Про Бірму

Стаття 46. Пункт 2. Бірма надалі не входитиме до складу Індії.

Стаття 311.Бірма охоплює (на основі здійснення Його Величністю всіх повноважень, якими Він наділений відносно зміни її кордонів) усі ті території, які безпосередньо перед набуттям чинності частиною третьою цього акта входили до складу Індії як території, що лежить на схід від Бенгала, держави Манапура, Ассама та земель племен, суміжних з Ассамом.

"Британська Бірма" означає Бірму, що належить Його Величності.

"Землі племен" означають землі вздовж кордону Індії чи Белуджистану, що не входять до складу Британської Індії чи Бірми, чи якої-небудь з індійських держав, чи іноземних держав.

Запитання до документа

1. Чим було викликано прийняття цього закону і виокремлення Бірми в осібну колоніальну одиницю?

2. Як вплинув цей закон на політичний розвиток Бірми?

Запитання і завдання

1. Які заходи англійських колонізаторів сприяли розгортанню масового національно-визвольного руху в Індії після першої світової війни?

2. Які методи застосовував ІНК у боротьбі за незалежність Індії?

3. Яку мету переслідував "соляний похід"?

4. З’ясуйте основні етапи національно-визвольної боротьби індійського народу у 20-30-х рр.

5. Хто очолював національно-визвольний рух в Індії?

6. Охарактеризуйте ідеологічну основу боротьби індійського народу за незалежність.

7. Коли і які акції громадянської непокори провів ІНК?

8. Чому Дж. Неру назвав конституцію 1935 р. рабською?

9. Яку політику проводила англійська колоніальна адміністрація стосовно національно-визвольного руху?

10. Розкрийте особливості національно-визвольної боротьби бірманського народу.

11. Охарактеризуйте рух такінів у Бірмі.

Запам’ятайте дати:

1919 р.­ Закон про управління Індією.

26 січня 1930 р. ­ Проголошення Дня незалежності Індії.

Березень 1930 р. ­ "Соляний похід" Ганді.

1930 р. ­ Початок руху такінів у Бірмі.

1935 р. ­ Акт про управління Індією.

§ 33. Країни Південно-Східної Азії

На початку ХХ ст. країни Південно-Східної Азії знаходились у повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій у кожній з них було встановлено специфічні методи правління: від протекторату до політично безправних територій.

Перша світова війна дала поштовх до створення національних економік і, відповідно, до формування національного ка­піталу і робітничого класу. Трансформація існуючих структур суспільства викликала появу нових конфліктів між працею й капіталом, між національним капіталом і капіталом метрополій, занепад традиційних еліт.

На новій основі розгорнувся етап національно-визвольного руху за участю національних політичних партій‚ які прагнули подолання відсталості через завоювання національної незалежності та проведення модернізації.

1. Індонезія

Індонезія (Голландська Індія) — це країна, розташована на 13 750 островах. На них живе безліч народів, які сповідують різні релігії, але домінуючим був іслам (90%). Найбільш розвиненими були острови Ява і Суматра.

Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого колоніального режиму. Голландія без особливих проблем утримувала цю територію завдяки відсутності територіальної та національної єдності.

Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської економіки. На території Індонезії не було великої промисловості‚ крім гірничодобувної. Основним заняттям населення залишалось сільське господарство. Значну частину дрібних підприємств і торгівля знаходилась у руках китайських переселенців хуацяо.

Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію — нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло піднесенню сільського господарства, добувної і переробної промисловості.

Після Першої світової війни колонізатори пішли на деякі зміни в системі управління колонії, залучиіши до неї представників місцевої еліти. У 1918 р. вони створили Народну раду (фолксрат) — щось на кшталт парламенту. Частина депутатів призначалася генерал-губернатором, інші обиралися виборцями, які репрезентували голландську бюрократію та верхівку індоне­зійського суспільства. Функції цього органу були суто дорадчими. У 1922 р. нова конституція Нідерлан­дів проголосила Нідерландську Індію "рівноправною частиною імперії". Проте рівноправ`я поширювалося лише на колонізаторів. Це дало поштовх до боротьби за рівноправ`є. Розгорнувся масовий страйковий рух. Арешт голови профспілки транспортників Семаука став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку залізничників. Активну участь в організації акцій протесту взяли найчисельніша організація «Союз іслама» і, утворена у 1921 р., Комуністична партія Індонезії.

