Проблема відчуження людини в сучасному суспільстві

Р. Солоу був безперечно правий у тому, що К. Маркс не зміг пророчити майбутнє капіталізму. Але по-своєму правий і Іоанн Павло II, який зазначав, що капіталізм трансформувався під впливом соціалізму, при впливі марксистської теорії. Залишається, однак, питання — у чому полягає „ядро істини” марксизму в сучасних умовах? Від відповіді на нього і залежить розуміння суті нинішньої кризи марксистської теорії.

Маркс (як і його послідовники) „ядром” свого економічного вчення вважав теорію додаткової вартості або, інакше кажучи, теорію класової експлуатації найманої праці.

У тому, що така експлуатація була широко розповсюджена в XIX ст., та мало в кого виникали сумніви. Наприкінці століття під тиском робочого руху в індустріальних країнах Заходу держава початок її обмежувати, і ця тенденція продовжувалася в першій половині XX ст. Перелом відбувся в десятиліття після Другої світової війни, коли було прийнято демократичне законодавство, що фактично гарантувало найманим робітникам і всьому працюючому населенню користування більш ніж ⁹/₁₀ національного доходу. Класова експлуатація „майже” зникла. Але тільки „майже”, і немає впевненості в тому, що не відбудеться зворотної трансформації економічних відносин. Таке трапляється в історії саме тоді, коли проголошується „повна й остаточна” перемога нової системи. І це правильно не тільки у відношенні „розвинутого соціалізму”, але й „передового капіталізму”.

Справді, в міру того, як антагонізм між найманою працею і капіталом зм'якшувався і переростав у соціальне партнерство — наростав соціальний розрив та відчуження між різними шарами самого працюючого населення.

Таким чином, у даному випадку зіштовхуємося з властивостями, з'ясування яких допомагає зрозуміти сучасний стан економічної теорії взагалі і марксистської зокрема. Цими властивостями трансформованість господарських систем, їхній внутрішній плюралізм, хитливий динамізм, здатність стохастично й у великій мірі непередбачено змінювати свою структуру і спосіб функціонування, напрямок розвитку.

Криза всієї системи сучасної економічної думки, широко визнана на Заході, полягає у тому, що жодна існуюча нині теорія не в змозі охопити і пояснити сукупну господарську реальність. Безперечно, рівень математичної розробки, наприклад неокласичної теорії, незрівнянно більш високий, чим марксистської. Однак, зі змістовної точки зору, всі течії сучасної економічної думки (включаючи марксизм) спрощено, односторонньо відбивають реальність і за рівнем своєї методології далеко відстали від природних наук. На думку західних учених, це методологія часів фізики Ньютона, хімії Лавуазьє, біології Дарвіна. Теорія відносності і ядерних реакцій, генетика, сучасна термодинаміка й інші створюють нове бачення світу, від якого економічна наука поки що залишається осторонь, так само як і від сучасних досягнень психології, соціології, політології й інших суспільних дисциплін, що спираються на емпіричні дослідження.

І в цьому розумінні криза марксизму, що стохастичності протиставляє детермінізм, плюралізмові — монізм, є лише приватний прояв більш широкої кризи „класичної”, „ньютонівської” системи мислення в економічній науці. Але, звичайно, для кожної із сучасних теорій ця криза переломлюється по-різному. Для марксистської економічної думки криза має риси, обумовлені її специфікою, про яку говорилося вище. Якщо вчення про експлуатацію найманої праці капіталом — це ядро марксизму, то і частка останнього подана залежно від процесів у сфері відносин двох основних класів суспільства. Слід нагадати, що Марксове вчення про експлуатацію не містить імперативної вимоги абсолютного погіршення положення найманих робітників. Навпаки, воно допускає навіть стійку тенденцію до поліпшення цього положення (підвищення реальної заробітної плати зі зростанням продуктивності праці), але за однієї умовою: частка найманих робітників у загальній сумі знову створеної вартості (відоме V+т), а в масштабах країни їхня частка в національному доході не повинна підвищуватися. Якщо ж ця частка підвищується, експлуатація скорочується аж до її практичного зникнення, капіталізм перетворюється у свою протилежність.

