І системи державного соціалізму в СРСР

Соціал-демократичний напрямок суспільної думки почав формуватися наприкінці ХІХ сторіччя. Головними представниками цього напрямку були Е. Бернштейн, К. Каутський, Р. Гільфердинг. Вони переглянули певні положення марксистської концепції. Зокрема, вчені заперечували марксистські поняття про додаткову вартість, характер історичного розвитку, сутність фінансового капіталу. Кінцевий висновок полягав у тому, що вирішення протиріччя капіталізму можливо шляхом поступової трансформації без використання насильницьких методів.

Погляди вищезазначених авторів склали теоретичну основу провідної концепції сучасної соціал-демократії – демократичного соціалізму.

Після Другої світової війни демократичний соціалізм стає офіційною ідеологією Соціалістичного Інтернаціоналу.

У період існування двох протилежних соціально-економічних і політичних систем, демократичний соціалізм з точки зору своїх ідеологів становить третій варіант соціальної системи, який має відрізнятися від чистого капіталізму і тоталітарного соціалізму.

Соціал-демократія вважала негативними рисами капіталістичного суспільства велику нерівність у розподілі доходів незадовільного забезпечення багатьох соціальних потреб, шкідливі аспекти індустріального розвитку.

Державний соціалізм зазнав критики за зневажання демократичних інститутів, за бюрократичне управління економікою та ідеологічний догматизм.

Концепція демократичного соціалізму в документах Соціалістичного Інтернаціоналізму проголошує єдність трьох принципів – свободи, справедливості і суспільної солідарності. У свою чергу, ці принципи органічно пов’язані з поняттям прав людини.

Права людини охоплюють економічні й соціальні права, тобто право на створення профспілок і на страйк, право на соціальну безпеку і соціальне забезпечення для всіх, включаючи захист матерів і дітей, право на освіту, професійну підготовку, відпочинок, право на достойне житло в умовах придатного для життя навколишнього середовища і право на економічну безпеку.

Одним з найважливіших є право на повну та корисну зайнятість при відповідній заробітній платі. Безробіття руйнує людську гідність, загрожує соціальній стабільності та являє собою марні витрати найцінніших ресурсів світу.

У декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу підкреслюється, що економічні права не слід розглядати як премії, що сплачуються людям без ініціативи. Ці права становлять необхідну основу, яка забезпечує активну участь усіх громадян в діяльності суспільства. Завдяки реалізації економічних прав створюються умови для виникнення єдиного суспільства, які забезпечують соціальну захищеність людей.

Соціал-демократи підкреслюють, що для забезпечення своїх соціальних проблем необхідно сформувати ефективний механізм виробництва і перерозподілу доходів.

Теоретики сучасної соціал-демократії приділяють значну увагу проблемам власності. Такі авторитетні представники цієї течії, як А. Кросленд і Х. Шумахер, зазначаютьажають, що категорія власності певною мірою втратила своє попереднє значення. Так, наприклад, А. Кросленд стверджує, що в сучасних умовах науково-технічної революції власність вже не впливає як головний фактор на характер суспільства. Розподіл національного доходу головним чином залежить від механізмів процесів обміну і державного контролю. Для робітника не має суттєвої різниці, кому належить підприємство. Головне для нього полягає в тому, які він має умови праці, рівень виробничої безпеки, заробітну плату.

Сучасна соціал-демократія вважає, що ефективним механізмом впливу на економічну і соціальну сферу є економічна демократія, в умовах якої суспільні цілі домінують над приватногосподарськими цілями використання капіталу.

Економічна влада капіталу, якщо вона здійснюється безконтрольно, означає панування на ринку великих підприємств, які реалізують свої інтереси за рахунок споживачів, постачальників, конкурентів. Ця влада панує над людьми в процесі праці і на ринку праці. Вона створює можливості для перетворення економічної влади в політичну, наприклад, могутні концерни суттєво впливають на структуру і розвиток своєї економіки через інвестиційну політику.

Економічна демократія повинна здійснювати контроль над всіма формами економічної влади. Вона має бути відкритою і різноманітною.

Економічна демократія об’єднує приватну й суспільну власність, особисту ініціативу та діяльність держави, конкуренцію і державне регулювання, свободу приватного підприємництва та контроль за владою, співучасть в управлінні й самоуправлінні.

Жоден з елементів економічної демократії не є самометою. Їх цінність визначається виключно принципами соціально-економічного демократичного суспільного устрою.

Сучасна соціал-демократія стоїть на тій позиції, що здійснення її цілей можливо тільки в межах змішаної економіки. У зв’язку з цим пропонується вирішення таких найважливіших проблем.

Перш за все мова йде про співвідношення ринку і держави. Підкреслюється, що в межах певного демократичного порядку ринок та конкуренція неминучі. Ринок ефективно координує велику кількість економічних рішень. Конкуренція йде на користь споживача, надає йому широку свободу вибору товару.

