Історія гетьмана Мазепи

Гетьман Лівобережної України Іван Мазепа, за походженням ук­раїнський шляхтич, народився у 1629 р., за іншими даними — у 1639 чи 1642 рр. в селі Мазепинці. Закінчив єзуїтський коледж у Варшаві, Києво-Могилянський колегіум, добре знав артилерійську справу, володів кількома мовами, складав вірші. У 1654-1663 рр. служив при дворі короля Речі Посполитої Яна II Казиміра. 1659 р. посол поляків при гетьмані І. Виговському, 1660 р. — при Ю. Хмельницькому, 1663 р. — при П. Тетері. У 1663 р. брав участь у війні поляків проти Лівобережної України, у 1669 р. ротмістр, потім генераль­ний писар у гетьмана П. Доро­шенка. З 1674 р. служить у гетьмана І. Самойловича, з 1685 р. — генеральний осавул, у 1687 р. — гетьман Лівобереж­ної України.

Коломацькі статті переважно повторю­вали статті попередніх угод:

гетьман не мав права усувати гене­ральну старшину без згоди царя; старшина не могла переобирати гетьмана без дозволу царя;

заборонялася будь-яка зовнішньо­політична діяльність; для охорони гетьмана в його розпо­рядження передавався полк московських стрільців;

реєстр установлювався на 30 тисяч козаків, при подвійній оплаті гетьману було дозволено набирати сердюцькі і ком­панійські полки (найманців);

старшина, монастирі і священники звільнялися від будь-яких податків і зборів;

на південних кордонах повинні були будуватися фортечні укріплення;

разом із тим підкреслювалось, що російські воєводи не мали права втручатися в українські справи.

24 квітня 1689 р. 112 тисяч російських стрільців і 50 тисяч укр. козаків під команд. Голіцина і Мазепи рушили в Крим. похід. Невдача призвела до того, що Петро І ув»язнив Софію серпні 1689 р.

Перша зустріч Мазепи і Петра І відбулася за несприятливих для гетьмана умов. Він прибув до Москви в серпні 1689 р., коли бороть­ба між юним царем і сестрою була в розпалі, як креатура ненависного Петру Голіцина. Та в той же час із цієї пер­шої зустрічі Мазепа здобув довіру і повагу в Петра, якими користу­вався до переходу на бік Карла XII. Що тут відіграло роль — ро­зум, освіченість, комунікабельність, рішучість гетьмана чи за­кулісна гра, багаті подарунки царю і його оточенню — судити важко. Але, як писав Пилип Орлик: «Ніхто не міг краще (Мазе­пи) обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першо­го разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти люди­ну, аж доки не зробить її своєю». У подальшому Мазепа зробив вплив на перетворення і рефор­ми Петра, особливо в Україні, і всіляко підтримував діяльність молодого царя. Заручившись підтримкою царя, Мазепа став зміцнювати своє становище в Україні. Основну ставку він зробив на лояльних до нього старшину, шляхту, духовенство. Жоден із гетьманів не роздав стільки земель і сіл, як Мазепа. За підрахун­ками Є. Черкаської у часи свого правління він підписав близько 1000 універсалів на володіння землею. Більша їх частина припа­дає на 1687-1692 рр. Таким чином, І. Мазепа зміцнював свою владу і вербував прихильників. Отримавши у володіння села, старшина була зацікавлена в збереженні влади гетьмана, бо зміна її зачіпала їх майнові і фінансові інтереси. Новий гетьман міг вчинити новий переділ володінь. І. Мазепа провів ряд заходів по упорядкуванню податків, видав низку універсалів із метою врегулювання системи грошової та нату­ральної ренти, відробітку панщини. Зміцненню гетьманської влади сприяло введення нової категорії козацької старшини — бунчуко­вих товаришів, що перебували безпосередньо при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередньо від нього залежали. Активною меценатською діяльністю Мазепа завоював при­хильність високоосвіченої частини українців. Він відкривав школи, засновував друкарні, відправляв молодих навчатися за кордон. При ньому Київська Академія стала університетом, а Чернігівська колегія — ліцеєм. На його гроші будуються 12 но­вих церковних храмів; перекладається арабською мовою Єван­геліє; для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі була подарова­на срібна плита із зображеними сценами з життя Христа. Він прагне створити в Україні нову аристократію, як у Польщі й Росії, аби можна було на неї покластися. У внутрішній політиці гетьман орієнтувався на інтереси козаць­кої старшини. Тому довгий час між ним та запорожцями існував конфлікт, який спробував використати військовий канцелярист Петрик (Іваненко), піднявши у 1692 р. повстання проти І. Мазепи. Виступивши під гаслом бити «чортів — панів, дуків, що їм царі маєтності понадавали», він намагався з допомогою Криму створити між Дніпром і Бугом самостійну державницьку структуру. У липні 1693 р. загони Петрика і 20-тисячна татарська орда на чолі з калга-солтаном Давлет-Гіреєм пішли на Лівобережну Ук­раїну. Проти них гетьман Мазепа вислав Ніжинський, Прилуць­кий, Миргородський, Лубенський та частину сотень Київського, Чернігівського і Стародубського полків. З ними були і російські війська. Наближення таких сил змусило відступити татар та за­гони запорожців. Ініціативу перехопили козаки. В останні роки вони громили татарські загони під Очаковом, Казикерменом, Буджаком та в інших місцях. У зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, негативно ставився до со­юзу з Кримом та Туреч­чиною. За єдину основу зовнішньої політики Ук­раїни він вважав співпра­цю з Росією, з допомогою котрої сподівався поши­рити Гетьманщину на Правобережну Україну, а від Криму та Туреччи­ни приєднати степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів. За 1689-1700 рр. ко­зацькі війська І. Мазепи разом із армією Росії брали участь в 11 похо­дах проти Туреччини й Кримського ханства. У липні 1696 р. козаки і стрільці штурмом оволоділи турецькою фортецею Азов. 13 липня 1700 р. кримська епопея закінчилася підписанням у Константинополі мирної угоди між Туреччиною і Росією. Це був тимчасовий компроміс, бо жодну з сторін він повністю не задо­вольняв. За Росією залишився Азов; кримський хан відмовився від щорічної данини; православні християни одержали вільний і без­митний пропуск в Єрусалим; землі від Перекопа до Азова ставали своєрідною нейтральною смугою і повинні були залишатися незаселеними. Але на Росію поклали зобов'язання знести фортеці, які знаходилися на Дніпрі, в т. ч. Казикермен і Таваньськ. Голов­ний вихід у Чорне море був все ще закритий і контролювався тур­ками і татарами.