Зрозуміло, дані про фактичне збільшення частки найманих робітників у національному доході розвинутих країн Заходу можна теоретично інтерпретувати: наприклад, виключити з кількості створюючих національний доход тих, хто зайнятий у сфері послуг (а це тепер близько 50% усіх зайнятих), оголосивши їхніми споживачами додаткового продукту, створюваного зайнятими лише в матеріальному виробництві. Виходить, що зі зростанням частки сфери послуг зростає і ступінь експлуатації. Тільки от кого — ким? Тісне переплетення та взаємозумовленість праці в різних сферах зайнятості, об'єднаних до того ж єдиною мережею інфрасистем, робить неспроможність такого протиставлення сфер зайнятості очевидною і для самих марксистів.

Розробляючи свою теорію експлуатації й загострення класових антагонізмів, К. Маркс у багатьох місцях зробив застереження, що допускають можливість іншого шляху еволюції капіталізму (обмеження прав приватної власності демократичною державою, зміна розподільних відносин під впливом зростання профспілок, розкладання капіталізму в силу скасування „трудової вартості” науково-технічним прогресом і т. д.). Однак можливість еволюційної реформістської альтернативи (яка і була реалізована на практиці) не була розвинута Марксом у цільну концепцію, мабуть, з позицій політичної боротьби і не без впливу споконвічно прийнятої детерміністської методології. Отже, всупереч Солоу, можна припустити, що глибина і тривалість кризи економічного вчення К. Маркса й у кінцевому рахунку доля цього вчення залежать насамперед від того, в чию користь буде розподілятися національний доход. У тій мері, в якій існує реальна або потенційна можливість „зворотної трансформації” і скорочення частки найманої праці в цьому розподілі, зберігається й імовірність відновлення впливу економічного вчення Маркса. У цьому „попередженні”, на думку авторів, і полягає „ядро істини” марксизму, про яке нагадав Іоанн Павло ІІ; і одночасно звідси — загальний сумнів із приводу надмірно категоричного твердження Р. Солоу, що марксизм „уже не відіграє ролі у сфері економічного аналізу”.

Утім, із Солоу не згодні і відомі західні економісти. Наприклад, професор Лондонської школи економіки та політики М. Моришима, прогнозуючи розвиток західної економічної теорії в XXI ст., відводить важливе місце в цьому процесі марксівській теорії експлуатації: „Рікардо і Вальрас вивчали взаємну адаптацію населення й капіталу в межах даної території; Маркс досліджував експлуатацію одного класу іншим, тоді як допуском моделей Вальраса, Хікса і Леонтьєва був взаємовплив цін і обсягів випуску в різних секторах економіки. Бем-Баверк, Віксель і Хікс дали аналіз тимчасовій структурі сучасної виробничої системи... Усі ці позиції цілком зберігають важливе значення, але кожна з них сама по собі є перекручування, тому що виділяє не більш ніж один аспект реальності. Нам необхідна всеохоплююча багатоаспектна модель; різні теорії повинні бути синтезовані...” [10].

Крім наведеного вище загального розуміння (щодо макроекономічних показників наявності або відсутності експлуатації), існують і розуміння іншого роду. Якщо припустити, що господарська система є гетерогенною, плюралістичною, то можлива ситуація, коли відсутність класової експлуатації в одних її ланках доповнюється наявністю її в інших. Крім того, зайняті в одних (монопольних) сферах можуть експлуатувати (через ціни) найманих робітників, зайнятих в інших сферах, що знаходяться в гірших структурних умовах та гірше організованих. Інакше кажучи, експлуатація різноманітна, і тому різноманітні причини, за якими марксистська економічна теорія — що є гнучкою — виявляється практично застосовна і соціально приваблива для значних груп населення різних країн, включаючи і широкі групи населення Росії, оскільки остання вступила на шлях досить суперечливого корпоративно-бюрократичного капіталізму.

У вченні Маркса теорія експлуатації спирається на трудову теорію вартості, виводиться з неї. Не випадково критики Маркса — від Бем-Баверка до Кейнса — вважали своїм обов'язком насамперед перекинути „трудовий” фундамент марксизму. Однак теорія експлуатації може бути розвинуте поза залежністю від пояснення джерела „вартості” або „цінності” — для цього достатні лише визначені, цілком реалістичні допущення у відношенні ціноутворення на ринках товарів і факторів виробництва. Тому питання про трудову теорію вартості може бути розглянутий окремо від питання про теорії експлуатації. Чи потерпіла сама трудова теорія „остаточний крах”, як це нерідко заявляють?

