МИРОСЛАВА СОПІЛКА

Пастушенко (дівоче прізвище — Мисько) Юлія Семенівна (літературний псевдонім — Мирослава Сопілка) народилася 29 серпня 1897 р. в містечку Винники (тепер у складі Львова) в селянській сім’ї. Батькам не просто було дати освіту дочці, котра спочатку працювала на поденних сільськогосподарських роботах, а після революційних подій 1917 року «вибилася» в модистки. Єдиною розрадою в житті дівчини була література. Захоплення поезією зблизило її з письменниками Бобинським, Ірчаном, Гірняком, які належали до літературної організації «Горно».
Є свідчення, що в 20-х роках Мирослава Сопілка мала зв’язки із західноукраїнським революційним підпіллям, дружила з членами КПЗУ. її двічі заарештовувала польська дефензива за участь у нелегальних зборах революційно настроєних залізничників, до яких належав чоловік поетеси — Михайло Пастушенко.
Подружжя виношувало мрію про переїзд до Великої України. Але, маючи двох дітей, нелегко було зважитися на такий крок. Однак, прагнучи здобути вищу освіту й поправити здоров’я, поетеса з сім’єю все ж вирушила в дорогу. Спочатку мешкала в Харкові, потім переїхала до Могилева-Подільського, а ще пізніше перебралася ближче до Києва — в Ірпінь, де і була заарештована за два тижні до свого сорокаліття. На той час М. Сопілка належала до літературної організації «Західна Україна», видала одну поетичну збірку — «Роботящим рукам» (1931) та книжку прози під назвою «Про затишне місто Забобонники».
30 вересня 1937 року був заарештований і її чоловік Михайло Пастушенко, якого звинуватили в шпигунстві на користь польської розвідки. Це звинувачення було пред’явлено й Мирославі Сопілці. Слідчого перш за все зацікавили її стосунки з Ірчаном та Бобинським.
Під час допитів ні Михайло Пастушенко, ні Мирослава Сопілка нічим не скомпрометували себе і відкинули всі звинувачення слідства. І все ж 22 листопада 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила поетесу до розстрілу.
Вирок виконано 28 листопада в Києві.
Мирослава Сопілка лише на десять днів пережила свого чоловіка. Однак не виключено, що подружжя не розлучилося й після смерті. Адже розстріляні в середині тридцятих років київські в’язні знаходили своє останнє пристанище на території засекреченого лісового кладовища поблизу зловісно знаменитої Биків-ні. Так обірвався творчий шлях поетеси, яка, власне, і не встигла заговорити на повний голос. Її літературна спадщина, як і трагічний життєвий шлях, ще й досі залишаються недослідженими.
На клопотання Президії Спілки письменників України, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича, в кінці 50-х років судово-слідча справа Мирослави Сопілки була переглянута. Поетеса реабілітована посмертно.