Україна у часи Північної війни

У часи гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 рр.) в адміністративному відношенні Лівобережна Україна поділялася на три частини: Слобожанщину (територія Харківської області), Сіверщину (Новгород-Сіверські землі) і Гетьманщину (територія Полтавської, Чернігівської і час­тини Київської області). Запорізь­ка Січ була самостійною авто­номією і гетьману не підпорядко­вувалася. Хоча номінально влада гетьма­на розповсюджувалася на всю Ук­раїну (без Запорозької Січі), проте реально Мазепа володів владою лише на території Гетьманщини, оскільки на Слобідській і Сіверській Україні був сильний вплив росіян.

У військово-адміністративному відношенні Україна ділилася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадячський, Миргородський, Переяс­лавський, Полтавський. Козацьке військо складалося з двох основних частин: полків реєстрових (городових) і охотницьких (найманих). Реєстрові козаки були окремим станом і користувалися ря­дом привілеїв. Звання козака передавалося у спадок і було пов'язане з несенням військової служби. Козаки не оподатко­вувалися і не несли ніяких повинностей. За ними зберігалося право на їх земельні володіння, пасіки, млини тощо. Вони ма­ли право торгувати вином, пивом і медом. За це козаки були зо­бов'язані служити і забезпечувати себе всім необхідним для ви­конання військового обов'язку — конем, зброєю, амуніцією, провіантом... Полки реєстрових козаків не мали твердо вста­новленого розподілу на кавалерію і піхоту. Сотні і курені були змішаного складу. Кінні козаки складали від 1/2 до 3/4 від усієї численності полку. Саме вони відправлялися в походи, тоді як піші козаки несли сторожову службу і входили до складу гарнізонів фортець.