Неокласична виробнича функція ставить випуск у залежність від витрат праці, капіталу й організаційно-технічного прогресу.

Це відноситься як до агрегатного випуску, так і до випуску окремого товару. Але це означає, що співвідношення обміну товарів не можуть не враховувати співвідношень реальних витрат праці. Представимо господарську систему, де виробництво засноване на застосуванні, насамперед, величезних мас живої праці невисокої кваліфікації і продуктивності, де технічний прогрес здійснюється відносно повільно, де поряд з машинним широко застосовується мануфактурна праця, проста кооперація, кустарне виробництво, де сільське господарство з його ручною працею залишається найбільш великою галуззю. Неважко визначити, що в такому господарстві співвідношення цін товарів будуть у значній мірі наближені до співвідношень трудових витрат. Але саме таким було господарство Європи в середині XIX ст., коли розроблялася Марксова трудова теорія вартості. Її важливою передумовою з'явився також відносно низький рівень споживання, що жорстко обмежував практичну можливість взаємозамінності благ, що задовольняли різні потреби — в їжі й одязі, житлі та паливі тощо. Але в тій мірі, в якій рівень споживання підвищувався, потреби диверсифікувались, виробництво ставало здатним розширювати і швидко змінювати набір товарів і послуг — зростав вплив порівняльної корисності благ на ціноутворення і співвідношення цін.

Вище наведене означає, що на сьогодні напрямок технічного прогресу, структурні зрушення, зміни в споживанні знижували самостійну роль витрат праці у визначенні цінових співвідношень, а разом з тим і значимість трудової теорії вартості. Однак не можна не відзначити і протидіючої тенденції — разом зі швидким зростанням оплати праці в післявоєнний період у ціноутворенні зросла і роль витрат, зв'язаних з використанням праці. Таким „обхідним” шляхом ця теорія здатна відроджуватися. І західне неорикардіанство свідчить на користь таких можливостей. Отже, майбутня доля трудової теорії вартості залежить від напрямків розвитку господарської системи, ролі і місця в ній безпосередніх витрат живої праці, динаміки потреб, форм розподілу, еволюції ринкового механізму.

Зупинимося на третьому аспекті економічного вчення, наукова цінність якого давно визнана широким колом західних економістів. Мова йде про теорії відтворення, а в більш вузькому плані — теорії загальної ринкової рівноваги. Тут погляди Маркса (так само як і погляди Сисмонди і Кейнса) знаходяться в конфлікті з „законом Сея” (що приймається всіма неокласиками), відповідно до якого ринкова пропозиція автоматично породжує адекватний попит. Марксове трактування економічних криз (виведення їх із приватної власності, експлуатації, конкуренції) вели до висновку про необхідність перетворення капіталістичного ринку в плановий соціалізм на базі націоналізації засобів виробництва. Хоча в повному обсязі ці установки розділялися тільки комуністами, частково вони широко використовувалися різними течіями реформізму.

Сучасні критики державного втручання в економіку ототожнюють його з ідеологією марксизму і соціалізму. Однак в історії капіталізму періоди посилення й ослаблення такого втручання почали чергуватися за двісті років до Маркса і, ймовірно, будуть змінювати один одного й надалі. Спочатку розширення державного регулювання було зв'язано з політикою меркантилізму, потім — з індустріальним протекціонізмом, між двома світовими війнами — з антикризовим захистом зайнятості, у перші післявоєнні десятиліття — із завданнями стабілізації зростання, завжди — з мілітаризацією господарства.

Інакше кажучи, вимога розширення державного регулювання щораз була обумовлена природою конкретної господарської системи, а не ідеологією окремих діячів або цілих класів. І науковий авторитет марксизму в даній сфері буде залежати від того, по якому шляху піде майбутня еволюція господарської системи, в якому ступені та в яких формах вона буде мати потребу в централізованому регулюванні.