Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Продовження про Розумовського




Чолобитна виявилася «ведмежою послугою» для гетьмана. Введення спадкового гетьманства за Розумовськими фактично виводило Україну з підпорядкування імператриці, а сам гетьман одержував усі атрибути монаршої влади. Такі плани пригнічува­ли інтереси імперії і самодержавства. У 1764 р. К. Розумовського викликали в Петербург і після дов­гої бесіди з Катериною II він подає прохання про відставку з пос­та гетьмана. 10 листопада 1764 р. імператриця своїм указом підтвердила ліквідацію гетьманського облаштування в Україні. Замість геть­манського правління була створена II Малоросійська колегія на чолі з 39-річним генерал-губернатором П. Румянцевим. До скла­ду колегії входили 8 чиновників — чотири російських, і чотири українських, які стежили, насамперед, за поповненням казни податками. В інструкції цариці П. Румянцеву говорилося: «Геть­манщину надлєжит прєвратить в приносящую доход провинцию, обрусить насєлєниє, вести строгий надзор за старшиной, склонной к сепаратизму» (Президент колегії підкорявся лише Сенату та цариці).

Друга малоросійська колегія була заснована в 1764 р. замість ліквідованого гетьманства з метою остаточно ліквідувати залишки автономії в Україні. Складалася з чотирьох царських чиновників і чо­тирьох представників козацької старшини. Очолив її президент П.О. Румянцев, який одночасно був генерал-губернатором Малоросії.

Ліквідована в 1786 р. після введення на території України загальноросійської системи військового і адміністративного управління. Малоросійська колегія підпорядковувала собі генеральну військову канцелярію, казначейство, суд та інші центральні органи Гетьман­щини. Військово-оперативне командування козацьким військом взяв на себе Румянцев, а контроль за станом боєготовності було доручено воєнному відділу колегії. Велику увагу колегія приділяла чиновникам. Було впроваджено контроль при призначенні на посади і присвоєнні військових козачих звань; у зарплаті чиновники були прирівняні до загальноросійських. Старшина стала одержувати звання відповідно до «Табелю про ранги». Козаки позбулися податкової недоторканості. Малоросійська колегія у 1765-1767 рр. провела перепис насе­лення і господарств для збільшення зборів до імперської казни. Було скасовано полковий устрій на Слобожанщині, де 1765 р. з козацьких полків утворилися регулярні гусарські полки царсь­кої армії. Територія Слобожанщини стала називатися Слобідсь­ко-українською губернією. У серпні 1775 р. набув чинності царський Маніфест про зни­щення Запорозької Січі і приєднання її території до Новоросійсь­кої губернії. У липні 1783 р. було ліквідовано й козацтво як соціальний стан, а 10 полків реорганізовано в регулярні кава­лерійські (1784 р. перейменовані в карабінерні). Лівобережну Україну було поділено на намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське.

З травня 1783 р. Катерина II видала указ про повну заборону пе­реходу селян із місця на місце (кріпацтво), крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українсь­ку еліту, імператриця 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворян­ству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військо­вої служби та урівнювалася у правах із російським дворянством.Частина козацької еліти не відразу примирилася з процесом ліквідації інститутів автономії. Але суперечка розв'язалося в кінці XVIII ст., коли старшина усвідомила, що тільки російська влада в змозі допомогти їй закріпити селянство й козацтво в цілковиту підлеглість, і безпосередня матеріальна вигода такої перспективи перемогла автономістські мрії. Українська правляча еліта рвалася до збагачення, вірно служила царизму. Визначні посади в імперії обіймали О. Безбородько, П. Завадовський, О. Розумовський, Д. Трощинський, В. Капніст, М. Лесницький, Д. Янковський та інші.

 

Правобережна і Західна Україна в XVII—XVIII ст.

Семен Палій.

Повстання 1702-1704 рр.