Але тільки ринок не може забезпечити повну зайнятість, справедливий розподіл, захист навколишнього середовища. Слід також зазначити, що у випадку нерегульованого розвитку, ринок може прийти до самоліквідації як наслідок процесу концентрації виробництва. Ринок не може і не мусить визначати спрямованість розвитку суспільства. Він не має права замість суспільства визначити спрямованість його розвитку.

Сучасні програми соціал-демократичних партій визначають головні завдання держави таким чином: держава повинна виконувати функції роботодавця, замовника, покупця, інвестора, законодавця. Вона збирає податки, надає субсидії і встановлює норми. Питання полягає не в тому, має чи не має впливати на економіку держава, а в тому, для чого та якими засобами вона це робить.

Держава повинна планувати свою діяльність на перспективу, давати простір бажаному розвитку, запобігати помилковому розвитку. Вона має сприяти демократичним дискусіям серед громадян і проводити в життя політичне волевиявлення більшості.

Держава повинна турбуватися про те, щоб соціальні та екологічні витрати, які несе все суспільство, враховувалися підприємствами при прийнятті рішень і входили до суми витрат. Вона також має узгоджувати свої плани з планами місцевих органів влади.

Для державного регулювання, координації державного і місцевого планування важливе значення має одержання якісної економічної інформації від виробників. Підприємства, які визначають галузеву структуру, мають своєчасно інформувати державу і місцеві органи влади про оптимальне планування ринку робочої сили та розміщення виробничих сил.

Соціал-демократи підкреслюють, що не тільки ринок, але й державне регулювання може виявитися неспроможним. Тому необхідна боротьба проти обох загроз. Особливо слід приділяти увагу відповідальності держави за свої обов’язки. У сферу цієї відповідальності входять загальноекономічний розвиток, купівельна спроможність грошей, забезпечення повної зайнятості населення. Збалансованість зовнішньої торгівлі, стан природного середовища.

Негативні наслідки ринку можуть бути пов’язані із послабленням конкуренції, оскільки саме вона може конкуренція контролювати ринок, тому соціал-демократи вважають за доцільне посилити закони, які регулюють механізми конкуренції. Сильні профспілки повинні обмежити пануючу силу капіталу. Необхідно також протидіяти переростанню економічної влади капіталу в політичну. Для цього потрібна максимальна відкритість економічної і політичної діяльності, яка становить основу суспільного контролю.

Соціал-демократи вважають, що для обмеження концентрації влади капіталу доцільно заохочувати процес формування різноманітних форм підприємств і в першу чергу дрібних та середніх підприємств у промисловості, ремеслі, торгівлі, сфері послуг. Особливе значення надається кооперативним підприємствам, в яких поєднується солідарна взаємодопомога з демократичним самоуправлінням.

Необхідність існування державної й суспільної власності виникає тоді, коли інші соціально-економічні засоби не можуть забезпечити таке співвідношення економічних сил, яке б оптимально відповідало потребам суспільства, тому певне місце в народному господарстві мають посідати державні та суспільні підприємства.

Одним з потужних центрів економічної влади в сучасному західному суспільстві є банки та страхові компанії. З метою обмеження їхнього впливу на прийняття економічних рішень пропонується встановлення лімітів банківського капіталу в капіталі промислових підприємств, в представництвах банків, у спостережницьких радах компанії і в правах голосу на зборах акціонерів.

Соціал-демократи наполягають на тому, що реальним механізмом забезпечення прав робітників має бути співучасть найманих робітників в управлінні підприємствами та прийнятті соціальних і економічних рішень, які здійснюються:

на робочому місці в процесі праці в плануванні та застосуванні нової техніки і нових форм організації виробництва;

на підприємствах, коли приймаються рішення про умови і організацію праці, про охорону здоров’я, про кваліфікацію і підвищення кваліфікації;

на всіх великих підприємствах і концернах у формі рівного представництва капіталу і праці в спостережницьких радах.

Роль найманих робітників у сучасному суспільстві можливо також піднести за рахунок розширення участі цих робітників у володінні виробничим майном та капіталом. Це дає можливість робітникам брати участь у розподілі прибутку і прирості капіталу. Таким чином наймані робітники та їхні представництва отримають зростаючу частку у використанні засобів виробництва.

Особливості сучасних соціальних, економічних та інтелектуальних процесів відбиваються в соціал-демократичних програмах в такому понятті, як якість життя. Ця проблема аналізується також в працях теоретиків соціал-демократії: О. Лафонтена, В. Брандта, Г. Спітальса тощо.

У контексті цієї проблеми важливе значення має вплив науково-технічної революції на економічні процеси. Протягом певного періоду розвиток виробництва був пов’язаний із концентрацією, централізацією, вертикальними структурами управління. Нові технології дають можливість значно змінити структурно-організаційні форми виробництва. В сучасний період набуває сили тенденція до децентралізації і індивідуалізму. Замість спеціалізації трудовий процес все більше перетворюється в неподільний. Підвищується кількість дрібних господарських одиниць.

