Договори, стороною у яких є споживач

Першочерговою вимогою законодавства ЄС у цьому питанні стали положення про неприпустимість нечесних умов у договорах (контрактах) зі споживачами, які знайшли своє закріплення у Директиві 93/13[58].Вонивідносяться до правил загального застосування і поширюються на всі договори, з одного боку яких виступає споживач, а з іншого – продавець товару (послуг), причому такі умови повинні бути вироблені не в індивідуальному порядку[59]. Під нечесними умовами договору розуміються умови, які всупереч вимогам добросовісності призвели до дисбалансу в правах і обов’язках сторін, причому на шкоду споживачеві. Умови, які можуть бути визнані нечесними, вимагають: обмеження чи виключення відповідальності виробника, постачальника за їх дії (бездіяльність) у разі заподіяння шкоди споживачу; незаконне зменшення чи обмеження прав споживача відносно продавця, постачальника та інших осіб у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання ними будь-яких зобов’язань за договором; укладення угоди, що „зв’язує” споживача обставинами, за якими виконання договору залежить від продавця, виконавця та ін.; дозвіл продавцю або постачальнику не повертати кошти, попередньо сплачені споживачем, коли останній вирішує не укладати договір, або дозвіл продавцю або виконавцю не компенсувати споживачеві витрачені кошти, коли продавець чи постачальник вирішать розірвати договір, і т.ін.[60]. Перелік умов не є вичерпним, тому Суд ЄС залишив на розсуд національних судів вирішувати, чи є та чи інша умова договору нечесною[61].

Положення законодавства ЄС про продаж товарів споживачам та пов’язані з цим гарантії якості та безпеки товарів[62] вимагають від продавця забезпечення відповідності товару умовам договору. Товари вважаються такими, що відповідають умовам договору, якщо вони: відповідають опису, наданому продавцем, та мають ті ж властивості, що і зразки або моделі, надані продавцем; придатні для цільового використання, для якого вони потрібні споживачеві і про яке він повідомив продавця при укладенні договору, а продавець прийняв таке повідомлення; придатні для цільового використання, що є нормальним для такого типу товарів; мають властивості та характеристики, які звичайно мають товари такого типу і які очікуються споживачем з урахуванням природи цих товарів та публічних заяв про особливі властивості цих товарів, що їх робить продавець, виробник чи його представник в рекламі чи шляхом маркування. На продавця чи виробника покладається обов’язок без стягнення додаткової плати зі споживача повернути останньому гроші, сплачені за товар, або здійснити заміну товару чи його ремонт у випадку, якщо властивості товару не відповідають специфікації, наданій відповідно до гарантійного зобов’язання або у рекламі. Споживач, зі свого боку, має право на відшкодування збитків, зниження ціни товару або розірвання договору. Строк гарантії становить два роки з моменту передачі товару споживачеві. Якщо було виявлено будь-яку невідповідність товару умовам договору протягом шести місяців, презумується, що вона існувала на момент передачі товару.

Наступною сферою вимог щодо захисту споживачів є договори (контракти), що укладаються поза торгівельними та офісними приміщеннями (Директива 85/577)[63]. Випадками, що підпадають під цю сферу, є такі, коли договір пропонується укласти під час поїздки продавця поза офісними та торгівельними приміщеннями або візиту продавця до помешкання самого споживача чи іншого споживача або за місцем роботи споживача. якщо таке відвідування не було здійснено за спеціальним запрошенням споживача. Зокрема, це можуть бути кредитні договори, які забезпечено заставою, договори про надання транспортних послуг, прокат автомобілів[64]. Вищезазначеної сфери не стосуються контракти, предметом яких є нерухомість, продукти харчування, готові до миттєвого споживання, цінні папери та контракти, які мають періодичний характер.

За продавцем закріплюється обов’язок письмово повідомити споживача про його право відмовитись від договору впродовж 7 днів, при цьому держави-члени не вправі обмежувати цей строк у бік зменшення, але можуть його збільшувати, наприклад, він може складати один рік[65]. Зокрема, у ситуації, коли банк проінформував споживача про його право на відмову від інвестиційного вкладу та від банківського кредиту, за рахунок якого вклад здійснено, вважається, що споживач має змогу уникнути дії ризиків, що властиві інвестиціям[66]. Від держав-членів вимагається забезпечити, щоб їх законодавство захищало тих споживачів, які не мають змоги уникнути наслідків матеріалізації подібних ризиків, шляхом прийняття відповідних заходів.

