Лагідність до всіх – завжди і всюди

Треба бути лагідним до всіх завжди, при кожній нагоді і в будь-яку мить. Св. Бернард зауважує, що більшість людей лагідні доти, доки все складається згідно з їх волею, але пізніше, коли зустрічає їх якийсь опір, швидко спалахують гнівом і починають горіти як Везувій. Їх можна порівняти з тліючим вугіллям, схованим під попелом. Але хто хоче стати святим, повинен у цьому житті бути, як лілія серед тернів, яка не перестає нею бути, навіть коли її колять – завжди залишається такою ж ніжною і лагідною. Душа, яка любить Бога, зберігає спокій у серці і виявляє його на обличчі, будучи завжди собою, як у випадках приємних, так і серед неприємностей. Так, як писав кардинал Петруччі:

Назовні, для людей

є всім для всіх,

а всередині – у своєму найглибшому єстві –

живе завжди з'єднана з Богом.

У випробуваннях найкраще пізнається єство будь-якої людини, її дух. Св. Франциск Салезій дуже любив згромадження сс. Візиток, у виховання якого вклав багато зусиль. Через переслідування часто бачив небезпеку і можливість занепаду згромадження. Проте завжди залишався спокійним у своєму серці, навіть при думці, що згромадження могло б бути ліквідоване, якщо на те буде Божа воля. Він часто говорив: "Певний час мені довелося долати багато труднощів, але вони наповнювали мою душу солодким спокоєм, незрівнянним з нічим, та водночас стали для мене провіщенням майбутнього утвердження моєї душі у Бозі, чого я завжди прагнув".

Коли ми змушені відізватися до когось, хто до нас погано ставиться, вважаймо, щоб ми робили це завжди з лагідністю: "Лагідна відповідь гасить гнів" (Прип. 15, 1). Достатньо відповіді, повної ніжності, щоб загасити будь-який вогонь гніву. Коли ми занепокоєні, краще мовчати, бо тоді правильним здається нам усе, що приходить на думку. Та коли опануємо пристрасть, усвідомлюємо собі, що всі слова, які видавалися відповідними, були б насправді недоречними.

Коли ж трапиться нам помилитися, то й тоді до себе треба ставитися лагідно: гнів до себе після провини не є покорою, а витонченою гордістю – це знак, що не хочемо визнати нашої справжньої слабкості і убогості. Св. Тереза казала: "Покора, яка викликає неспокій, ніколи не походить від Бога, а від диявола". Обурення супроти себе після провини є гіршою вадою, аніж сама провина і, як наслідок, тягне за собою інші вади. Це призводить до полишення наших побожних практик, молитви, св. Причастя, а навіть якщо їх продовжуємо, то не робимо цього належно. Св. Алойзій Гонзага говорив, що в мутній воді нічого не видно, а диявол ловить у ній рибу. Коли душа переповнена неспокоєм, не знає тоді ані Бога, ані того, що повинна зробити. Доки чинимо помилки, ми повинні звертатися до Бога з покорою і довірою, просячи у Нього прощення. Можемо сказати Йому так, як св. Катерина Женевська: "Господи, це бур'яни з мого городу".

Люблю Тебе Господи всім серцем і жалую, що образив Тебе. Вже більше не буду чинити так, а Ти прийди до мене з допомогою.