Охотницькі полки почали формуватися за часів гетьмана Д. Мно­гогрішного. Комплектувались за рахунок вільних прошарків населення (т. зв. «охотників» — звідси й назва війська), які за договором вступа­ли на військову службу, жителів Правобережної України, а також іно­земців. Гетьманськими універсалами до охотницьких полків забороня­лося приймати селян, що втекли від державців та панів, осілих у ліво­бережних полках посполитих — тяглих селян, а також козаків із реєстрових полків. Остаточно охотницьке військо сформувалося як окрема складова збройних сил Гетьманщини за правління гетьмана І. Самойловича. За родами військо поділялося на піхотні (охочепіхотні або сердюцькі) та кінні (охочекомонні або компанійські) полки, що нес­ли постійну службу і не розпускались у мирний час. Полки мали різну чисельність (від 300 до 700 чоловік) і ділилися на роти або сотні (в піхоті) й хоругви (в кінноті). На відміну від реєстрових козацьких, охотницькі частини іменувалися за прізвищами своїх командирів, котрих призначав сам гетьман. Забезпечення війська грішми, одягом і зброєю здійснювалося з державної скарбниці, провіантом і фуражем — за рахунок стацій (натуральних зборів з населення). У різні часи чисельність війська була різною, за гетьманування Мазепи воно складалося з 10 полків загальною кількістю близько 9 тисяч вояків. За Мазепи компанійські і сердюцькі полковники отри­мали маєтності (до нього цього не було), а їхні полчани отримували платню щомісячно (раніше раз на рік). Кошти збирали з «посполи­тих людей, які не вписані до козацького реєстру». На відміну від реєстрових козаків, сердюків та компанійців нази­вали не козаками, а товаришами, полчанами, молодцями. Сердюки охороняли гетьманську резиденцію і особисто гетьмана. Залучались до виконання охоронно-поліційних функцій. «На усмирян­ня самовольне називаючихся козаками будників і винокурів та легко-мислених», «супроти почвар, підбурливих слів, розрухів та зради укомплектовані наймані полки». Ліквідовані у 80-хроках XVIII ст. Компанійці використовувалися для сторожової і розвідувальної служби, прикриття перегрупування основних сил козацького війська, для нагляду за правопорядком, придушення повстань, перехоплення біглих. «Компанія надвірної хоругви» — рота компанійців, яка охоро­няла гетьмана. У1776 р. компанійські полки були ліквідовані і на їх базі створені три регулярні кінні полки, з 1785 р. кількість полків збільшена до 10.

До початку XVIII століття українське козацьке військо налічувало близько 25-30 ти­сяч чоловік реєстрових і 7-9 тисяч охотницьких (найманих) козаків. Рівень їхньої бойової підготовки був достатньо висо­кий. Козацькі полки, починаю­чи з 1700 р., показували себе у всіх військових діях, підтриму­ючи російську армію Петра І та польсько-саксонські війська Августа II.

У 1700 р. Росія веде війну зі Швецією — Північну війну за вихід до Балтійського моря. У цю війну було втягнуто й Україну. Козацькі полки брали участь у бойових діях у Прибалтиці і в 1700-1703 рр. У травні 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки на чолі з гетьманом І. Мазепою переправилися на Правобе­режну Україну для боротьби з загонами Станіслава Лєщинського (познанський воєвода, якого у 1704р. елекційний сейм, що про­ходив під патронатом шведського короля Карла XII, обрав коро­лем Польщі).

