Андрій ПАНІВ

Панів (Панов) Андрій Степанович (літ. псевдоніми — А. Невіра, А. Селянин, Анд. та ін.) народився 30 вересня 1899 р. в с. Проруб Харківської губернії (тепер у складі м. Білопілля Сумської області) в сім’ї волосного писаря. Початкову освіту здобув у земських школах сіл Ворожба і Коров’яківка (Рильський повіт Курської губернії).
У 1918 р. закінчив Курську вчительську семінарію. Працював спостерігачем в Курській метеорологічній обсерваторії, вчителював у сільській та в залізничних школах на станціях Лиман, Ізюм Північно-Донецької залізниці.
Впродовж 1921—1925 рр. навчався у Харківському інституті народної освіти (ІНО). Членом жодної політичної партії не був, але поділяв соціальні погляди боротьбистів.
Після закінчення навчання працював у редакціях газети «Селянська правда», журналів «Сільськогосподарський пролетар», «Плуг», «Трактор», в кооперативному видавництві «Плужанин», викладачем ІНО, науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. На цей час припадають і його перші літературні спроби.
Свої вірші, новели, літературно-критичні статті друкував у газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Культура і побут», «Комуніст», журналах «Плуг», «Плужанин», «Шляхи мистецтва», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетар», «Сількор України» та ін. Окремими виданнями вийшли друком поетичні збірки «Вечірні тіні» (1927), «Без межі» (1933), книжечка для дітей «Як звірі хату будували» (1925), збірки ліричних новел «Село» (1925), «Христя» (1928), кілька популярних підручників для дитячих установ.
Незмінно був відповідальним секретарем літературної організації «Плуг».
Після злодійського вбивства в Ленінграді С. М. Кірова оперативний уповноважений ДПУ УРСР Бордон, розглянувши матеріали, які звинувачували Паніва А. С. як члена терористичної групи, що ставила за мету організацію замахів на керівників партії та уряду, дійшов висновку: «Перебуваючи на волі, Панів зміг би спробувати здійснити свої наміри». Тому ухвалив «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання його під вартою в спецкорпусі тюрми».
Арешт Паніва А. С. і трус у його квартирі в будинку «Слово» було проведено вночі з 5 на 6 грудня 1934 р.
За встановлені Указом ЦВК СРСР десять днів закінчити слідство в справі Паніва не вдалося, тому 17 грудня співробітникам УДБ довелося клопотати про продовження строків слідства. Допит влаштовував начальник II відділення секретно-політичного відділу Лисицький у присутності військового прокурора Сафронова. Лише 29 грудня 1934 р. Панів змушений був «визнати» приналежність до контрреволюційної організації, проте заперечував участь у підготовці терактів. Лише під натиском військового прокурора Українського військового округу Перфільєва 19 січня 1935 р. визнав себе винним, бо, мовляв, «носив камінь за пазухою проти вождів партії».
На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 28 березня 1935 р. Паніва А. С. було позбавлено волі на 10 років з конфіскацією приналежного йому майна.
Покарання він відбував у концтаборах на Півночі.
«Трійка» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. раптово засудила письменника до розстрілу.
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. обидва вироки щодо Паніва А. С. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
Андрій Панів реабілітований посмертно.