Лібералізм влади відійшов у минуле. Було прийнято закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які придушували виступи селян. Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії Індонезії. Було розгромлено видавничі органи КПІ. Партія перейшла на напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне антиколоніальне повстання.

Значний вплив на підготовку повстання мали революційні події в Китаї 1925-1927 рр. Повстання почалося в ніч на 13 листопада 1926 р. в столиці Індонезії Батавії (Джакарта) та інших містах на о.Ява. але протягом місяця повстання було придушено. У ніч на 2 січня 1927 р. почалось повстання на о.Суматра, проте і воно було придушено.

Повстання зазнало поразки тому‚ що воно не було достатньо підготовлене ні в політичному, ні в організаційному аспекті. Через відсутність єдиного керівництва повстання являло собою локальні стихійні та різні в часі виступи, що полегшило його придушення. Водночас воно показало народові, що колоніальний режим не є вічним.

Хисткість свого становища відчули й колонізатори. Влада скасувала тяжкий для селянина подушний податок, розширила індонезійське представництво (25 з 61) і повноваження фолксрату. Він отримав право затверджувати бюджет і приймати питиції до голландського короля. Генерал-губернатор дав обіцянку не переслідувати національні союзи.

Після придушення повстання на передній план у національно-визвольній боротьбі виходять національно-революційні партії, які беруть свій початок у різноманітних «дослідних клубів» минулого і традицій індонезійців. На базі цих «клубів» молоді та інтелігенції у 1927 р. створено Національну партію Індонезії (НПІ), яку очолив Сукарно. Вона поєднувала вимоги скинення колоніалізму з планами формування нового спрведливого суспільства.

Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно мархаєнізм — ідеологія простої людини; у ній поєднувалися елементи соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких дій Ганді. Одним з головних принципів мархаєнізму був принцип єдності всіх антиколоніальних сил без різниці етнічної та релігійної приналежності. Мархаєнізм включав у себе три поняття: готон грайнг – співробітництво і взаєморозуміння, мушаварах – спільне обговорення, муфанат – компроміс.

За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний союзи. На з’їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно було оприлюднено "клятву молоді", в якій індонезійські мова, батьківщина і нація проголошувались єдиними для всього населення архіпелагу. Це свідчило про формування індонезійської нації‚ зростання національної самосвідомості.

Криза 1929-1933 рр. значно погіршила становище Індонезії. Експорт скоротився на 59%. Зросло безробіття. Почалось масове розорення селян. Колоніальна адміністрація в цих умовах турбувалась лише за благополуччя голландців, непереймаючись потребами індонезійців. У цей же час до Індонезії почалась масова експансія дешевих японських товарів (вони захопили 32% ринку), що ще більше погіршувало становище, і так слабкої місцевої економіки. Почалось масове розорення місцевих виробників, Голландія стала втрачати контроль над ринком колонії. Щоб захистити сь голланці почали здійснювати програму «індустріалізації» колонії, що мало стати протидією японським і американським товарам. Проте «індустріалізація» не набула значного розмаху.

У 1932-1933 рр. виявилося, що колонізатори більше не можуть покладатися на колоніальну армію і флот. Масові акції протесту, спричинені кризою охопили і колоніальні війська. У 1933 р. спалахнуло повстання на броненосці «Сім провінцій», в якому разом брали участь як голландські, так і індонезійські моряки.

Сукарно

Водночас жорсткішими стали переслідування національних союзів. У них не дозволяли вступати службовцям, їхні мітинги заборонялися поліцією. У 1930 р. стались судові переслідування лідерів НПІ, які заявили про розпуск партії. Проте лівонаціоналістична пропаганда тривала. 1 серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших керівників націоналістичних організацій. Всіх арештованих без суду виселяли у віддалені райони Індонезії. Проте антиколоніальний рух не вчухав, він з кожним роком набирав сили і єдності.

