ВОЛОДИМИР СВІДЗИНСЬКИЙ

Свідзинський Володимир Юхимович народився 8 жовтня 1885 р. в с. Маянів на Вінниччині в сім’ї псаломщика. Навчався в Тиврівській духовній бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Закінчив економічний факультет Київського комерційного інституту, після чого деякий час працював у Вінниці економістом. Згодом переїхав до Львова, а потім — до Кам’янця-Подільського, де жив до кінця 1925 р. Тут і побачила світ перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922). Невдовзі вийшла друга книжка поезій — «Вересень» (1927).
Переїхавши 1925 р. до Харкова, поет став працювати коректором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 р.— «Літературний журнал») і перебував на цій посаді до початку Вітчизняної війни. Він був безпартійним. Тяжів до «плужан». Член СП СРСР з 1936 р.
Поет потужної ліричної сили, Володимир Свідзинський мав своє чітко окреслене тематичне коло, яке тодішнім критикам видавалося завузьким або й зовсім анахронічним.
За життя поета його глибокий ліричний хист, такий «несинхронний» з крутовіями тієї пори, залишився непоміченим.
Свідзинський був витонченим перекладачем з літератур народів СРСР, а також з французької, іспанської, польської. Крім того, він зробив один із кращих у нашій літературі перекладів «Слова о полку Ігоревім» (1938). А наступного року в його перекладах з’явилися друком комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби».
1940 р. опублікована його третя збірка «Поезії» (редактором її був Ю. Яновський). Вона виявилась останньою прижиттєвою книжкою Свідзинсько-го. Опісля поет, тривалий час замовчуваний, повернувся до нашого читача лиш 1968 р.— добірками в журналі «Прапор» і в альманасі «Поезія-68».
Нерозгаданою поки що, зловісною таємницею оповита загибель В. Свідзинського, що сталася 18 жовтня 1941 р. під час евакуації з Харкова. Документальних підтверджень обставин його смерті не збереглось. Є кілька версій, грунтованих на свідченнях деяких його сучасників. Одна з них видається найімовірнішою.
У переддень, коли фашисти ось-ось мали вдертися в Харків, Свідзинський був заарештований за відмову евакуюватися і разом з іншими нещасливцями замкнений у тюремний вагон. Під час дороги на схід ешелон потрапив під бомбардування. Пожежа охопила кілька вагонів, в одному з яких був і Свідзинський...
«Це стало відомо від поета Веденського, що їхав в іншому вагоні, не розбитому бомбами»,— пише Ю. Смолич у своїх «Розповідях про неспокій». В есе Валерія Шевчука «Образ поета» подається фрагмент спогаду дочки поета: «Коли почалася евакуація Спілки письменників, батькові дали талон на евакуацію в м. Актюбінськ. Батько сказав мені: «їдемо, Міра». А я в той час, на наше горе і по своїй дурноті, закохалася в одного свого вчителя... І от, боячись розлуки з ним, я, нічого поганого і страшного не підозрюючи, сказала батькові, що не хочу їхати. Так ми прожили ще декілька днів у Харкові. Одного дня, близько першої години, я пішла в чергу за хлібом. Коли повернулася, батька вже не було... З тиждень я виглядала, чекала батька, думала, що повернеться. Але батько не повернувся...»
Існуюють перекази про насильницьку смерть в полум’ї підпаленої сільської клуні поета Володимира Свідзинського під канонаду наступаючих гітлерівських військ. Але поки що то лиш версії...