З ініціативи польського короля Яна Собеського у 1685 р. на Правобережній Україні поновлено козацтво. Територію було поділено на чотири полки: Богуславський (полковник Самійло Самул), Корсунський (полковник Захар Іскра), Брацлавський (полковник Андрій Абазин) та Білоцерківський (полковник Се­мен Палій). Польський уряд вживав заходів, щоб залюднити Правобереж­ну Україну, що залишалася пустою після воєн та втечі населення. Крім того, козаки були потрібні Польщі для захисту від турець­ких та татарських нападів. Козаки на чолі С. Палія ходили на та­тар у 1690, 1691, 1692, 1693, 1694 рр. Всі ці походи проводились спільними силами правобережних та лівобережних полків і були успішними. Боротьба проти спільного ворога робила можливим об'єднан­ня Правобережної та Лівобережної України. Тому С. Палій звер­тається в цій справі до воєводи М. Ромодановського та до І. Мазе­пи. Але Москва, зв'язана умовами «вічного миру» з Польщею та війною з Туреччиною і Кримом, не хотіла загострювати відноси­ни з Польщею. Крім того, взаємовідносини між І. Мазепою та С. Палієм були складні.Мазепа прагнув збудувати в Україні станову державу, створи­ти зі старшин привілейований стан, щоб спертися на них, а не на широкі маси народу. Мазепа брав за зразок сучасні західноєвро­пейські аристократичні держави з абсолютними монархами. Палій навпаки спирався на народні маси, селянство, що, тікаючи з Лівобережжя, з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину (Правобережжя). Настрій правобережного селян­ства, що вело боротьбу зі шляхтою, перекидався на Лівобереж­жя, як іскри з вогнища, і це лякало Мазепу. Соціальна політика Мазепи викликала постійні конфлікти з Запорожжям, яке весь час було в опозиції проти гетьмана. У 1693 році запорожці каза­ли: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією на­чальною старшиною... і буде при ньому, як було за Хмельницько­го» . Ця загроза суперництва була цілком реальна. Палій спирав­ся на рядове козацтво, селян та міщан. Він мав тісні зв'язки з православним духовенством і робив монастирям щедрі надання (переважно млини). У 1701 р. коронний гетьман Потоцький попереджав шляхту, що Палій «намагається йти слідами Хмельниць­кого, що він запалив смолоскип хлопської війни».

Карловицький мир Польщі з Туреччиною 1699 р. змінив всю ситуацію. Туреччина відмовилася на користь Польщі від Поділля. Козаки перестали бути потрібними для Польщі. Навпаки, вони перешкоджали шляхті просуватися на Брацлавщину та Київщи­ну. Того ж року Сейм ухвалив ліквідувати козацтво і повернути людей панам. Вони були оголошені поза законом. Козаки відмови­лися виконати цей наказ. Коли польський гетьман Станіслав Яблоновський відправив посла до Палія з наказом розпустити пол­ки, Палій відповів, що він оселився у вільній Україні, і тільки він, «як справжній козак і вождь козацького народу», має право тут порядкувати. Восени 1700 р. польське військо, захопивши Немирів, Бар, Вінницю і Брацлав, спробувало здобути Фастів, але було розгромлено загонами полковника Семена Палія.