Війна проходила з пере­мінним успіхом. Зимова війсь­кова кампанія 1705-1706 рр. була невдалою і для Петра І, і для І. Мазепи. Шведські вій­ська в кінці 1705 р. почали наступ на білоруські і литов­ські землі. Гетьман на почат­ку березня 1706 р. з 14-тисяч-ним корпусом прибув у Біло­русію і зайняв Мінськ, Слуцьк, Несвиж, Клецьк і Ляховичі. Але потім фортуна відвернулася від козаків. У Несвіжі шведи захопили сплячих козаків і всіх переби­ли. Була знищена майже повністю старшина Стародубського полку, загинув і полковник Михайло Миклашевський. На початку квітня шведи почали облогу Ляховичів, де знаходив­ся Переяславський полк на чолі з полковником Іваном Мировичем. Всі спроби Мазепи визволити обложених виявилися марни­ми. Більшість козаків загинула, а решта здалася в полон і разом зі своїм полковником була відправлена в Стокгольм. Шведські війська ввійшли в Саксонію і розбили Августа II (1670-1733 рр.) — курфюрст Саксонський Фрідріх-Август І Веттін, обраний у 1697р. польським королем під іменем Август II. За величезну фізичну силу називали його «Сильний». Під час його правління у результаті війни Священної ліги проти Османської імперії на Карловицькому конгресі 1698-1699 рр. було підписано до­говір, за яким до складу Польщі увійшли Поділля і частина Правобе­режної України. Союзник Петра І в роки Північної війни. Внаслідок наступу Карла XII на Дрезден восени 1706 р. Саксонія вийшла з війни. Август розірвав союз із Росією й відмовився від польського трону на ко­ристь Станіслава Лєщинського. Після розгрому шведської армії під Полтавою у червні 1709 р. Август II відновив союз із Росією і, за підтримки Петра І, його вдруге визнали польським королем. Робив усе для зміцнення королівської влади в Речі Посполитій). 18 вересня 1706 р. він відмовився від корони на користь С. Лєщинського і розірвав усі відносини з Петром І, а взимку 1706 р. російська армія опинилася в «мишоловці» в Гродно, звідки насилу вирва­лася. Росія, а разом із нею й Україна, втративши свого останньо­го союзника, опинилися сам на сам із найсильнішою армією Європи — короля Карла XII. У цій ситуації Петро І вирішив шукати нового кандидата на польський престол. Серед них були Яків Собеський, син короля Яна III Собеського, і семиградський князь Ракоци. Але перегово­ри з ними не дали бажаних результатів (Карл XII теж розглядав кандидатуру Якова Собеського, але на посаду царя Росії після пе­ремоги; у Ракоци були проблеми у власному князівстві). Російській дипломатії нічого не залишалося, як зробити все мож­ливе, щоб утримати в своїх руках вплив на польську гро­мадськість — шляхту. З цією метою Петро І вирішив посилити розвідувальну і дипломатичну діяльність у Польщі. В 1707 р. но-вий керівник Посольського Приказу Г. Головній успішно провів переговори з посольством генеральної конфедерації зі Львова, що приїхало до Петербурга вимагати грошей і повернення Польщі українських територій. Петро І наказав Головкіну не скупитися на гроші і не торгуватися через території, а відкласти обговорен­ня цього питання. Незабаром Головній відряджає до Любліна Омеляна Українцева, що неодноразово виконував таємні дору­чення. Він привіз із собою секретний фонд для оплати польської агентури і тут же пустив його в справу. Українцев доповів, що виплатив «таємно нічним часом платню примасу Польщі Шебеку, єпископові Куявському і коронному підканцяерові». Гетьман Мазепа теж починає інтенсивно шукати у Польщі і Швеції союзника на випадок поразки Росії. (Документи засвідчу­ють, що перші контакти між гетьманом І. Мазепою і представни­ками С. Лєщинського та Карла XII були започатковані в 1705 р. Недаремно французький військовий історіолог полковник граф Пилип маркіз де Данжу (1638-1720 рр.), записав 7 листопада 1705 р. у своєму щоденнику: «немає сумніву, що генерал Мазепа є у порозумінні зі шведським ко­ролем»). Логіка роздумів гетьма­на мабуть була такою: якби у шведсько-російській війні пере­могла Швеція, на боці якої висту­пав союзник — польський король Станіслав Лєщинський, Україна могла б перейти до складу Речі Посполитої. Крім того, внутріш­ні обставини в Україні підштов­хували гетьмана до дії: за час правління Мазепи козаки прове­ли близько 30 військових по­ходів, постійні війни завдали збитків та зруйнували господар­ства, податки знекровили еко­номіку, викликали незадоволен­ня населення, а старшина звинувачувала гетьмана в тому, що він не відстоює їх права та інтереси, «...про нас і про наші нужди й не дбає». У свою чергу Карл XII і С. Лєщинський докладали макси­мум зусиль, аби послабити Росію. Потенційним союзником у війні з нею вони вбачали Україну. Пошук ішов із обох боків і він неми­нуче мав призвести до зустрічі.

