Що від образи хвилювалась

І враз на ворога пускалась,

Мов люта гадина-змія, —

Не диво, що на хвильку тіло

Під гнітом тих страждань зомліло.

Здавалось, що паду вже я.

Бо захиталася земля,

Шалено закрутився обрій —

Та ба! Прив’язаний був добре!

Завмерло серце, тьма в мізку.

Щось хвильку стукало в виску

І стало… Небо і простір

Великим колесом кружляли.

Дерева п’яно танцювали,

Щось блиском осліпило зір…

Я вже не бачив, погибав…

Це смерть була, це смерть достоту!

Безсилий від страшного льоту,

Я чув, як морок наступав.

Я силкувавсь очунять знов. — Дарма!

До себе не прийшов!

Таке відчуєш, як пливеш

На дошці в згойданому морю,

То тонеш, то летиш угору,

І мчиш до диких побереж.

Життя хиталося в мені,

Блищало блудними вогнями,

Що ніччю в неспокійнім сні.

Пересуваються, мов плями

У міцно зімкнутих очах,

Коли в мізку гарячка, жар.

Та хутко відійшов цей жах,

А гірший залишивсь тягар:

Свідомість, що коли при смерті

Це саме треба пережить.

То вже не так-то легко вмерти…

Та доки прийде смерті мить

І тіло в порох розпадеться,

То нам. гадаю, доведеться

Далеко більше пережить.

Нехай! Таж я не раз, не двічі

Дивився просто смерті в вічі.

XIV

Вернулась пам’ять… Де ж це я?

Мені так холодно зробилось

І млосно — в голові крутилось, —

Та з кожним живчиком до мене

Назад верталося життя.

Враз гострий біль мене вколов —

То в серце стомлене, студене

Помалу поверталась кров;

В ушах безладно загуло,

Запульсувало серце мляво —

Вернувся зір — я бачив тьмаво,

Неначе крізь неясне скло.

Почув я плюскіт біля себе,

Вгорі ж мигтіло зірне небо…

Це був не сон: мій дикий кінь

Перепливав ріку глибоку.

Що розливалася широко

І мчала буйно в далечінь.

Ми пливемо серед потоку,

Де найдикіше рве бистрінь,

І скільки сил — гребе мій кінь,

Щоб досягти другого боку,

Що мовчки майорів здаля…

Тут від води й очуняв я, —

Її холодний свіжий дотик

Мене підсилив.

Грудь коня

Могутньо рвала дикий потік,

Що заливав йому хребет…

І ми завзято йшли вперед.

Хоч посувалися помалу.

Нарешті стали на землі…

Але в густій, дрімотній млі

Не міг я бачити причалу.

Бо поза мною — морок, жах,

А перед нами — ніч і страх.

Не скажу, скільки я провів

Серед повільного страждання.

Не розумів, чи я ще жив,

Чи ще живе моє дихання.

ХV

В блискучій шерсті й мокрій гриві

Боками носить дикий кінь, —

По кручі берега стрімкій

Вилазять ноги тремотливі.

Ми вилізли…

В тумані ночі

Степи послалися без меж,

Що й краю їм не бачать очі,

Куди не глянь —

одне і те ж:

Мов ті провалля в темнім сні —

Степи та балки лиш одні,

А де-не-де — білясті плями

Та зелені густі мазки

У сяйві місяця за нами.

Що встав від лівої руки.

Ні сліду людської оселі,

Куди б не подивився я —

В цій темній та сумній пустелі

Не блимне вогничок веселий

Ясною зіркою здаля.

Коли б хоч блудний вогник міг

Поглузувати з мук моїх,

То вже й тоді зрадів би я,

Бо серцю б радісно було

Згадати за людське житло.

XVI

Ми далі йшли — та вже помалу…

Бо вже стомився дикий кінь,

Ступав невпевнено й охляло —

На ньому ж піни пластовінь.

Він волі й кволої дитини

Покірний був би в ці години.

Але на мене — все дарма!

Хоч як приборканий мій кінь,

Та в мене сили вже нема,

А на руках тугий ремінь.

Та ще раз м’язи я напружив

І слабо силкувався тут

Порвати ремінь добрих пут,

Що був зашморгнутий так дуже.

Даремне! Я не вирвав рук.

Та й спроби кинув надаремні,

Бо дужче стягнуті ремені

Ще більше завдавали мук.

Скажений біг кінчався швидко,

Хоча мети було й не видко.

Десь горстка променів лягла —

О, як те сонце йде поволі!

Мені здавалось — сіра мла,

Що важко налягла на поле,

Не зміниться на день ніколи.

Аж доки враз на ввесь простір

Червоне полум’я розквітло.

