ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська народилася 29 серпня 1868 р. в Києві (є відомості, що в с. Карпівці Могилів-Подільського повіту) в старовинній дворянській родині. Батько її — видатний український письменник Михайло Старицький, а мати, Софія Віталіївна,— рідна сестра славетного композитора Миколи Лисенка.
Людмила Старицька (за чоловіком — Черняхівська) перейняла майже всі батькові таланти. Вона ввійшла в українську культуру як непересічний драматург, прозаїк, поетеса, перекладачка, мемуаристка. її перу належать п’єси «Аппій Клавдій» (1909), «Жага» (1910), «Гетьман Дорошенко» (1911), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Милость Божа» (1919), «Іван Мазепа» (1929), поеми «Сапфо» (1896), лібретто до опер Миколи Лисенка «Енеїда» (1910) та «Ноктюрн» (1912), переклади поезій з німецької, французької, російської. Вона — батькова співавторка історичних романів «Перед бурею» та «Останні орли». А ще нею написана повість «Діамантовий перстень», безліч критичних статей, спогади «25 років українського театру» (1907), «Хвилини життя Лесі Українки» (1913), про Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, Ганну Барвінок...
По смерті Миколи Лисенка Людмила Михайлівна очолювала літературно-мистецький клуб «Родина», належала до Товариства українських поступовців (ТУП), партії соціал-федералістів, була членом Центральної ради, однією з організаторок Спілки українок, учасницею Собору української автокефальної православної церкви 1921 року.
Письменницю заарештовано 14 січня 1930 року і звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові. Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року:
«... На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об’єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію.

... З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв’язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не приймала.
... Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації».
Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Л. М. Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона:
«а) у період 1926—1929 рр. була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації;
б) здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав...» Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на 3 роки.
4 червня 1930 року Л. М. Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний.
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітниками НКВС проведено трус, конфісковано паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезено вантажівкою до Харкова. Тут її звинувачено в антирадянській діяльності і вивезено під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі сімдесятитрилітня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
Людмила Михайлівна разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові пленумом Верховного Суду УРСР в серпні 1989 року реабілітована посмертно.