Восени 1706 року І. Мазепа одержує кілька листів від польсь­кого короля С. Лєщинського, переданих йому шляхтичем Францішеком Вольським, але ризикувати не хоче і надає наказ стрілецькому полковнику Анненкову взяти його під варту. Не довіряючи Вольському, гетьман піддав його тортурам, щоб вивідати справжні наміри поляків, а потім відправ
ляє до в'язниці. Листи
Лєщинського Мазепа зі
своїми коментарями відіслав Петру І. Так само він
вчинив і з листами Ганни
Дольської. Правда, коли в
липні 1707 р. вона передала черговий лист, в якому
від імені короля Станіслава Лєщинського просила
якнайшвидше розпочати
реалізацію «задуманої
справи», обіцяючи допомогу польської і шведської
армії, то його Мазепа не
відправив Петру І, а показав своєму генеральному
писарю Пилипу Орлику. Розпочата гетьманом гра становила для нього само­го смертельну небезпеку, тому таємне листування з княгинею Дольською ведеться з дотриманням найсуворіших засобів конспірації — лише у формі шифрограм, зміст яких стає відомим тільки самому гетьману та його генеральному писареві. Восени 1707 р. таємні зв'язки польського короля і гетьмана активізуються. Мазепа кілька разів зустрічається з представни­ком Лєщинського — єзуїтом Зеленським і листується з польсь­ким коронним гетьманом С. Тарло. Через них король обіцяв по­вернути козакам їх давні права і вольності і закликав визнати його владу і скинути «московське ярмо». Проте для Мазепи не було секрету в тому, що Станіслав Лєщинський(1677-1766 рр. — король Польщі (1704-1709 рр., 1733-1734 рр.). У 1659 р. - воєвода Познанський. У 1704 р. під тиском Карла XII обраний польською конфедерацією коро­лем Польщі. Вів таємні переговори з гетьманом Мазепою і підписав угоду про спільну боротьбу проти Росії. Після Полтавської битви відрікся від престолу і втік у Францію. Його дочка Марія у 1725 р. ста­ла дружиною французького короля Людовика XV. У1733 р. за підтрим­ки Франції вдруге стає польським королем. Під час війни за польську спадщину в 1734 р. вдруге зрікається престолу І повертається до Франції. Тут одержав у своє володіння герцогство Лотарингію І князівство Вар. Помер у 1766 р. Похований у місті Лоневілі (Франція); володіє владою тільки за примхою шведського ко­роля. Головною метою цього листування було не бажання Мазепи передати Україну під владу Польщі, бо від влади він сам ні за щоб не відмовився, а можливість зав'язування відносин із Карлом XII (1682-1718 рр.) — король Швеції з 1697р. Коман­дувач шведської армії в Північній війні. У 1700 р. переміг союзницю Росії Данію і розбив російські війська під Нарвою. У1701-1706 роках вів бойові дії в Польщі і Саксонії, змусив польського короля — саксонсь­кого курфюрста Августа II вийти з війни. Під час Північної війни підписав із гетьманом Мазепою таємну угоду. Після Полтавської битви (1709 р.) втік у Туреччину, Коли по­мер Іван Мазепа, підтримав на обрання в гетьмани кандидатуру Пи­липа Орлика. Розраховував спільними зусиллями (Криму і Туреччини ) розбити Росію. У1715 році повернувся до Швеції. Вбитий за нез'ясованих обставин під час облоги норвезької фортеці Фредеріксхаль (існує версія проте, що Карл XII був убитий пострілом із свого ж окопу) з метою укладання союзного договору. Гетьман чудово знав, що його листи будуть показані і прочитані шведському монарху. Шведський офіційний біограф Карла XII — його сповідник Георг А. Нордберг у своїх замітках за жовтень 1707 р. згадує про посланця гетьмана до короля С. Лєщинського: «якщо він (Мазе­па — авт.) дістане підтримку й поміч від шведського короля шість чи сім тисяч московитів, які знаходяться в околиці його постою, він (Мазепа — авт.) легко зліквідує і тим способом покла­де поміст для шведів». За деякими даними влітку 1708 р. Мазепа доручив своїй довіреній особі, якомусь болгарському архієпископу (його ім'я невідоме) підписати від його імені угоду з Лєщинським і Карлом XII. Оригінал угоди не зберігся (шведський архів Карла XII згорів ПІД Полтавою, Мазепи — в Батурині) і точніших даних про цей бік діяльності І. Мазепи історія не зберегла, але те, що угода була і пе­реговори гетьмана з королями велися, свідчить і найближчий Прибічник Івана Мазепи, його генеральний писар Пилип Орлик. У його рукописі,знайденому в архівах замку Дентевіль (колись він належав дружині Григорія Орлика — старшого сина Пилипа Орлика, графині Олені, уродже­ної маркізи Дентевіль. Документ написаний французькою мовою, українською опублікований у 1926 р. у Львові в журналі «Стара Україна»), і листі від 1 червня 1721 р. митрополиту Рязанському Стефану Яворському II Орлик прямо і дуже детально пише про це.