Такий неподільний, комплексний характер виробництва підвищує інтерес до праці, стимулює почуття відповідальності. Разом з тим збільшення цілісних форм праці не може відмінити суспільного розподілу праці, він тільки стає більш відповідальним.

Соціал-демократи вважають, що дрібні підприємства дозволяють ширше використовувати кооперативні форми виробництва та інноваційні технології. Тому держава має надавати їм певні податкові пільги.

Соціал-демократія приділяє багато уваги глобальним проблемам. Однією з найважливіших є екологічна проблема. Головні аспекти цієї проблеми розкриті в Декларації Соціалістичного Інтернаціоналу “До екологічної безпеки: стратегія довгострокового виживання”. В цьому зв’язку гостро постає питання створення екологічно безпечної економіки.

Соціал-демократи підкреслюють, що для робітничого руху економічне зростання ніколи не було самометою. Воно розглядалося як засіб підвищення добробуту людей. Головні питання – “як?” і “для кого?”. У країнах, де робітничий рух традиційно впливає на політичні рішення, економічне зростання приводить до підвищення життєвого рівня і не тільки для заможних верств населення. Іноді міркування щодо охорони навколишнього середовища сприймаються як такі, що знаходяться у протиріччі з інтересами економічного розвитку. Але в дійсності все робиться навпаки.

Радикальне зменшення викидів шкідливих речовин є необхідною умовою подальшого здорового розвитку економіки. Альтернативою буде значне погіршення стану здоров’я людей і стану навколишнього середовища, а наслідками – консервація розвитку й негативний вплив на розвиток у майбутньому. Таким чином, турбота про навколишнє середовище економічно вигідна і не суперечить інтересам економічного розвитку.

Недоліки традиційних економічних показників заважають визначити зв’язок між погіршенням економічної обстановки й економічним розвитком. Такий загально прийнятий показник, як валовий національний продукт, дає неточне уявлення про економічний і соціальний стан суспільства. Методика обліку національного продукту вважає екологічні витрати для компенсації забруднення довкілля та здоров’я людей як економічний плюс. Але насправді деградація навколишнього середовища і зовнішні витрати не збільшують, а зменшують суспільні ресурси.

Соціальні інтереси вимагають проводити заходи для захисту природного середовища. Але в цьому випадку виникають значні труднощі. Багато компаній намагаються уникнути екологічних капіталовкладень, бо тоді використання ресурсів навколишнього середовища стає для компанії безкоштовним.

У зв’язку з цим виникає запитання: хто і в якій пропорції має сплачувати компенсації від екологічних шкод – суспільство чи компанії? Відповідь має різні варіанти.

Якщо мова йде про виробництва, які мають велику соціальну корисність, і якщо зменшення продукції цих виробництв може дуже зашкодити суспільним інтересам, то держава має взяти на себе витрати для компенсації за заподіяну шкоду здоров’ю людей, власності та екологічній системі. Проте фінансувати економічні витрати повинен і приватний бізнес, а це вимагає від державної влади прийняття необхідних законоположень. Можна також заохочувати підприємства робити капіталовкладення для профілактики і відбудови економічного середовища з допомогою механізму субсидій. Але більш ефективний і справедливий спосіб – це продавати компаніям права на певний рівень забруднення середовища. В такому випадку державні кошти будуть використовуватись найбільш цілеспрямовано та ефективно.

У програмах соціал-демократії також підкреслюється екологічна проблема і ситуація у слаборозвинених країнах. Забруднення екологічного середовища не знає меж – воно має наднаціональний характер. В багатьох країнах так званого третього світу експлуатація природних ресурсів призводить до зростання екологічного дефіциту, тобто за рахунок постійного погіршення екологічного стану. Природна ресурсна база опинилася під загрозою, що, у свою чергу, ставить під загрозу забезпечення зайнятості населення і функціонування промисловості.

Одночасно з економічною кризою продовжує зростати економічний розрив між індустріально розвиненими і слаборозвиненими країнами. Тому часто бідні країни змушені погоджуватися на перетворення своєї території в звалище хімічних і ядерних відходів.

До слаборозвинених країн експортуються не тільки небезпечні відходи, а й застарілі, що забруднюють середовище промислові технології і такі методи сільського господарства, які пов’язані з інтенсивним використанням хімікатів. Токсичні речовини, заборонені до використання в заможних країнах, експортуються в бідні.

Тому соціал-демократи роблять висновок, що боротьбу за збереження навколишнього середовища ефективно можна здійснювати тільки у світовому просторі. Для цього необхідно перейти на новий тип економічного зростання з пріоритетом якості. Економічне зростання має сприяти скороченню розриву між індустріально розвиненими і відсталими країнами.