Що розігнало решту зір,

Забрало з їх колясок світло

І з трону ясного свого

Довкола землю залило

Таким, лише йому властивим,

Єдиним сяйвом особливим.

XVII

Вставало сонце… Біла мла

Здіймалася клубками вгору

І звільна відкривалась зору

Пустеля степова, німа…

Вона без краю розляглась

За нами, перед нами, скрізь, —

Яка ж користь була для нас

Минати поле, річку, ліс?

На грунті дикої рівнини

Хоч би де-небудь знак чи слід

Людини чи бодай тварини,

Хоча б відбиток ніг, копит!..

Повітря мовчазне й сумне,

Комаха тут не продзижчить

І жоден птах не прокричить,

З кущів і з тирси не спурхне.

Отак чимало ще верстов

Мій кінь натомлений пройшов,

Хоч важко дихав, що здається:

Ще хвилька — й серце розірветься.

Ми йшли самі, та це здалось, —

Бо враз на закруті стежини

Десь кінське ржання розляглось

Із хащі темної соснини, —

Чи то лиш вітер з-між листків

До мене шелестом донісся?

Ні, ні! То з тупотом з узлісся

Табун коней до нас летів

Чотирикутником великим.

Хотів я скрикнути — та ні!

Мовчать уста мої німі —

Бо де ж пани цим коням диким?

Їх ціла тисяча, чи тьма —

А вершників на них нема!

Кошлаті гриви розвивались

І розліталися хвости,

Широкі храпи роздувались —

Вони не знали ще вузди,

Що намуляла б рот до крови, —

А на могутніх копитах

Вони не чули ще підкови

Ані острогів на боках…

Табун ще вільних, диких коней,

Що наче хвилі моря враз,

Летіли в дикому розгоні

З гудінням-тупотом до нас.

Коли мій кінь побачив їх,

То наче збувся він безсилля,

Напружив жили кволих ніг

І почвалав… Ще тільки хвиля —

Він хрипло, глухо заіржав,

Здригнувся… і на землю впав…

Він важко дихав і лежав,

Очима мов крізь скло дивився,

Увесь у милі — й не дрижав…

Отак і шлях його скінчився,

Що перший та й останній був!

Табун підбіг — він бачив, чув,

Як кінь заржав, спинивсь і впав.

Вони й мене спостерегли,

Як я лежав на кінській спині

В тугім скривавленім ремінні;

Дрижали, вітрили вони

І в різні боки розбігались,

То знов назад до мене йшли

І знову з жахом відвертались,

Аж доки враз одним плижком,

Від мене кинулись гуртом

Після крутого повороту,

За патріярхом свого роду —

Це вороний кошлатий кінь,

Мабуть, зі всіх найдужчий він —

Ні краплі сивого волосся

В блискучій шерсті б не знайшлося…

Ті коні форкають, хроплять,

Іржуть і крутяться круг мене,

Нарешті кинулись шалено

І в ліс назад вони летять,

Бо з жахом дике їх чуття

Людини очі зустрічає.

Тут сам зостався я в одчаї,

Прив’язаний тугим ременем

До цього трупа без життя;

Його німі, холодні члени

Лежали щільно біля мене,

Вже без незвичної ваги,

Що то від неї я не зміг

Звільнити ні себе, ні їх, —

І встати не було снаги!

Отак лежали ми прикупі —

Вмираючий на мертвім трупі.

Як мало сподівався я,

Що бідна голова моя

Побачить блиск нового дня.

Від ранку до смерку лежав я,

Отак прикутий до коня,

Й очима сонце проводжав я

Та рахував години дня,

Що йшли повільною ходою…

В мені ще стільки сил було,

Щоб глянути, як надо мною

Востаннє сонце вже зайшло.

B душі відчай — такий глибокий,

Що мирить нас в останній час

Із тим, що в попередні роки

Найгіршим злом було для нас.

Це неминуче —

це не зло.

А дехто й благо в нім знаходить

Не менш від того, що воно

Так рано інколи приходить.

Але ж ми всі цю певну ласку

Дбайливо хочем обминуть,

Бо в ній ми бачимо, мабуть,

Якусь незрозумілу пастку,

Куди обачний не впаде.

А дехто сам на його жде,

До нього молиться з благанням,

Шука його з мечем своїм…

Цей осоружний, темний скін,

Кінець хоч би й яким стражданням,

А завжди непривабний він!

Й сказати чудно: діти втіх,

Що то проводять кожен день

Серед бенкетів та пісень,

Нестримні в забагах своїх,

В багатстві, в розкоші та славі, —

Вмирають легко, легше навіть,

Ніж ті, що мучаться ввесь вік.

Бо тим, що вже дізнали всього,

Що є прекрасного й нового,

Вже кидати нічого тут, —

Нових утіх вони не ждуть!

