МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО

Семенко Михайль (Михайло) Васильович народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Після закінчення Курського реального училища навчався у Петербурзькому психоневрологічному інституті. 1914 р. був мобілізований до царської армії, служив телеграфістом у Владивостоці. 1918 р. повернувся на Україну. Відтоді займався лише літературною творчістю. Футуризм став його зоряною долею.
Семенко пережив етапи розвитку цього літературного напрямку на Україні: кверофутуризм, панфутуризм з різними його модифікаціями на кшталт Аспанфуту (Асоціація панфутуристів), Комункульту (Комуністична культура), період «Нової генерації». Він чи не найперший усвідомив потребу «європеїзації» української поезії, вивільнення її з тенет епігонства та сентиментальних штампів версифікаційного хуторянства. Оновлення національної лірики Семенко вбачав в авангардизмі, естетика якого загострювала, драматизувала єдність традицій та новаторства, вимагала абсолютизації заперечення попереднього художнього досвіду. Декларуючи відверто нігілістичні настанови, М. Семенко власною поетичною практикою їх спростовував. Його лірика, сповнена пафосом непогамованого експериментаторства, екстравагантності та романтизованого урбанізму, розширювала тематичні та версифікаційні можливості української поезії.
Тонкий знавець людських душ, Семенко гуртував довкола себе здібну молодь, впливав на неї як один з найвідоміших на той час поетів — автор збірок «Прелюди» (1913), «П’єро Кверофутуризм» (1914), «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919), «П’єро мертвопетлює» (1919), «Вlос notes» (1919), «В садах безрозних» (1919), «Кабле-поема за океан» (1921), «Проміння погроз» (1921), «Кобзар» (1924, 1925), «Збірка творів у трьох томах» (1929—1931), «Сучасні вірші» (1931), «Поезії», «Вибрані твори» (1936).
Футуризм був стихією Семенка. Намагання писати за вимогами нормативної естетики «соціалістичного реалізму» у 30-ті роки закінчилося невдачею для поета, що засвідчила його поема «Німеччина». Сипонули з різних трибун звинувачення у формалізмі всіх представників українського авангардизму. Хвиля репресій не минула й М. Семенка.
Оскільки він мешкав у Харкові, а часто наїжджав до Києва, то було виготовлено два ордери на його арешт: Харківським облуправлінням НКВС УРСР від 26 квітня 1937 р. і Управлінням Держбезпеки НКВС УРСР від 25 квітня 1937 р. Аналіз протоколів допиту поета від 4, 7, 8 травня 1937 р., звинуваченого в «активній контрреволюційній діяльності», розкриває методи єжовської обробки, після якої морально спустошений і фізично надломлений М. Семенко «зізнався» в усіх нав’язаних йому гріхах (спроба скинути Радянську владу на Україні за допомогою німецьких багнетів, підготовка ряду терористичних актів проти діячів Радянської влади), про які він писав 4 вересня 1937 року під диктовку уповноваженого Акімова (Егідеса) на ім’я наркома внутрішніх справ УРСР Леплевського.
Сценарій, написаний під орудою НКВС, наближався до трагічного фіналу. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего».
Того ж дня поет був розстріляний.
У справі реабілітації клопоталися не лише Ірина Михайлівна та Ростислав Михайлович Семенки (лист в комітет партконтролю при ЦК КПРС від 21 жовтня 1956 р.), а й письменники. Зокрема Олесь Гончар та Юрій Смолич (лист Прокуророві УРСР Д. Панасюку від 27 вересня 1956 р.). «Заключение», підписане Головним військовим прокурором полковником юстиції А. Гарним (17 квітня 1957 р.), встановлювало, що М. Семенко був репресований безпідставно.
Михайль Семенко реабілітований посмертно.