У 1939 р. було створено Політичне об’єднання Індонезії, що являло собою федерацію всіх провідних політичних партій. Воно виступало за єдність дій у боротьбі за демократичні реформи, прагнуло виборів до парламенту і формування відповідального перед ним уряду, а також оголосило, що готове об’єднати зусилля політичних партій з голландською владою проти загрози нападу з боку Японії.

В атмосфері наближення воєнного конфлікту колоніальна влада посилила репресії проти національного руху, лідери якого почали спрямовувати погляди до Японії.

2. В’єтнам

В’єтнам, завойований Францією в другій половині ХІХ ст., до кінця Першої світової війни разом із Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу — колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. У період французького колоніального панування В’єтнам було розділено на території з різними політично-адміністративними правами: Центральний і Північний В’єтнам мали режим протекторатів на чолі з французькими резидентами, Південний В’єтнам уважався колонією, якою керував губернатор. Резиденти і губернатор, своєю чергою, підкорялися генерал-губернаторові всього Індокитаю. В’єтнамська монархія, репрезентована династією Нгує­нів, зберегла національну владу тільки в Центральному та Північному В’єтнамі.

Правовий стан в’єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, уведеним французькими колонізаторами. На підставі цього кодексу в’єтнамців позбавили елементарних громадянських прав: права вільного переміщення країною, права недоторканності житла. Вони підлягали арешту і ув’язненню без суду та розслідуванню за найменшу підозру в "загрозі безпеці". В’єтнамці не допускалися до вищих посад в адміністративно-колоніальному апараті та громадських службах тощо.

Економічна колонізація В’єтнаму французьким капіталом, розпочата у другій половині ХІХ ст., тривала й під час Першої світової війни, хоча його приплив тоді значно уповільнився. Французький капітал досить міцно закріпився у видобутку мінеральної сировини, в обробній промисловості, проникав у сільське господарство.

На початку 20-х рр. в умовах післявоєнного економічного буму французькі колонізатори вдалися до розширеної експлуатації людських і природних багатств В’єтнаму. До країни ринув потік французьких інвестицій. На землях, з яких зганялися цілі народності, бурхливими темпами створювалися французькі плантації каучуку, чаю і кави. Французьке підприємництво швидко розвивалось і в гірничодобувній та обробній галузях.

Попри розвиток ринкових відносин і втягування В’єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення країни змушено було працювати в сільському господарстві, де панувало натуральне господарство. Селяни, переважно дрібні арендарі, сплачували за свої ділянки іноді до 70% врожаю.

Важливе значення для В’єтнаму мав революційний рух, що розгорнувся в сусідньому Китаї.

У першій половині 20-х рр. визвольний рух у В’єтнамі проходив під загальнонаціональними і демократичними гаслами. Соціально-економічні зрушення, що стались у країні напередодні та після Першої світової війни, привели до зміни в ру­шійних силах і формах визвольної боротьби. Центр в’єтнамського політичного руху перемістився до міст. З’явилися нові со­ціально-політичні сили — підприємці та наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Національно-визвольний рух політизувався. Одна за одною почали виникати в’єтнамські політичні партії та угруповання, з’явився ряд газет, які виступали з критикою французького колоніального режиму і вимогами демократичних свобод. Ліворадикальне крило в русі репрезентували Партія нового В’єтнаму, Партія молоді та ін. На правому фланзі стояла Конституційна партія, яка висувала вимоги надання В’єтнамові статусу домініона, рівності французів і в’єтнамців у представницьких органах, демократичних свобод. Її підтримували традиційна еліта В’єтнаму і в`єтнамські підприємці, пов`язані з французьким капіталом. Національна партія В’єтнаму, на програму якої мали великий вплив народні принципи Сунь Ятсена, була радикально-націоналістичною партією.

У 20-ті рр. до В’єтнаму проник марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. У його становленні велику роль відіграла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. Знаний у подальшому в усьому світі Хо Ші Мін був одним із активних членів ФКП та брав участь у роботі її першого з’їзду. Завдяки зв’язкам із ФКП деякі в’єтнамські революціонери поїхали до Москви навчатись у Комуністичному університеті трудящих Сходу.

