Розвитку в Китаї

Наприкінці 80-х рр. економічна реформа стикається з серйозними проблемами. Економічна ситуація в країні ускладнилася: загострилася незбалансованість розвитку галузей народного господарства, виник „перегрів” у промисловості, сільськогосподарське виробництво не розвивалося, прискорилося зростання цін на основні споживчі товари, небезпечних розмірів досягла інфляція, виник ажіотажний попит на побутові споживчі товари. З’явилася тенденція до зниження життєвого рівня населення. У цих умовах керівництвом КНР було визнано доцільним відкласти намічені раніше реформи цін і зарплати та зайнятися врегулюванням економіки. Мова йшла про прийняття комплексу екстренних заходів, здатних протягом декількох років вивести економіку з нездорового стану і створити умови для подальшого поглиблення реформ і поступального розвитку народного господарства.

Один з основних шляхів у справі врегулювання економіки китайська економічна думка вбачала у виявленні коренів інфляції при соціалізмі і знаходженні способів її ліквідації (зведення до мінімуму). На початковому етапі здійснення політики врегулювання економіки розгортається дискусія серед китайських економістів про джерела й особливості інфляції в КНР, про вплив її на економіку країни. Висловлюючи різні точки зору на причини інфляції (неефективність макропланування, надмірний зростання капіталовкладень, збільшення доходів унаслідок зростання самостійності підприємств і т.д.), китайські економісти були єдині в тому, що інфляція — це, безумовно, негативне явище. Правда, деякі економісти пропонували використовувати інфляцію як стимулятор економічного зростання. Однак ця точка зору була піддана різкій критиці на сторінках китайської печатки. Критики думали, що в умовах дефіциту матеріальних ресурсів і ажіотажного попиту, проведення інфляційної політики може викликати тільки стагфляцію.

Виникнення інфляції в КНР багатьма економістами зв'язувалося з явищем „розбухання” економіки, коли зростання виробництва досягається за рахунок постійного нарощування капіталовкладень, різкого збільшення сукупного попиту. Видатний китайський економіст Ван Цзюе, аналізуючи ці процеси за сорокалітній період існування КНР, висунув три основні умови, необхідні для ліквідації цього негативного явища: поділ прав і повноважень між центром й місцями, між низовими органами, а також врегулювання макроекономічної структури галузевих пропорцій.

На рубежі 90-х рр. для китайських економістів досить актуальним залишалося питання: Яким шляхом йти Китаю? Який магістральний напрямок економічних реформ?

У китайській економічній думці існували два основних підходи до вирішення цього питання. Представники першого вважали, що всі проблеми розвитку економіки обумовлені надмірною орієнтацією на ринкові важелі і відкритість економіки, тому і призивали до посилення централізації керування, зміцнення планового початку. Їхні опоненти пропонували прискорювати й поглиблювати економічну реформу. Однак деякі економісти-реформісти вважали, що цей процес повинен здійснюватися через послідовну реформу власності, майнових прав підприємств шляхом поділу „двох прав” — права власності і права господарювання, — а також перебування нових форм загальнонародної власності. Найбільш радикальні з них як нагальне завдання економічної реформи бачили широку приватизацію.

Інший ряд економістів-реформістів акцентували увагу на реформі цін, виходячи з того, що якщо ціни деформовані, а ринок порожній і не розвивається, то підприємство не може стати справжнім самостійним товаровиробником і господарником, відповідальним за свої прибутки та збитки.

Політичне зіткнення між двома підходами до подальшого розвитку економічної реформи в Китаї, що одержав адекватне відображення в теоретичних баталіях, у підсумку привело до виникнення національної кризи, що отримали назву „червневих подій 1989 р. на площі Тяньаньмень”.

Події на площі Тяньаньмень і реакція китайської влади, що пішла за ними, привели до помітного погіршення ситуації в економічній науці. Були припинені дискусії стосовно багатьох актуальних проблем китайської економіки, помітно скоротилася кількість видань із суспільних наук. У тому числі було закрите таке авторитетне у китайських економічних колах видання, як „Вісник світової економіки”. Перестали публікувати багатьох відомих китайських економістів. Період „заморозків” у китайській економічній науці продовжувався до середини 1990 р.

Цей період характеризується явною перевагою поглядів тих авторів, що призивали до ведучої ролі плану в господарському механізмі, виступали з позицій централізованого керування, допускаючи ринкове керування як допоміжний, другорядний механізм.

З весни 1990 р. з'являються ознаки відлиги в економічних дослідженнях. В актив китайської економічної думки цього періоду можна віднести розробку практичних заходів щодо економічної стабілізації, поглиблене вивчання і вироблення рекомендацій із проблеми „перегріву” економіки, ліквідації наслідків „млявого” ринку, що виник у кінці 1989 р. тощо.

Беручи до уваги всю складність ситуації в економіці (зниження темпів економічного зростання, наростання заборгованості підприємств, помітне скорочення споживчого попиту й ін.), китайські економісти вказували й на сприятливі фактори (стабільний ринок, низькі темпи зростання цін та інфляції й т. д.), призивали не втрачати нагоди для поглиблення реформи, насамперед реформи цін і структурної перебудови економіки.

Широка дискусія розгорнулася навколо проблеми збалансування попиту та пропозиції, „пожвавлення млявого ринку”. Китайські економісти пропонували активізувати кредитну політику, в тому числі у відношенні волосно-селищних підприємств, індивідуальних підприємств, активно маніпулювати ставкою відсотока по вкладах населення й ін. Для ліквідації затоварення пропонувалося розвивати товарні біржі, ярмарки, розпродажі. Аналізуючи механізм виникнення ажіотажного попиту, китайські економісти попереджали, що за „стиском” попиту може бути його „вибух” і „розбухання”, що природно для дефіцитної економіки Китаю.

