Як твій Буцефалос і ти.

Мазепа стомлений собі

З трави тверду постелю стеле.

Гетьман — похмурий і старий

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Послав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть,

А то журився довгий час,

Що змучений скакун не пас

В нічній росі траву-отаву…

Цей кінь терплячий був на славу,

На їжу й ложе не зважав,

А все робив, як пан бажав.

Кудлатий і кремезний зріст,

Палкий, прудкий, неначе біс,

Він пана по-татарськи ніс.

На клич його бігцем приходив,

Хоча б там тисячі, чи тьма,

Чи ніч беззоряна, німа,

Усюди пана він знаходив —

Цей кінь од смерку аж до дня

За паном біг, мов козеня.

IV

Із цим упоравшись, гетьман

На землю розіслав жупан,

Списа до дерева припер.

І взявсь оглянути тепер

Рушницю, чи вона як слід

Перенесла важкий похід.

Чи часом порох не промок.

Чи в кремінь потрапля курок.

Оглянув піхву, ще й ефес.

Чи вже не перетерся десь

Його міцний ремінний пас.

Аж потім славний ватажок

Добув торбину й боклажок,

Увесь убогий свій припас,-

І з Карлом і всіма з почоту

Гостинно поділився він

З такою ж гідністю достоту,

Як на бенкеті дворянин.

Король з усмішкою гіркою

Свою мізерну пайку взяв

І, приховавши приступ болю,

Бадьоро, голосно сказав:

У всіх із нашого гуртка

Відважний дух, тверда рука,

Та хто в цей час маршів, боїв

Балакав менше й більш зробив,

Ніж ти, Мазепо?

На землі

Від Олександрових часів

Такої пари не знайти,

Як твій Буцефалос і ти.

Бо й скитську славу топчеш ти

На ріках і просторах степу».

«О, я прокляв,- сказав Мазепа,-

Ту школу, де я вчивсь їзди».

«Чому ж це так, старий гетьмане?

Чай добра школа то була?»

«На жаль, це повість немала,

А скільки миль ще перед нами

Та сутичок із ворогами,

Що дужчі в десять раз од нас.

Залишим це на кращий час,

Аж доки за руслом Дніпра

Ми зможем коней попасти.

Вам, пане, спати вже пора,

А варту буду я нести».

«А я б усе-таки бажав, —

Одрік король, — щоб ти сказав

Свою історію, ачей

Під цю гутірку голосну

Я відпочину і засну,

Бо зараз сон не йме очей».

«Для цього я вернутись рад

Так років з п’ятдесят назад.

Мені двадцятий рік минав…

Ще Казімір королював,

Ян-Казімір… Шість років я

Був паж у того короля.

Це був король! Учений сам —

Він зовсім був не пара вам,

Бо й не збирався воювати,

Щоб набувать чужих країн,

А потім знов їх утрачати,

Тож супокійне правив він,

І крім гризні на зборах сейму,

Так мирно жив, аж непристойно.

Були йому турботи й там!

Він муз любив і гарних дам.

Дошкулять іноді й вони

Не менш од лютої війни.

Як тільки гнів його минав,

Він книжку й жінку знов міняв

І впоряджав бенкет на славу,

Що дивував усю Варшаву.

Зглядались діти і старі

На блиск і велич при дворі

Він звався „польський Соломон“

У всіх поетів, крім одного,

Що втратив віру в пансіон

І склав сатиру був на нього.

Там був безжурний двір забав,

Де майже кожний був піїт…

Колись і я там віршу склав

І підписав — „сумний Терсіт“.

Я знав там графа-воєводу

Славетного, старого роду;

Мов рудня, він багатий був,

А гордий, що й казать не треба,

І на своє шляхетство дув,

Немов зійшов на землю з неба.

Багатством, родом та ім’ям

Рівнявся тільки королям,

Пишався, чванився, гордів,

А врешті, наче в п’янім сні,

Він славу та діла дідів

Попросту видав за свої.

Інакше думала жона…

Молодша щось за тридцять літ,

Все важче зносила вона

Свою нудьгу і графів гніт.

Після безплідного бажання,

Дурману снів, вагань і мрій —

Вона послала на прощання

Сльозу невинності своїй —

І міряти очима стала

Варшавську молодь, танці, спів —

Та часу слушного чекала,

Щоб холод серця хтось зогрів,

Щоб графа увінчать новим

Титулом, що веде до неба…

Навряд чи хтось пишався б ним,

Хто заслужив його, як треба.

V

Красунь-юнак я був тоді…