Святість священика

Треба особливо переконливо зазначити, що у великій небезпеці знаходиться той, хто, задовольняючи родичів, відмовляється від Божого покликання, але на ще більшу небезпеку наражає своє вічне спасіння той, хто, не бажаючи чинити опір родичам, вступає у священичий стан, не маючи Божого покликання.

Три знаки характеризують правдиве покликання до такого високого стану: знання, прагнення посвятитися тільки Богові і праведне життя.

Говорячи особливо про праведне життя, варто відзначити, що Тридентський Собор розпорядився, щоб єпископи давали священичі свячення тільки тим, які випробувані і відзначаються зразковим життям; про це раніше наказувало канонічне право (Can. Nullus, Dist. 24). Собор говорить: "Висвяченим буде тільки той, хто визнаний гідним після попереднього екзамену єпископа і згідно з думкою людей". Очевидним є те, що хоч говориться тут про зовнішню перевірку єпископом праведності клерика, який має бути висвячений, без сумніву, Собор вимагає не так зовнішньої праведності, як внутрішньої, без якої перша є тільки оманливим вдаванням. Тому в 12 розділі своєї сесії Собор стверджує: "Нехай єпископи знають, що до цих свячень можна їм вибирати тільки гідних і життя яких виявилося незаплямоване". Знаємо також: щоб перевірити праведність життя висвячуваних клериків, Собор рекомендує тимчасові перерви, в залежності від ступеня свячень, щоб разом з віком зростали в святості і знаннях.

Св. Тома Аквінський пояснює причину такої дії: "Клерикові, що має бути висвяченим, довіряється найвищу службу Ісусові Христові в Євхаристії, отже святість священика повинна перевищувати святість монаха". Крім того визначає різницю між саном монашим і священичим (2.2 qu. 189. 1. ad3) – і стосується це не стільки вже висвячених, як тих, які мають прийняти свячення (це вирізнення є суттєве, бо – як стверджує – суб'єкт повинен бути святим перш, ніж буде висвячений): бо у згромадженні очищується поступово від недосконалостей, зате, щоб прийняти священичі свячення, треба вже раніше очиститися через святе життя. Ще зрозуміліше висловлює це в словах (3 part. Suppl. qu. 35. а. 1. ad 3): "Оскільки, той, хто приймає свячення, є піднесений понад звичайних вірних гідністю влади, так само повинен перевищувати їх чеснотою". Св. Тома вимагає доказу святого життя ще до свячень і вважає це необхідністю не тільки для того, щоб висвячений гідно виконував свої обов'язки, але й для того, щоб він міг гідно увійти поміж слуг Ісуса Христа. І врешті Ангельський Доктор підсумовує: "Саме свячення дає дар більш щедрої ласки, через яку висвячений стає здатним піднестися ще вище". Звернімо увагу на слово вище, за допомогою якого святий пояснює, що ласка наданої тайни, не буде аж ніяк безуспішною, але обдарує того, хто має прийняти свячення, винятковою допомогою, вчинить його здатним здобути ще більші заслуги, натомість ласка, про яку йде мова попередньо, є достатньою, щоб зробити його гідним для зарахування до числа слуг Христа.

У своєму Моральному Богослов'ї я написав довгий трактат на цю тему, у якому довів, що ті, хто, не перевіривши досвідом праведності свого життя, приймають священичі свячення, не встережуться від тяжкого гріха, бо возносяться так високо без Божого покликання. Не можна назвати покликаним Богом того, хто стоїть на порозі свячень, але ще не позбувся своїх моральних вад, особливо у збереженні чистоти. Незважаючи на те, що може бути здатним до прийняття тайни Покаяння завдяки акту жалю, проте є негідний до прийняття свячень, які вимагають попередньої упевненості у праведності життя, засвідченого досвідом тривалого часу. В іншому випадку, коїть смертельний гріх, як через велику зарозумілість, з якою без покликання, а тільки для власної слави хоче вступити у святе служіння; "допускається святотатства, –твердить св. Ансельм, – стягуючи на себе не благословення, але Боже прокляття"; так з огляду на велику небезпеку власного осудження, на котре наражається, якщо, – як пише єпископ Абелли, – той, хто приймає свячення у повній свідомості і, не зважаючи на Боже покликання, є одночасно невільником важких моральних вад". Те саме пише богослов Д. Сото (в 4 Sent. Dist. 2. qu. 1. n. 3), говорячи про тайну Священства, твердить, що справжня святість того, хто має прийняти свячення, є Божим наказом. Подібно вважає Тома Санше і О. Гольцман, а також богослови Саламанської школи.

Те, що тут пишу, не є думкою одного богослова, а загальним поглядом, опертим на вченні св. Томи.

У випадку, коли клерик, що має прийняти свячення, не випробував досвідом праведності свого життя, тяжко грішить не тільки він сам, але і єпископ, що уділяє йому тайну Священства, не перевіривши попередньо в моральному відношенні бездоганності його життя. Грішить також сповідник, який дає йому розгрішення, якщо той не позбувається моральної вади і без тривалого випробування праведного життя хоче прийняти тайну Священства.