Питанням споживчого кредиту присвячено однойменну директиву[67]. Кредитний договір визначено тут як „договір, за яким кредитор надає або зобов’язується надати споживачеві кредит у вигляді відстроченого платежу, позики чи інших фінансових інструментів”. Одночасно з цим визначені кредитні договори, до яких загальні норми не застосовуються: пов’язані з придбанням чи наймом нерухомого майна; про кредит, наданий без наявності оплати чи інших зобов’язань; договори, за якими споживач повинен сплатити кредит одним платежем. Судовим рішенням у справі С – 208/98 Berliner Kindl Brauerei AG v Andreas Siepert[68] було також виключено договори про гарантію сплати кредиту - оскільки останні не стосуються правовідносин споживчого кредиту, до того ж у цих договорах гарантія не пов’язана із споживчими цілями.

Кредитні договори повинні укладатись у письмовій формі. Суттєві умови таких договорів конкретизовано: опис товарів чи послуг, на сплату яких спрямований кредит; ціна товару; розмір депозиту та процентні нарахування; фіксація того, що споживачу повідомлено, що якщо він раніше сплатить суму кредиту, цю суму буде зменшено; власник товару та умови, за якими до споживача перейде право власності; період „замороження”, упродовж якого споживач може відмовитись від укладання контракту або від укладеного договору; зазначення інформації про необхідне страхування. Директивою передбачається також створення спеціалізованих органів, які б займалися розглядом скарг, пов’язаних із кредитними договорами чи їх умовами, та відповідним інформуванням і консультуванням споживачів.

Норми про захист покупців з урахуванням окремих аспектів договорів, пов’язаних з передачею права користування нерухомим майном на умовах таймшер[69]містяться у Директиві 94/47, де визначено договір, що укладається на умовах «таймшер», - це договір (група договорів), за яким продавець надає покупцю право користування (або подібне право) нерухомим майном на платній основі (у твердій сумі) на певний період часу, не менший за тиждень на рік, та який укладається на період від 3-х років і більше.

За продавцем закріплюється обов’язок надати покупцю належну інформацію про предмет договору, яка повинна стати частиною договору. Договір укладається у письмовій формі. За покупцем визнається право впродовж 10 днів з дня підписання договору відмовитись від нього без зазначення причин, а у випадку відсутності певних умов договору, що вказані у Додатку до Директиви, розірвати договір на протязі 3-х місяців з дня підписання. Забороняються будь-які відступлення, відмови покупця від своїх прав у договорі, чи звільнення продавця від зобов’язань.

Мінімальними обов’язковими умовами договору є: інформація про сторони договору; детальний опис предмету договору, відношення сторін щодо майна („природа права”); місцезнаходження об’єкту власності чи майбутнє місце забудови; послуги, комунікації, до яких покупець буде мати доступ; принципи, за якими буде здійснене обслуговування та ремонт нерухомості; період здійснення прав сторонами; ціна предмету договору та усіх можливих витрат; можливість продажу, обміну контрактних прав; право скасувати, розірвати договір; дата та місце підписання.

Вже найближчим часом має бути законодавчо розв’язане питання про врегулювання продукту, подібного до продукції і послуг таймшер, про перепродаж продукту таймшер, про збільшення періоду „замороження”, впродовж якого споживач може відмовитись від укладання договору або від укладеного договору, та визначення із моментом його початку (з моменту письмового повідомлення про це, або з моменту повідомлення нотаріусом); не виключено і появу норми про „період для роздумів” перед підписанням договору. Можливо впровадження спеціального ліцензування продавців продукції і послуг таймер, спеціального порядку відшкодування шкоди споживачам[70].

Норми права ЄС, які спрямовані на стандартизацію вимог до договорів, що укладаються на відстані (Директива 97/7[71]), поширюються на договори, укладені між постачальником та споживачем з використанням засобів дистанційного зв’язку (друковані матеріали з конкретним адресатом та без нього, стандартний аркуш, реклама у пресі із формою для замовлення, каталог, телефон, відеофон, електронна пошта, факс), та на договори про фінансові послуги з використанням дистанційних методів маркетингу. Ці норми містять вимогу викладення попередньої інформації у зрозумілій та доступній для споживача формі, враховуючи „добрі звичаї купівлі-продажу” та принципи захисту уразливих груп населення. Забороняється поставка споживачу таких товарів або послуг, які він не замовляв, причому споживач звільнений від будь-яких зобов’язань у такій ситуації.

До обов’язкових положень договору відносяться: інформація про постачальника та, у випадку наявності вимоги про попередню оплату, його адреса; основні характеристики відповідних товарів та послуг; ціна товару, вартість доставки; можливість для покупців застосовувати „період замороження” (до 7 днів); вартість використання дистанційних засобів комунікації; реквізити сторін.