Рукою старості до їх.

Літа, як бачте, не вгасили

В мені ні мужності, ні сили.

А то вночі з-під цих гілок,

Під чорним небом без зірок

Я б не розказував казок…

Та далі вже… Терези стан —

Він наче й тут передо мною,

Біжить до мене під каштан…

Я бачу скрізь її живою,

А все-таки я не знайду

Ні барв, ні образів, ні слів,

Щоб змалювати ним оту,

Яку так палко я любив.

В її очах був східний жар —

Сусідство турків та татар

Змішало польську кров…

Ті очі Були чорніш цієї ночі,

Ще й з променем таким прекрасним.

Мов ніжний блиск молодика. —

Глибокі й вогкі, як ріка, —

Вони втопали в сяйві власнім.

В них море туги і вогню —

Мов очі мучениці-жертви,

Що дивиться на блиск в раю

І бачить радощі і в смерті.

Погідне і ясне чоло

Мов літнє озеро було,

Що в ньому навіть сонце з неба

Милується само на себе.

А щічки й рот… та шкода й мови!..

Кохав колись — і зараз теж —

Вогонь подібної любови

В добрі і злі не знає меж.

Бо що для неї злість і гнів?

А мрія серця, нам на зло,

Не гасне й до старечих днів,

Як це з Мазепою було…

VI

Ми бачились… Ми зустрічались…

А я дивився — і зітхав —

Вона й слівцем не обізвалась,

Та відповідь її я мав.

Є тисячі таких знаків —

Ми й описати їх не можем

Рядками зрозумілих слів,

Хоч їх і чув, і бачив кожен —

Вони таємно з серця йдуть,

Хвилюють радощами грудь,

І з обопільного стремління

Росте німе порозуміння,

Що з іскор — проблисків думок

Вогнистий зв’язує шнурок;

Це несвідоме поєднання —

І ми ніколи не збагнем,

Як раптом іскорка кохання

Шаленим вибухне вогнем.

За нею стежив я здаля,

Зітхав, дививсь і плакав я,

Аж доки нас удвох звели, —

І відтоді здибались ми

Без підозріння…

Я мовчав,

Я тільки млів, не признавався,

Язик тремтливо завмирав

І голос на вустах зривався,

Аж доки не прийшла пора!..

Є беззмістовна, глупа гра,

Що то за нею завше в нас

Лінивий коротали час.

В цю гру — забув, як звуть її, —

Якось-то довелось мені

Гуляти з нею…

Та не знав я,

Чи вигравав, чи програвав я,

Бо вже й тим щасливий був,

Що близько бачив, близько чув

Істоту, що її кохав я…

Так ревно я її беріг

(Коли б так нас цієї ночі!),

Аж доки враз не спостеріг

Задумою сповиті очі —

Ні щастя, ні невдача в грі

Вже не цікавили її…

Вона ж гуляла без кінця,

Немов прибита до стільця,

Хоч довго не щастило їй.

І щось було такого в ній,

Од чого зрозумів я враз.

Що тут не слід губить надій.

І в мене мова полилась

Якась нескладна й без прикрас.

А слухала вона мене…

Хіба ж те серце крижане?

Доволі й цього вже мені!

Хто слухав раз подібну мову.

Послуха знову… Перше „ні“

Ще не говорить про відмову.

VII

Кохав я і коханим був…

Та ви ще слабість цю солодку

Не відчували — так я чув…

Ну що ж! То я й скінчу коротку

Свою поему мук і втіх.

Безглуздям ви назвали б їх!

На трон родитись — не для всіх.

Щоб стати вище від природи,

Перемогти себе й народи!

Я князь… чи то я був такий…