Палій Семен Павлович — фастівський (1683-1704рр.), потім білоцерківський (1709-1710 рр.) полковник, очолював визволь­ну боротьбу народних мас Правобережної України проти панування Речі Посполитої. Виходець із м. Борзна (Чернігівщина), справжнє прізвище Гурко. Кілька років перебував у Запорозький Січі, де й одер­жав прізвисько Палій. Відзначився у боротьбі проти агресії кримських і турецьких феодалів. Очолював козацький загін у Віденській битві проти турецьких військ (1683 р.), в наступні роки водив полки право­бережних і лівобережних козаків на татарські і турецькі фортеці (Кар Кермен, Очаків, Буджак та ін.). У 1702-1704 рр. очолював ко­зацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під керівництвом І. Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Царський уряд відправив полковника на зас­лання до Тобольська (1704-1707рр.), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами, повернув до України. У 1709 р. Палій взяв участь у Пол­тавській битві на боці військ Петра І. Як пише Д. Бантиш-Каменський: «полковник Фастівський (Палій) як удільний князь керував землями від самого Дніпра до Случі, збирав данину з жителів та не допускав татар нападати на Польщу та Росію, тривожив Буджакські та Бєлгородські орди; взяв у полон одного з татарських мурз, отримавши за нього вели­кий викуп; розорив Очаків; втік з польської в'язниці; розбив по­ляків під Фастовом (1700) та Бердичивим (1702)». Про боротьбу С. Палія проти турків, татар та поляків на Пра­вобережжі створювались легенди. Одна з них розповідає про те, як козаки визволили Палія з польської в'язниці (в різних варіан­тах легенди з фортеці Мальборк або Немирів). Щоб визволити свого ватажка, козаки направили до фортеці великий обоз із про­дуктами. У фурах були сховані 300 козаків і зброя. Ввечері обоз ввійшов до міста, а вночі козаки, тихо знявши вартових, проник­ли до в'язниці і звільнили Палія. Захопивши з собою 4 гармати та коней, козаки повернулись додому. Почалося повстання, яке охопило все Правобережжя. Селяни масами приставали до козаків. Приєднувалися сили з Запорож­жя, Лівобережжя. Польська шляхта тікала. Взимку 1702 р. у Фастові відбулася розширена нарада козаць­ких полковників, а також представників селянства і міщанства. Учасники наради виробили план загального збройного повстання проти Речі Посполитої. Восени 1702 р. були взяті: Біла Церква, Немирів, Бар, Жванець, Могилів та ін. міста. Влада Польщі на Правобережній Україні похитнулася. Тому в листопаді 1702 р. шляхетські сеймики Подільського та Волинського воєводств ух­валили рішення проти повстанців. Протягом січня-лютого 1703 р. польсько-шляхетські війська відновили владу Речі Посполитої на Поділлі та Брацлавщині. Шляхта вдалася до жорстоких репресій, що викликало хвилю повстань. Царський уряд таємно надавав повстанцям допомогу, вико­ристовуючи визвольний рух для тиску на Польщу. Але дії повс­танців об'єктивно спрямовувалися проти союзника Петра І та І. Мазепи — Августа II, і С. Палій мимоволі ставав союзником Карла XII, С. Лещинського, а отже, й супротивником Росії. За наказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 року пе­реправилися на Правобережну Україну для боротьби з загонами прибічників С. Лещинського. Їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як допомогу у війні з Польщею. Але 12 липня 1704 р. І. Мазепа у спеціальному універсалі заспокоїв шляхту, пояснивши, що лівобережні полки прийшли не на виручку повс­танцям, а для допомоги королю Августу II в наведенні порядків у країні. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії та підкоритися польським властям. 31 липня 1704 р., за наказом І. Мазепи, С. Палій був заареш­тований. Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку до Верхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли Білу Церкву, інші міста, й повстан­ня самі собою припинилися. Польська шляхта з числа прибічників Августа II поверталась у свої маєтки. Під владою гетьмана І. Мазепи на короткий час об'єдналися Лівобережна і Правобережна Україна.

Гайдамацький та опришківський рухи

До Правобережної України цього періоду входили землі Во­лині, Київщини й Поділля. До Західної України належали такі регіони: Галичина, західна Волинь, західне Полісся, Покуття, За­карпаття, Буковина, Прикарпаття, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. У XVIII ст. вони знаходились під владою Польщі, Туреччини, Угорщини, Австрії, КримськогоУ 1711 р. після невдалого прутського походу Петра І Правобе­режна Україна була захоплена Туреччиною. Гетьман на вигнанні П. Орлик хотів тут закріпитись, але після поразки під Білою Церквою відступив із турками. На Правобережжя прийшли по­ляки. Нащадки шляхтичів повернулися на Україну в 1714 р., до того часу усі козацькі полки пішли на Лівий берег, пішла і більшість населення.

