Іван МИКИТЕНКО

Микитенко Іван Кіндратович народився 6 вересня 1897 р. в м. Рівному Єлисаветградського повіту (нині Кіровоградської області) в сім’ї селянина. Закінчив Херсонську військово-фельдшерську школу. Під час першої світової війни служив фельдшером у фронтових лазаретах, 1919—1922 рр. працював сільським лікарем на Єлисаветградщині.
З 1922 по 1926 р. навчався в Одеському медичному інституті. Тоді ж почав друкувати вірші, оповідання, нариси, одноактівки в одеській та харківській періодиці. Очолював одеську філію літорганізації «Гарт». 1927 р. переїхав до Харкова, де закінчив медінститут і став одним з керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПІІ), Всесоюзного об’єднання асоціацій пролетарських письменників (ВО-АПП), міжнародного об’єднання пролетарських письменників (МОРП).
З 1932 р.— член Оргкомітету, а з 1934 р.— секретар Правління СРПУ і член правління СРП СРСР. Учасник Міжнародних антифашистських конгресів письменників на захист культури 1935 р. в Парижі та 1937 р. в Мадріді. Член ВКП(б).
Автор численних поетичних, прозових, драматургічних і публіцистичних творів. Серед них — книги оповідань, повістей, нарисів «На сонячних гонах» (1926), «Брати» (1927), «Вуркагани» (1928), «Торт» (1931), репортаж «Голуби миру» (1930), роман «Ранок» (1933), поема «Вогні» (1927), п’єси «Іду» (1927), «Диктатура» (1931), «Кадри», «Справа честі» (1932), «Дівчата нашої країни» (1933), «Бастілія божої матері», «Маруся Шурай», «Соло на флейті» (1935), «Дві юності» (1937).
Восени 1937 р. Іван Микитенко став черговою жертвою цькувань і наклепів, спрямованих проти діячів української літератури. В республіканській та всесоюзній пресі з’явилася низка матеріалів, у яких він звинувачувався у «приховуванні куркульського походження», «зв’язках із ворогами народу», «троць-кістсько-націоналістичних диверсіях». За цими політичними доносами провина І. Микитенка полягала в тому, що «письменницька громадськість України з великим запізненням взялася за очищення письменницьких лав від троцькістсько-націоналістичних шпигунів і диверсантів... Якщо досі очищення лав письменників України відбувається повільно, то гальмом цього є рештки раппівського керівництва і, зокрема, Микитенко».
У перших числах жовтня 1937 р. І. Микитенко був виведений із складу секретаріату, Правління й президії СРПУ, знятий з посади головного редактора журналу «Радянська література», а 3 жовтня виключений з партії.
Вранці 4 жовтня 1937 р. І. Микитенко пішов з дому, сказавши дружині, що йде здати в НКВС особисту зброю, і більше не повернувся. На численні запити сім’ї з правоохоронних органів надходили різноманітні відповіді: від повного заперечення арешту І. Микитенка і запевнень у відсутності відомостей про його долю до повідомлень про висилку його на 10 років у режимні табори без права листування за рішенням харківської «трійки» 27.ІІІ.1938 р. В одній з відповідей 1939 р. сповіщалося також про самогубство І. Микитенка.
У березні 1956 р. на черговий запит до Прокуратури УРСР дружина письменника одержала відповідь, що 18 жовтня 1937 р. тіло І. Микитенка з вогнестрільною раною «в области виска» було знайдене на околиці Києва, поблизу «Шовкобуду» і що судово-медичною експертизою тоді ж констатована смерть внаслідок самогубства.
Громадська реабілітація І. Микитенка відбулася 12 квітня 1956 р., коли президія СПУ посмертно поновила його в правах члена Спілки. Тоді ж було скасовано рішення парторганізації СПУ про виключення І. Микитенка з партії. Аналогічне рішення ЦК КП України про посмертну реабілітацію І. Микитенка в партійному відношенні в зв’язку з безпідставністю інкримінованих йому в 30-ті роки політичних звинувачень було ухвалено лише 14 червня 1990 р.