У 1925 р. Хо Ші Мін створив на території Китаю першу в’єтнамську організацію комуністичного напрямку — Революційне товариство в’єтнамської молоді. Товариство незабаром розпочало систематичну роботу серед в’єтнамського пролетаріату і пропаганду марксизму у В’єтнамі. Під впливом діяльності товариства до пропаганди марксизму перейшла також Партія нового В’єтнаму. Наприкінці 20-х років діяло декілька комуністичних груп, які у 1930 р. об`єдналися в Комуністичну партію В’єтнаму. Незабаром вона стала називатися Комуністичною партією Індокитаю (КПІК).

Хо Ши Мін

1930-1931 рр. були часом піднесення революційного руху у В’єтнамі, викликаного економічною кризою 1929-1933 рр. Криза глибоко вразила економіку В’єтнаму, тісно пов’язану зі світовим ринком. Вона призвела до згортання майже всіх галузей виробництва, масового звільнення робітників, розорення тисяч селянських господарств.

Початок революційному піднесенню поклали антифранцузьке повстання єнбайського гарнізону в Північному В’єтнамі, ряд збройних виступів у дельті Червоної річки і в Ханої, організовані Національною партією В’єтнаму (НПВ). Ця партія‚ виступаючи за національну революцію, не змогла виробити соціальної програми руху і залучити народ на свій бік. Її тактика базувалася на методах індивідуального терору та повстань. Тому єнбайське повстання (1930-1931 рр.), незважаючи на героїзм його учасників зазнало поразку, а НПВ практично перестала існувати.

Антиколоніальний рух очолила Компартія Індокитаю. Прийнята нею політична програма ставила першочерговими завданнями: розподіл землі між селянами, скасування колоніального режиму і завоювання незалежності.

На політичне становище у В’єтнамі напередодні Другої світової війни великий вплив мала перемога 1936 р. Народного фронту у Франції.

За активної участі комуністів у В’єтнамі виник рух за скликання Індокитайського конгресу з метою вироблення загальнонаціональних вимог до уряду Франції. Рух сприяв об’єднанню різних верств населення в єдиний фронт. У 1937 р. за пропозицією КПІК було створено Демократичний фронт, у якому об’­єдналися легальні комуністичні групи, індокитайська секція Соціалістичної партії Франції, легальні масові організації ро­бітників, інтелігенції, дрібних торговців.

Завдяки загальнодемократичному рухові у В’єтнамі та Франції в’єтнамський народ у ті роки домігся деяких успіхів. Демократичний фронт зміг провести своїх представників до виборних консультативних органів Північного і Центрального В’єтнаму та всього Індокитаю. Завдяки діяльності ДФ було досягнуто поступове скорочення робочого дня до 8 годин, установлено щотижневий день відпочинку, заборонено нічну працю для жінок і дітей.

Отже, у В’єтнамі, як і в інших країнах, що були в колоніальній залежності, національно-визвольний рух вступив у нову фазу боротьби. Домінуючу роль у ньому посіли прокомуністичні сили.

Документи, матеріали

Промова Сукарно перед судом голландських колонізаторів. 1930 р.

(Витяг)

"Національна партія Індонезії бачить, що імперіалізмові притаманні переконання, які суперечать нашим, вона бачить, що імперіалізм використовує свою політичну владу для захисту своїх інтересів, а тому вона заявляє, що ми зможемо по-справжньому опиратися імперіалізмові, ми зможемо позбавитися його, якщо візьмемо політичну владу в свої руки, що ми зможемо перебудувати наше суспільство, зробити його досконалішим, якщо будемо вільні, і тому вона закликає народ Індонезії домагатися цієї волі.Національна партія Індонезії є партією опору,партією опозиційною. НПІ є революційною партією, тому що вона прагне здійснити якнайскоріше радикальні перетворення. Ідеалом НПІ є сильний широкий рух мас, масові дії, у яких візьмуть участь тисячі, десятки тисяч, мільйони людей".