П. Орлик, Г. Адлерфельд і П. Шоенстрем силою обставин мали бути ознайомлені з різними документами, немає сумніву, що во­ни знали зміст шведсько-українського та українсько-польського договорів. За Орликом: Мазепа одержує титул князя України; князівство живе за своїми стародавніми правами, а Карл XII зобов'язується захищати Україну; на її територію вводяться шведські війська, коли про це попросить князь. Під час воєнних дій на території Ук­раїни всіма військами керує князь Мазепа і забезпечує їх продо­вольством і фуражем. Для підсилення гарантії цієї угоди і захис­ту України тимчасово Карлу XII передаються фортеці: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтава, Гадяч. Як писав Орлик, Мазепа — у ви­падку остаточної перемоги Карла XII — мав намір написати ца­реві, що Україна, як вільний народ, хоче жити у спокої під про­текторатом шведського короля. Далі Орлик пише, що Іван Мазепа докладав усіх зусиль, щоб боронити гетьманську владу «як лев, як вовк, як лис». За Адлерфельдом: Мазепа просив Карла XII звільнити Ук­раїну від московської тиранії і в свою чергу обіцяв забезпечити шведські війська всім необхідним під час зимування; до Швеції відходили територія Стародубського полку і фортеці Стародуб, Мглин, Новгород-Сіверський. Король зобов'язаний зимувати в тих місцях до приєднання до Мазепи всіх українських, донських і білгородських козаків, незадоволених Росією. Гетьман обіцяв підтримку шведам із боку калмицького хана Акжи. Після завер­шення вище написаного Карл XII мав іти прямо на Москву разом із Мазепою, котрий обіцяв постачати шведській армії продоволь­ство і фураж.

Статті ці були вміщені в угоді Мазепи з королем Лєщинським із доповненнями — Польщі повертається Смоленськ, а вся Ук­раїна входить до Речі Посполитої на тих же умовах, що і підвладні курляндському герцогу території. Сам же гетьман одержував титул князя, Вітебське і Полоцьке воєводства в Біло­русії.

Ніхто не знав про ці угоди, окрім обох королів, Мазепи, графа Піпера (перший міністр і начальник польової канцелярії Карла XII), одного польського сенатора (прізвище якого Адлерфельд не вказав) і болгарського єпископа (він під виглядом старця був зв'язковим між гетьманом і шведським королем).

Не дивлячись на всі прийняті засоби перестороги, чутки про закулісні переговори гетьмана просочилися зовні. Про це писав Петру І і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Мотрею (Марією), своєю хрещеницею, І. Мазепа завів свій останній у своєму житті роман. В. Кочубея підтримував і колишній пол­тавський полковник Іван Іскра. Цар не повірив доносу. Арешто­ваних В. Кочубея та І. Іскру відправили до гетьмана. Тут вони бу­ли засуджені до смерті і в липні 1708 р. біля Борщагівки під Білою Церквою їм прилюдно відрубали голови.

У вересні 1708 р. Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як сподівався І. Мазепа, а на Україну. Вступ Карла XII в Україну поставив І. Мазепу перед вибором: залишатися йому з Петром І або приєднатися до Карла XII і розпочати боротьбу за визволення України з-під російського самодержавства.

Мазепа не сподівався, що війна перекинеться на територію Гетьманщини. Тому у цей час він ні у воєнному, ні у політичному відношенні не був готовий зустріти Карла XII як свого союзника. Більшість козацьких полків були за межами України, населення та рядове козацтво, не підозрюючи про політичні наміри Мазепи, чинили опір шведам.

Але 24 жовтня 1708 р. гетьман під відчутним натиском із боку таких старшин, як: Д. Апостол, Д. Горленко, Д. Зеленський, І. Ломиковський, після роздумів та вагань прийняв рішення перейти на бік Швеції. 29 жовтня гетьман прибув у штаб-квартиру Карла XII.Довідавшись про це, Петро І наказав кн. О. Меншикову захо­пити гетьманську резиденцію Батурин. Тут стояла майже вся ко­зацька артилерія і знаходились великі склади з продовольством та фуражем. Сюди ж і поспішали війська Карла XII та І. Мазепи. 2 листопада 1708 р. солдати і драгуни О. Меншикова захопили Батурин. Сам штурм тривав усього дві години. Тоді як козаки відбивали атаку драгун Меньшикова і піхотинців Аниенкова, на­казний полковник Прилукського полку Іван Ніс відкрив потайну хвіртку і впустив у місто колону російських військ. Опір гарнізону був зламаний. Вояки частково загинули, част­ково втекли. Переможці влаштували масову різанину, не щадив­ши ні старого ні малого. Лише невеликій частині жителів вдало­ся врятуватися. За різними даними, у Батурині загинуло від 5 до 14 тис. мирних громадян, компанійців та козаків. На різанину, зроблену в Батурині, відгукнулися в Західній Європі. Газети вийшли з заголовками: «Страшна різанина», «Руїна України», « Жінки і діти на вістрях шабель».

4 листопада шведська армія підійшла до Батурина і замість очікуваних запасів побачила димлячі розвалини. На короля ця картина справила гнітюче враження. Ще більше вбивався Мазе­па, сказавши П. Орлику: «Наш почин нещасливий. Бачу, що Все­вишній не поблагословив нашого наміру».