За чим на світі пожалкує,

Хто все вже звідав на землі?

Хіба крім смерті, що її,

Чи були добрі ми, чи злі,

Уява різно нам малює.

Кінця всіх мук чекає страдник,

А друг його — спокійна смерть,

В очах, що повні болю вщерть,

З’являється, як злодій, зрадник

І нагороду відбирає —

Як деревце в небеснім раї…

За пережиті злидні й зло —

Те „завтра“ все б йому дало,

Те „завтра“, може, й мало бути

Початком безконечних літ.

Без горя, без плачів і скрути,

І враз йому б відкрився світ! —

Життя привабне і багате,

Що й очі сліпли б від краси,

Було б йому замісто плати,

За сльози, за тяжкі часи.

Він мав би владу, був би в силі.

Блищать і тратить, рятувать —

Невже те „завтра“ на могилі,

Аж на могилі має встать?

XVIII

Вже сонце сіло… Все ще я

Лежу, прив’язаний до трупа

Вже задубілого коня, —

Я вже гадав, що в спільну купу

Змішається наш порох тут…

Туманні очі смерті ждуть —

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв, і сів,

І знову далі полетів,

І знов сідав — щоразу ближче.

Я бачив тріпотіння крил, —

Так близько був він наді мною,

Що я б дістав його рукою,

Коли б на це мав більше сил.

Та досить і слабого руху,

Одного шурхоту піском

І кволого, хрипкого звуку,

Щоби прогнать його цілком.

А більш нічого вже не знаю,

Хіба одне — в останнім сні

Якась чарівна зірка з раю

У вічі сяяла мені

Із мерехтливого проміння…

А там — холодне отупіння,

Важке, незглибне почуття,

Як я вертався до життя,

То знову наближавсь до смерті…

А потім знов дихання сперте,

Легенька дрож… і забуття…

Що серце й жили похололи —

Вже іскор у мізку нема —

Важке зітхання… гострі болі…

Ще стогін — і… нарешті тьма.

XIX

Прокинувсь… Де я?.. Чи ж оце

Людське схилялося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

Невже ж це я лежу в покою?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?

Тут я свої примкнув на хвилю,

Бо сумнівався ще, чи я

Очуняв дійсно з забуття.

Дівчатко з довгою косою,

Струнке, вродливе і ставне —

Сиділо в хаті під стіною

І пасло поглядом мене.

Як тільки я прийшов до тями,

То стрітився з її очами,

Бо час від часу ці дівочі

Великі й ясні дикі очі,

Повніські співчуття і жалю,

На постіль падали мою.

Дививсь я довго… Аж тепер

Я зрозумів, що ще не вмер,

Що це й не сон, бо хтось не дав

Мене на жир шулік і гав.

Побачила дочка козацька,

Що очі я відкрив на мить,

І посміхнулась… я зненацька

Схопився, хтів заговорить,

Але не зміг… Вона ж на рота

Поклала пальчики мені,

Щоб я не намагався доти,

Аж сили вернуться мої.

За руку узяла з любов’ю,

Щось там поправила в зголов’ю

І до порога навшпиньках —

Когось гукнула… В тих устах

Солодкий голос! а в ході

Звучала музика тоді…

Та ті, кого вона гукнула,

Не прокидались, і вона

З кімнати вибігла сама…

Та перед тим вона кивнула

Веселим поглядом мені,

Що я не сам, що я в сім’ї,

Що нічого мені боятись,

Бо всі близенько, і в потребі

Я їх побачу біля себе,

Готових у пригоді стати,

Що хутко вернеться й сама.

Я бачу, що її нема,

Що вийшла з хати, — і чогось

Мені, нещасному, здалось,

Що я зоставсь такий самітний,

Такий покинутий, безрідний…

ХХ

Вона вернулася з батьками, —

Що ще сказать?

Я б не хотів

Надокучати вам згадками,

Як гостював я в козаків.

Вони знайшли мене в долині,

Внесли, мов трупа, в ближчий дім

І врятували…

А потім

Я став гетьманом в їх країні.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в’язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь поклав мені до трону.

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Забудь печаль, одчай забудь!

Ще завтра вгледим Бористен,

Як на його турецькім боці

Спокійно коні попасем…

Як радо стрінуть очі,

Якщо до завтра доживем.

Добраніч, друзі!»

І гетьман

Під дубом, що розвісив стелю,

Простерся на тверду постелю,

Та вже привичну, — спав він там,

Де тільки ніч його заскочить, —

І сон стулив йому вже очі.

Та ви дивуєтесь, чому

Король не дякував йому

За повість? Він причину знав:

Король уже з годину спав.

Байрон Джордж-Ноел-Гордон (1788—1824) — англійський поет-романтик, мотиви та образи якого знайшли відгук у європейській літературі XIX ст.