У ході реалізації політики врегулювання перед китайською економічною думкою з особливою гостротою постала проблема ефективності державних підприємств. Їх збитковість, передбанкротний, кризовий стан підштовхувало китайських економістів до активного пошуку. Однак дискусія щодо цих проблем на початку 90-х рр. не принесла досить радикальних висновків про можливості пожвавлення діяльності державних підприємств або їхньої ліквідації. Лише в другій половині 80-х рр. розпочалися обговорення і реальні практичні кроки стосовно організації виробничих груп („груп підприємств”), що можна вважати ознакою перспективного розвитку реформи підприємств. Процес виникнення виробничих груп був обумовлений, як зазначали китайські економісти, ходом економічної реформи, що прискорила процеси спеціалізації, поділу праці й інтенсифікацію горизонтальних зв'язків. Виробничі групи, „китайські концерни” розглядаються китайськими економістами як перспективна форма промислового розвитку внутрішнього ринку Китаю і як засіб проникнення на зовнішні ринки через формування „китайських ТНК”.

Періодична повторюваність процесів врегулювання в економіці країни викликала в китайських економістів такі питання: що їх обумовлює, які об'єктивні причини такої циклічності? Чи визначається це специфічністю політико-економічної ситуації Китаю, відображенням існуючих протиріч, що накопичуються, у китайському суспільстві або ж це результат дефіцитної економіки з нерозвиненим ринком, з перевагою екстенсивного типу зростання при переході від високоцентралізованої командно-адміністративної моделі розвитку до ринкового соціалізму? Щодо цих питань у науковій періодиці йшла дискусія на початку 90-х рр. Загальним висновком дискусії було визнання об'єктивної необхідності політики врегулювання, що викликана комплексом причин, породжених існуванням „старої” і „нової” економічних систем, „нерівноважної китайської економіки”. Курс на „врегулювання” економіки багато в чому був наслідком того, що спроба перейти до нової економічної системи з ходу не вдалася.

У результаті стабілізаційних заходів політики „врегулювання” китайська економіка „ввійшла в нормальне русло”. На порядок денний знову висунулася вимога послідовного здійснення комплексної економічної реформи. Основний наголос на новому етапі реформи планується робити на перебудову господарського механізму в рамках концепції „соціалістичної ринкової економіки”, висунутої на XIV з'їзді КПК. Орієнтуючись на створення „соціалістичної ринкової економіки”, китайське керівництво, як і раніше, проголошує незмінність принципів „домінуючого положення державної власності й ведучої ролі розподілу із праці”.

Обговорення китайськими економістами формули „соціалістичної ринкової економіки” зводилося до розгляду історії її становлення і відмінностей від колишніх постулатів „соціалістичної планової товарної економіки”. У трактуванні „соціалістичного ринкового господарства” у багатьох учасників обговорення проглядається прагнення зробити наголос на ринковому регулюванні, підкреслити роль базисних основ ринку, його інфраструктури. Процес руху китайської економіки у 90-ті рр. китайська економічна думка бачить у розвитку різноманітних за формою власності типів господарств, здійснення ринкового регулювання при державному керівництві і макрокеруванні, а також як подальше проведення „відкритої” зовнішньоекономічної політики.

На думку відомого китайського економіста Лю Гогуана, після періоду „врегулювання” реформа в Китаї ввійшла в золотий час для її реалізації. Однак китайські економісти не вимагають її „обвального” здійснення. Протягом 90-х рр. передбачається її послідовна, поетапна реалізація.

Таким чином, основними положеннями економічної теорії в КНР кінця, 70-х ¾ початку 90-х рр., що послужили основою сучасних господарських реформ, є:

висновок про початкову стадію соціалізму як основу реформ;

уявлення про соціалістичну економіку як планове товарне господарство, а потім „соціалістичну ринкову економіку” при домінуючій ролі державної власності на засоби виробництва;

концепція різноманіття форм соціалізму і будівництва „соціалізму з китайською специфікою”;

теза про різноманіття форм соціалістичної власності при ведучій ролі загальнонародної власності;

теза про поділ права власності і права господарювання, обґрунтування підрядної й орендної систем;

концепція ринку і плану (спочатку: плану і ринку) як єдиної системи;

обґрунтування необхідності ринку засобів виробництва, техніки, фінансів, трудових і інших ресурсів;

розробка „відкритої зовнішньоекономічної політики”.

У цілому розвиток політекономії соціалізму в КНР у другій половині
70-х рр. відбувалося по лінії поступового подолання лівих уявлень про соціалізм як про зрівняльну, натуралізовану, командну систему, а потім — спрощених і багато в чому помилкових поглядів на соціалізм І. В. Сталіна і підручників політекономії 50-х рр. Разом з тим особливістю китайської економічної думки залишається її керованість Комуністичною партією Китаю. Інакше кажучи, досягнення і „прориви” більшості китайських учених — це більшою мірою результат осмислювання і коментування політичних документів КПК, чим самостійного аналізу економічних процесів. Реформа ж у КНР розвивалася головним чином на основі експерименту, а не теоретичних досліджень.

Проте економічна наука КНР у середині 90-х рр., пройшовши складні етапи становлення і розвитку, виглядає досить зрілою, перспективною, що має всі можливості продовжувати плідні пошуки шляхів еволюційного розвитку до ринкового господарства.