І з політичної, і з військової точки зору взяття Батурина мало величезне значення. Петро І, знищивши основну базу супротив­ника на Лівобережній Україні, позбавив шведів можливості по­повнити, за рахунок арсеналу гетьмана, запаси пороху, провіан­ту, фуражу та збільшити кількість артилерії. Тим самим позба­вив Карла XII надії на розгортання широкомасштабних бойових дій на території Гетьманщини і Слобідської України із залучен­ням всіх сил вірогідних союзників. Із політичної точки зору взят­тя Батурина знаменувало розкол у рядах прихильників гетьмана Мазепи, а також перехід частини співчуваючих їм на сторону Петра І. У той же час проти прибічників І.Мазепи Петро І проводив ста­ру, всім відому політику «кнута і пряника»: з одного боку — жорстокі репресії, а з другого — амністія тим, хто знову перейде на бік царя. Селянство, козаки, більшість старшин не відгукну­лися на універсал І. Мазепи, в якому він пояснював причину зміни протекторату і закликав підтримати свої дії. Правда, під впливом авторитету гетьмана мешканці окремих сіл заявляли про підтримку шведів. Окремі добровольці поповнювали загониприхильників гетьмана; в містах працювала його розвідка. Але таких прикладів було мало.

Населення України в своїй масі відвернулося від І. Мазепи, а після оголошення Петром І амністії для тих, хто перейшов до шведів, гетьмана залишила і майже вся старшина. Тільки Запорозька Січ стала на бік Мазепи, проти яко­го неодноразово виступала раніше. У березні 1709 р. кошовий Кость Гордієнко прибув у табір шведського короля і домовився з ним Про спільні дії проти Росії.

Петро І наказав зруйнувати Запорозьку Січ (14 травня полков­ники Петро Яковлєв і Гнат Галаган (колишній запорожець, «ма-зепінець», що перейшов на бік Петра І) розгромили Запорозьку Січ на острові Базавлук). Січ була зруйнована, артилерія (36 гар­мат, 4 мортири, 12 гаківниць) вивезена. В полон потрапило 300 козаків. Решта на суднах із Базавлука пішли вниз по Дніпру і розташувалися на р. Кам'янці (притока Дніпра). Згодом вони відступили до урочища Олешки (на південь від впадання р. Інгул у Дніпро) і заснували у межах володінь Кримського ханства Олешківську Січ.

Перша політична еміграція. П. Орлик і його Конституція

Поразка шведської армії під Полтавою 27 червня 1709 р., пар­тизанська боротьба, яка палахкотіла на Лівобережжі проти військ Карла XII, зруйнували всі надії І. Мазепи. Українське на­селення опинилося між молотом та ковадлом: якщо люди вітали шведів,їх карали російські війська і навпаки. Відступивши з залишками армії Карла XII, кількома тисячами козаків на тери­торію Молдови (Туреччина), І. Мазепа та його прихильники опи­нилися в складних обставинах. Хоча султан Туреччини відмовив­ся видати гетьмана й старшин царю, ця загроза постійно висіла над ними. Спалахнули суперечки між гетьманом та полковника­ми, в середині липня 1709 р. підняли бунт запорожці, гнітили ма­теріальні нестатки. 22 серпня (за іншими даними 2 вересня) 1709 р. старий геть­ман помирає у м. Бендерах (за деякими даними отруївся чи був отруєний). 5 квітня 1710 р. на раді під Бендерами гетьманом був обраний генеральний писар Пилип Орлик. Він був нащадком чеського ба­ронського роду, частина представників якого жила в Польщі, інша — у Прусії. По материному родоводу він походив із сім'ї Ма- лаховоьких, яка проживала, у Вільно. Народився він 1672 р., по­мер у Яссах у 1742 р. Його син Григорій (1702-1759 рр.) був одру­жений на своячениці короля Франції, виявив себе талановитим воєначальником (дивізійний генерал Французької армії), був членом таємної королівської ради. Родовий замок Орликів — Орлі і сьогодні знаходиться під Парижем. Точна дати смерті Івана Мазепи досі невідома. Сповідник шведсь­кого короля Карла XII, який брав участь у всіх великих подіях під час походу на Україну, пастор Георг А. Нордберг, історики XIX століття: Дмитро Вантиш-Каменський і генерал Олександр Рігельман наполягають, що смерть гетьмана І. Мазепи сталася 22 вересня (за новим стилем З жовтня) 1709 року. (Різниця між старим і новим стилем, Юліанським і Григоріанським календарем у XVIII столітті складала 11 діб). Відомі історики України: Микола Костомаров, Ми­хайло Грушевський, Дмитро Яворницький та Дмитро Дорошенко стверджують, що подія відбулась 22 серпня (2 вересня) 1709 р. Дослідники XX століття: Борис Крупницький вважає, що гетьман помер у ніч із 21 на 22 серпня (зі на 2 вересня) 1709 року; Ілько Борщак, Теодор Мацьків, Василь Луців і Микола Андрусяк — 21 вересня (2 жовтня). Сучасник гетьмана, румунський літописець Ніколає Костін пише, що Мазепа помер 18 (29) березня 1710 року.