Поляки почали вивозити сюди селян із Полісся та Західної Ук­раїни (обіцяли звільнити від податків і надати пільги). Але через декілька років поміщицькі порядки ввійшли в силу. Маєтки окре­мих магнатів не поступалися королівським (Любомирський во­лодів 31 містом і 733 селами; Потоцький 312 селами і містечка­ми). Від магнатів прагнула не відстати середня та дрібна шляхта. У цей час в окремих місцевостях панщина становила вже 5-6 днів на тиждень, збільшилась кількість податків. Правобережні селяни втрачали власні землі.Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панів-поляків як до «бидла», до «хлопів», а крім того почалося навернення правос­лавних на унію або римо-католицтво. Позбавлене прав правос­лавне духовенство також мусило відбувати панщину. По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим, ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з нових осель на Лівобережжя, Гетьманщину, Південну Україну, Запоріжжя, або організувати повстання. На початку XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма антифеодальної боротьби, відома в історії під назвою гай­дамацького руху («гайда», «гайде» від арабо-турецького «гнати», «переслідувати»).Повсталі загони поновлювали селяни, козаки, міська біднота (українці, росіяни, білоруси, молдовани, поляки). База «гайда­маків» була на території Запорожжя, звідси вони виходили і сю­ди поверталися. «Жажда добьічи и приключений смешивалась с мотивами на-циональной и социальной борьбьі и мести», — писав про гайда­маків Микола Костомаров. Перше велике гайдамацьке повстання відбулося у 1734 р. У цей рік помер ко­роль Польщі Август II, за корону почали боротьбу: 1) Станіслав Лєщинський (з допомогою Франції), 2) Фрідріх-Август, син Августа II (з допомогою Росії та Австрії). Коли війська Росії та українські полки вступили до Польщі, щоб підтри­мати Фрідріха-Августа, серед населення ходили чутки, наче вони прибули, щоб ліквідувати польську владу взагалі. Сот­ник надвірної вахти князя Любомирського Верлан, посилаючись на нібито отри­ману грамоту імператриці Анни Іванів­ни, призвав селян знищити ляхів та євреїв і почав формувати козацькі полки. Повстання охопило Вінницю, Брацлавщину, Поділля, південну Волинь. Між тим, внутрішня ситуація у Польщі змінилася: під натиском Росії С. Лєщинсь­кий втік і престол отримав Фрідріх-Август (Август III). Царські війська, виконавши свою основну місію, були кинуті на при­душення гайдамацького руху. Нап­рикінці 1738 р. російські та польські збройні формування під керівництвом фельдмаршала Міниха та козаки полков­ника Сави Чалого придушили повстання (1741 р. С. Чалий був убитий гайдамаками під керівництвом Гната Голого).

Друге повстання гайдамаків почалось у 1750 р. Десятки за­гонів, які очолювали Марко Мамай, Мартин Тесля, Іван Подоляк та інші, діяли на Правобережжі. Були взяті Умань, Вінниця, Чи­гирин, Фастів, Корсунь, Летичів. Але відсутність єдиного керівництва та організації привели повстання до поразки. Водночас із гайдамацьким рухом на Правобережній Україні розгорнувся рух опришків у Галичині й Прикарпатті (опришки від латинського «опрессор» — винищувач). Взагалі, рух оп­ришків відомий ще з XVI ст., чому сприяли географічні умови краю. По-перше, Польща, Молдова, Угорщина мали спільний кордон, що давало змогу маневрувати опришкам, по-друге, ви­сокі гори й густі ліси давали притулок повстанцям, оберігаючи їх від карателів. Тут створювалися невеликі загони по кілька де­сятків чоловік, пов'язаних товариською солідарністю й прися­гою ватажкові. Опришків підтримував увесь трудовий люд. Селя­ни допомагали повстанцям продовольством і переховували від переслідування. Найбільшого розмаху набув рух опришків у 1738-1759 рр., ко­ли його очолювали Олекса Довбуш, Василь Баюрак та Іван Бойчук. Найхоробрішим опришком, оспіваним у народних піснях та історичних переказах, був Олекса Довбуш (1700-1745 рр.), се­лянський син із села Печеніжин (Коломийщина). В його діях був присутній елемент середньовічного романтизму, коли він, наче славетний Робін Гуд, роздавав біднякам частину відібраного у за­можних жителів майна. Сім років шляхта полювала за О. Довбушем. За його голову назначили винагороду — шапку червонців. Полковник Пшелуський організував експедицію в гори з метою спіймати народного ватажка. Вистеживши опришків у горах, на­пав на них вночі. Проте О. Довбушу вдалося уникнути полону. Він загинув 1745 р. у с. Космачі від руки Дзвинчука (чоловіка йо­го коханки). Поляки, навіть після загибелі О. Довбуша, не могли придуши­ти рух опришків. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії він став поступово згасати.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 57; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты