Радикально орієнтоване кейнсіанство. Теорії Д. Робінсона та Л. Позінетті. Багатоаспектні моделі економічного зростання

Посткейнсіанство сформувалося шляхом поєднання дво­х нау­ко­вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з цен­т­­ром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Ро­бін­сон— лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клау­ер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мін­скі та ін.) [1; 2; 22].

Найбільш яскравим представником лівого кейнсіанства була Джоан Вайолет Робінсон(1903 – 1983), а також Н. Кал­дор, П. Сраффа. Вони продовжили критику неокласицизму, особ­ливо його методологічної основи — маржиналізму; нама­га­ли­ся оновити вчення Кейнса та довести до логічного кінця за­пе­ре­чен­ня неокласичної системи. Об’єктом своєї критики ліві кейн­сі­а­нці обрали методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Вони категорично відмовлялися від моделі Хікса ¾ Хансена, трактуючи її як „незаконнонароджене кейнсіанство”. Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства [8; 19; 22].

Недоліком цього напрямку представники вбачали в недостатності „ефективного попиту”, наслідком чого є безробіття й кризи. Проте (на відміну від традиційного кейнсіан­ства) голов­но­ю причиною недостатнього попиту вони вважа­­ли нерів­номір­ніс­ть і несправедливість розподілу на­ціо­нального доходу. Джоан Ро­бінсон, зокрема, зробила спро­бу пов’язати теорію Кейнса з марксизмом та включити в неї соціально-еко­но­мічні фактори, в тому числі розподіл націо­на­льного доходу. Збалансоване зростання можливе за умо­­ви, якщо частка за­ро­бітної плати у національному дохо­ді є достатньо висо­кою і відповідним чи­ном балансується з при­бутком. Тому про­бле­му „ефек­тив­ного по­пи­­ту” вона зв’я­зує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з під­ви­щен­ням заробітної плати і визнан­ням права проф­спі­лок на боротьбу за її збільшення, з більш ра­дикальними прог­ра­ма­ми державного перерозподілу дохо­дів, зі скороченням воєн­них витрат, обмеженням влади монополій [12; 18; 19].

Розробка концепції розподілу, яка спирається на теорію від­­тво­рення та зростання Дж. М. Кейнса, пов’язана з іме­на­ми Дж. Робін­­сон та Н. Калдора. Основні елементи посткейнсіан­ського під­ходу:

формування доходів не зв’язане з граничною продуктив­ніс­тю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не мож­на пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причи­ни різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, в со­ціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — в дії ринкових сил;

рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно­шен­ня між ними визначаються одночасно з іншими макроекономіч­ни­ми змінними, а саме: темпом зростання національного про­д­укту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.;

визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон’юнктурі, обумовлені підвищенням або зниженням обсягів капітало­вкла­день, впливають на процес економічного зростання і роз­по­ді­лу значно більше, ніж зміни відносних цін;

гранична схильність до заощадження у власників капі­та­лу вище, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на дум­ку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале­жи­ть не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від ком­плексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кей­нсіанський постулат про рівність чистих інвестицій та добро­вільних заощаджень. Але на відміну від Кейнса посткей­нсіан­ці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очіку­ва­них заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають обґрунтованого ана­лізу закономірностей формування доходів різних класів та соціаль­них груп. Так, система розподілу, за Калдором, має забез­пе­чу­вати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження в значній мірі є функцією соціально-еко­но­мічного статусу одержувачів доходу, то вирішення проб­ле­ми розподілу в Калдора врешті-решт можна відобразити у вигляді простої схеми: якщо заощаджень мало, то треба збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.

Аналіз, а потім і прогнозування економічного зростання і його наслідків неможливо без створення моделей. Сучасне моделювання ґрунтується на тому положенні, що існують визначені умови, при яких можлива підтримка рівноваги в процесі розвитку. Всі розглянуті нижче моделі є простими, тобто в них представлені тільки два суб'єкти – домогосподарства і підприємства. Це дві кейнсіанські моделі — модель Харрода і модель Домара та модель Солоу, побудована в рамках неокласичних уявлень про розвиток економіки.

Починаючи із середини 50-х рр. минулого сторіччя більшою популярністю стали користуватися неокласичні моделі економічного зростання. Виробничі функції, використовувані в цих моделях, допускають взаємозамінність факторів виробництва. Крім того, якщо в неокейнсіанських моделях величина коефіцієнта капіталоозброєння є постійною величиною, то в неокласичних моделях економічного зростання він змінюється залежно від стану економічної кон'юнктури. (Коефіцієнт капіталоозброєння ψ = K/N показує вартість основного капіталу, що приходиться на одного зайнятого у виробництві.)

У неокласичній моделі Солоу використовується виробнича функція Кобба ¾ Дугласа, в якій праця і капітал взаємозаміняються і сума їх коефіцієнтів еластичності за факторами дорівнює одиниці:

y_t = y(K_t,N_t) = K ^α_t N^1-α _t. (3.2)

Якщо розділити цей вираз на N _t, одержимо:

y_t /N_t = K ^α _t N^1-α _t/N_t = (K_t/N_t)α. (3.3)

Права частина виразу є коефіцієнтом капіталоозброєння:

(K_t/N_t) = α. (3.4)

а ліва частина виразу становить середню продуктивність праці:

y/N = q, (3.5)

Таким чином, у моделі Солоу середня продуктивність праці (q) є функцією його капіталоозброєння. Рис. 3.1 показує, що при зростання коефіцієнта капіталоозброєння збільшується середня продуктивність праці, але з спадною швидкістю, тому що гранична продуктивність капіталу знижується зі зростанням коефіцієнта капіталоозброєння [18].

Обсяг пропозиції, чи виробництва благ, у моделі Солоу залежить від кількості та якості робочої сили. Функція пропозиції праці в моделі Солоу має такий вигляд:

N^S_t = N₀ (1+n)_t = N^S₀e^nt, (3.6)