Вільний переклад Д. Загулом поеми Байрона «Мазепа» вийшов окремою книгою в Харкові-Києві в 1929 р. Текст друкується за цим виданням.

Поему «Мазепа» Байрон написав у час перебування в Італії (в Венеції та Равенні) в 1818-му чи 1819 рр. Дехто з дослідників вважає, що на розповіді Мазепи про його закоханість у молоді роки в юну красуню Терезу, жінку старого багатого графа-воєводи, позначилися стосунки самого Байрона з юною дружиною графа Гвічоллі, що теж називалася Терезою.

На початку своєї поеми Байрон подав довідку, яка свідчила, що в її основу був покладений один із епізодів з «Історії Карла XII» французького письменника Вольтера про те, як «шляхтич» Мазепа в юності за зв’язки з жінкою одного польського вельможі був покараний — прив’язаний до дикого коня, потім відпущеного на волю. Тоді «Мазепа від страждань і з голоду трохи не вмер». Ця подія й становить основний зміст поеми. Про неї розповідає Мазепа шведському королеві Карлу XII, коли після розгрому Петром І під Полтавою в 1709 р. вони тікали до Туреччини.

Д. Загул до свого перекладу додав таке «Слово від перекладача»: «Дати докладний, майже дослівний переклад Байронової поеми — може бути тільки мрією, що за умов українського мовного матеріалу її ніколи не вдасться здійснити. Переважно односкладові та двохскладові англійські слова не мають в українській лексиці відповідних коротких термінів, і тому з цілої низки слів оригінального віршового рядка доводиться перекладачеві вибирати лише деякі. На цій вівісекції англійський поет втрачає в українському перекладі (хоч трохи й менше, ніж у російському та польському) дуже багато із своєї вимовності, образності й емоційності. Українська мова не терпить довгих періодів, якими рясніють рядки Байронової поеми. Через те українському перекладачеві не зостається нічого іншого, як розтинати байронівський період на декілька цілком самостійних речень, а це доводить до дроблення думки оригіналу.

Чотирьохстоповий ямбічний Байронів рядок, що став за зразок для найкращих світових поетів з часів романтики, що натхнув таких велетнів слов’янського художнього слова, як Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко й інших, не може звучати в українському перекладі так мелодійно, як в оригіналі. Цьому на перешкоді довжина слів, умови наголосу й ще недостатня виробленість українського ямбу. Не всюди щастить перекладачеві й з цензурою, з римою та з правильним енжамбема. Щодо рими, то вона в українському перекладі не може бути всюди чоловічою, як у Байрона, бо й вухо наше не сприймає таких рубаних рядків з сильною кінцівкою (клавзулою): крім того, доводиться вживати дієслівних рим або рим, створених із форм тієї самої граматичної категорії. А в той час англійські рими майже всі — корінні.

Нарешті, українському перекладачеві дуже важко вбгати образну думку оригіналу в таку саму кількість віршових рядків. Правда, перекладач може коротко переповісти цю думку такою ж кількістю рядків, але це вже був би не переклад, а сухий переказ, позбавлений усіх елементів художності. А коли давати такий схематизований „переспів“, убгавши живу думку в лещата схеми чотирьохстопового рядка й таким чином знекровивши образ до трупа, то чи не краще було б дати просто прозовий докладний переклад поеми? Але ж тоді не буде мелодії, звукової й ритмічної гри, що з оповідання творить поему…

Виходячи з цих міркувань, я вирішив дати все-таки віршовий переклад Байронової поеми, не дотримуючи строго всіх законів віршового перекладу, тобто я даю вільний переклад, але ж якомога наближений до оригіналу.

Текст англійської поеми має менше рядків, ніж оцей мій переклад. З численних епітетів залишаю найголовніші, а шість відсотків їх залишаю без перекладу.

Чоловічі рими розводжу жіночими, хоч роблю це не послідовно. Не чотиристопові рядки, що в поемі трапляються до 20 разів (1 рядок п’ятистоповий і решта тристопові), даю як звичайні чотиристопові ямбічні рядки. Розуміється, я не всюди додержую цезури й енжамбема, де вони є в оригінальному тексті, а так само не скрізь пощастило мені передати т. зв. звукову інструментовку оригіналу. „Вільностей“, виходить, чимало, але все-таки мені здається, що з усіх відомих мені російських і польських перекладів мій вільний переклад найвірніший. Щодо цього він стоїть нижче від німецьких перекладів, де спорідненість мови й однакові умови віршування дозволяють докладніше передати всі особливості оригінального тексту. Мушу признатися наприкінці, що над жодним іншим перекладом не мав я стільки труднощів, як над цим, хоч і сам я знаю, що досягнення мої тут далеко не блискучі».