Більшість документів свідчать, що гетьман помер між 22 серпня і 30 вересня 1709 р. Крім того, в архіві Високої Порти (султанського уряду) в Туреччині зберігається документ, де згадується про те, що гетьман І. Мазепа оселився і якийсь час таємно жив у місті Галаці «при замку». Можливо він вдався до інсценізації своєї смерті та поховання в Бендерах і, перебравшись таємно в Галац, доживав тут віку. М. Костомаров у XIX ст. писав, що в Україні існує легенда: «нібито Мазепа не помер і не був похований у Молдавії, а організував там фіктивне поховання. Сам же гетьман таємно повернувся до Києва, прийняв чернецтво, а потім і схиму у Печерській Лаврі, де під іншим ім'ям і помер».

При обранні Пилипа Орлика ґетьманом, між ним, старшиною, запорожцями й шведським королем Карлом XII був укладений документ, відомий як «Конституція Орлика» або «Бендерська конституція» («Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького»), що регламентувала державне життя Гетьманщи­ни, протектором якої ставав король Швеції. 10 травня 1710 р. Карл XII затвердив Конституцію та підписав звернення до ук­раїнського народу, обіцяючи продовжувати війну проти Росії. Щоб спертися на власні військові сили (а ними могли тоді бу­ти лише запорожці), П. Орлик, старшина та кошовий отаман К. Гордієнко внесли в конституцію спеціальні статті, які регулюва­ли відносини між гетьманським урядом та Запорожжям. Вони проголошували незалежність Війська Запорозького і передбача­ли цілу низку реформ.

Бендерська конституція констатувала обмеження єдиновладдя гетьмана, оскільки саме завдяки єдиновладдю, не властивому геть­манському урядові, виникли численні чвари у Війську Запорозько­му, почастішали випадки скасування прав і вольностей, посполи­тий тиск. Обмеження гетьманських повноважень виявилося у поси­ленні впливу на внутрішню й зовнішню політику членів загальної ради (гетьману заборонялося підтримувати таємні контакти з іно­земними державами і вести таємну переписку); в посиленні ролі Ге­нерального суду, що позбавляв гетьмана права «карати своєю при­ватною помстою та владою»; у розмежуванні військової скарбниці й особистих фінансів гетьмана тощо. За оцінками професіоналів, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській. Конституція проголошувала Україну республікою і ратувала за розширення демократичних основ суспільства. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мала вхо­дити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати За­порозької Січі й представники від полків. Характерно, що загаль­на рада планувалася не як формальний, а як робочий орган. Із цією метою її хотіли збирати тричі на рік — на Різдво, Великдень і свято Покрови Пресвятої Богородиці. Низка статей документа присвячувалася Війську Запорозько­му. Вони обумовлювали права і привілеї запорожців, а також визначали особливий статус Січі в українській державі. Надзви­чайно важливими були пункти, що стосувалися повернення За­порозькій Січі традиційних вольностей і прав, що гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення те­риторії Запорозького Низового війська від «містечок і фортець московських» і від «московської посесїї», повернення Січі міста Трахтемирова і збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувала­ся підтримка гетьмана, що зобов'язувався «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Окремі пункти Конституції підтверджували права і привілеї, дані свого часу Києву та іншим українським містам (власне са­моврядування, що базується на Магдебурзькому праві). Одним із основних елементів Бендерської конституції було помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і поспо­литим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, залишивши житла свої, звикли пріч іти й у закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й ко­риснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, скасовував обтяжливі для народу оренди, викупи, ярмаркові мита, військові постої тощо. Згідно з Конституцією, територія України визначалася Зборів-ським договором. Протягом 1711-1742 рр. П. Орлик, перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Туреччині, марно намагався створити анти-російську коаліцію країн Європи. Д. Дорошенко (1882-1951 рр.) з цього приводу писав: «Орлик старався використати кожну наго­ду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні».

Ліквідація автономного статусу Гетьманату