Питання до документа

З’ясуйте мету і методи діяльності Національної партії Індонезії.

Запитання і завдання

1. Які соціальні верстви були носіями ідей національно-визвольного руху народів Південно-Східної Азії після Першої світової війни?

2. Розкрийте спільні риси, притаманні економічному розвиткові країн Південно-Східної Азії.

3. Назвіть особливості розвитку національно-визвольного руху в Індонезії.

4. Яку роль відігравав Сукарно в національно-визвольній боротьбі?

5. Як розвивався національно-визвольний рух у В’єтнамі?

6. Чому у національно-визвольному русі Індокитаю провідне місце посіли прокомуністичні сили?

7. Який вплив мали революційні події в Китаї на розвиток національно-визвольної боротьби в Південно-Східній Азії?

Запам’ятайте дати:

1922 р. ­ Проголошення Нідерландської Індії "рівноправною частиною імперії".

1927 р. ­ Створення Національної партії Індонезії.

1930 - 1931 рр. – енбайське повстання у В`єтнамі.

§ 34. Країни Середнього та Близького Сходу

Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперії призвели до значних змін у співідношенні сил на Близькому і Середньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися Англія, що залишилась єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалось, що Англія зуміє реалізувати давні свої прагнення: створити свої безперервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягнути цього планувалось шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встановлення контролю над колишнім Російським Закавказзям і Середньою Азією, та ліквідацією незалежності Афганістану. Та цим планам не судилося збутися. Англії довелось зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радянської Росії та прагнення США проникнути в цей регіон.

1. Створення національної турецької держави

Поразка у Перші світовій війні призвела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули до поділу її спадку. Англія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії‚ прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії (Ізмір та Анталія).

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії.

Султан Мехмед VІ

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір‚ який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її в напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1920-1921 рр.).

Грецька артилерія веде вогонь по турецьким позиціям

В особі радянської Росії Туреччина знайшла союзника в боротьбі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало неприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами було підписано договір про дружбу і братерство. Згідно з договором було визначено радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і знищено. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.

Наступ турецьких військ. Гравюра

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УРСР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його. Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна ці­лісність країни як національної держави.

Місто Смірна підпалене відступаючими грецькими військами (1922 р.)

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою (1923 р.). Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. Скасовано халіфат (1924 р.). Введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість‚ концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х рр. у країні вводилися елементи планування економіки і створювався державний сектор.

Кемаль Ататюрк з соратниками

Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії.

2. Арабський світ

Наприкінці ХІХ ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північно-африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї заходили в суперечність із традиційними політичними ідеями, коли держава вважалася не національною, а іс­ламською, що давало можливість співіснувати в рамках однієї держави цілому конгломератові народів.

Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”)

Ідеї націоналізму підривали ста­більне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в організації повстання відіграв один з найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”). Араби ви­ступали за створення власної держави. Але реалізувати це прагнення арабам не пощастило. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії‚ було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансіорданією. Частина ара­бів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).

Король Ібн Сауд

В арабських володіннях Велико­британія створила два формально не­залежні королівства — Ірак (1930 р.) і Йорданію (1932 р.). Вона дозволила переселення євреїв на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу надала арабському націоналізмові антианглійської та антифранцузької спрямованості. У результаті в 30-ті рр., а надто під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

3. Палестинська проблема

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) 1897 р. ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. км² передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього сві­ту. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого знаходилася Палестина, продати ці терени, але він відмовився. Незважаючи на це, єв­рейське населення почало таємне переселення до Палестини‚ де створювало замкнуті громади, які вели натуральне господарство.

Артур Бальфур

Під час Першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну бать­ківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.

Розгін англійськими військами демрнстрації арабів

У Палестині почали створюватися єврейські політичні та військові ор­ганізації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги На­цій мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали 18% населення Палестини. Хоча повстання було придушено, напруження у стосунках між арабською і еврейською громадою та колоніальною адміністрацією збереглося.

