.

Про останню М. Блауг пише, що вона стала тим відкриттям, що „занадто вразило колишній кейнсіанський ідеал повної зайнятості без інфляції як мету економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття досяжне тільки ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції звичайно припускає збільшення безробітних. Таким чином, колишня надія на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю” [2].

М. Фрідмен і його колеги на основі досліджень навколо „конструкції” кривої Філліпса прийшли до висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в економіці багатьох країн світу наприкінці 60-х рр., коли зростання інфляції, всупереч „логіці” цієї кривої, супроводжувався не зниженням, а зростанням безробіття, і потім — на початку 70-х рр. — спостерігалось навіть одночасне зростання і інфляції, і безробіття.

М. Фрідмен почав спробу відродити пріоритетне значення грошей, грошової маси і грошового обігу в економічних процесах.

Тим часом монетарна концепція, неоліберальна по своїй суті, була апробована республіканським урядом США при президенті Р. Ніксоні в 1969 — 1970 рр. (тоді М. Фрідмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх монетарні економічні погляди мали при наступному республіканському уряді США, в часи так званої рейганоміки, що дозволив послабити інфляцію при реальному зміцненні долара.

Новизна концепції державного втручання в економіку, за Фрідменом, полягає в тому, що вона, на відміну від кейнсіанській концепції, обмежується твердою грошовою політикою. Остання тісно зв'язана з фрідменовською „природною нормою безробіття”, що досягається за допомогою постійного і стабільного темпу зростання кількості грошей у розмірі 3 - 4% у рік незалежно від стану кон'юнктури (з огляду на середні темпи зростання валового національного продукту США за ряд років, по яких установлюється максимально можливий рівень національної економіки).

Концепція М. Фрідмена про „природну норму безробіття” ґрунтується як на інституціональних, так і на законодавчих детермінантах (під першими, наприклад, розуміють профспілки, а під другими — можливість, приміром, прийняття закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом визначеного періоду інфляція буде неможлива. На думку М. Блауга, „Економічна норма безробіття, до якої постійно повертається економіка, — це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини строго пропорційного відношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі; „якір”, що утримує процентну ставку в стійкому становищі...” [2].

У цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки почали переважати над кейнсіанськими приблизно з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі інфляційні процеси, дефіцит Державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили за провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) великі масштаби державного сектору економіки, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій у найважливіші сфери економіки, всупереч „обіцянкам”, що „їх ефект поширюється з мультипліцируючою силою і ще більш підсилюється акселератором”. Наочним проявом пріоритету неолібералізму над кейнсіанством у 70-80-ті рр. є планомірна за відповідними багаторічними програмами денаціоналізація багатьох галузей господарства, що знаходилися раніше у сфері державної економіки. За останні роки завдяки цьому істотно оздоровилася економіка Великобританії, Франції, Японії, Східної Німеччини (колишня ГДР), Чилі, Іспанії й інших країн, що мінімізували сферу державного економічного впливу.

Контрольні запитання

1. Який зміст концепції „ідеальних типів” господарських систем?

2. В чому полягає критика соціалізму Ф. Хайека?

3. Що таке ордолібералізм як різновид неолібералізму?