Поленені арабські повстанці під конвоєм англійського офіцера

До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювалися єврейські "тіньові" політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

4. Іран у міжвоєнний період

Перша світова війна та революція в Росії зачипили Іран. Намагаючись не допустити піднесення національно-визвольного руху та поширення його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його на плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, у 1918 р. англійці розпочали окупацію всього Ірану, вдерлись у Баку (Азербайджан) та Середню Азію.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, шляхове будівництво, зовнішню торгівлю та інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдалися до реалізації цієї угоди. Іранські фінанси було підпорядковано англійському фінансовому радникові Е.Сміту. Англійські офіцери та інструктори господарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. З країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.

Жорсткий контроль було встановлено над суспільно-по­літичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувалися силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської влади і англійців, що його очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та в інших містах і районах Іранського Азербай­джану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами. Шейха Хіабані та багатьох його прибічників було вбито.

Повстанці

В іншій північній провінції Ірану — Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську республіку і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп — поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, яких вони ре­презентували, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи і представники національних меншин, зокрема курди.

Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуга ед-Доуме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній елементарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуністи, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників‚ озброєних загонів кочівників.

За такої ситуації, коли на карту було поставлено існування держави, син селянина, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем’єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилася в руках Реза-хана, за спиною якого стояла вірна йому козача дивізія.

Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великобританії. Він змусив її вивести свої війська з Ірану. Одночасно було налагоджено відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів лад у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Його долю було вирішено. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана. Реза-хан домігся призначення його прем’єр-міністром. На виборах до медж­лісу, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість.

Реза-шах Пехлеві

У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повноваженнями. Меджліс ухвалив рішення про зречення Каджарської династії та про передачу тимчасової влади Реза-ханові, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єра Установчі збори проголосили Реза-хана наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американських радників, почав проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.

У 20-30-х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в царині культури і побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут у Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов’язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, було проведено реформу календаря — замість місячного офіційним стало сонячне літочислення запроваджувався Григоріанський календар).

Рівночасно придушувалися будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт; 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що привело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.

5. Здобуття незалежності Афганістаном

Просування англійців у Ірані та Середньої Азії (1918 р.) створило, на їх думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану (дві попередні війни з Афганістаном у другій половині ХІХ ст. англійці програли).

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібулли для придушення антиколоніальних виступів‚ а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. З настроями останніх були солідарні й так звані староафганці, котрі виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами "захисту мусульманської старовини", недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилилися в умовах зростаючих економічних труднощів, пов’язаних із погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада емі­ра намагалася компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії викликало зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. еміра Хабібулла вбили змовники. Після короткої сутички претендентів на владу трон дістався одному з синів Хабібулли — Аманулла-ханові, тісно пов’язаному з рухом молодоафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Сівши на троні‚ Аманулла намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

Вторгнення англійських військ в Афганістан

28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків‚ ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра було визнано в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь‚ яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалася національно-визвольна боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі та кращій технічній забезпеченості агресори вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена‚ які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

Відтак Англія змушена була піти на перемир’я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.)‚ Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманулла розпочав здійснення реформ‚ спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір з боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Амануллу зректися трону. Але в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто‚ і королем обрано Надір-шаха‚ двоюрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв конституцію‚ яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Документи, матеріали

Закон про працю. Стамбул, 8 липня 1936 р.

(Витяг)

Стаття 35. Звичайний тиждень містить в основі 48 годин. Цей період поділяється на робочі дні таким чином, щоб не перевищувати 9-годинного робочого дня на підприємствах, що закриваються обов’язково о 13-й годині в суботу, і 8-годинного дня на підприємствах, де працю дозволено в суботу після 13-ї години...

Стаття 42. Встановлюється 1/2 години відпочинку для працюючих 8 годин і 1 година для працюючих понад 8 годин.

Стаття 48. Забороняється примушувати працювати більш як 8 годин дітей, яким не виповнилося 16 років, незважаючи на характер праці.

Стаття 72. Страйки і локаути забороняються.

Стаття 127.

1) Кожен із робітників, який починає страйк, ... прису­джується до невеликого штрафу від 10 до 100 турецьких лір.

2) Якщо страйк було організовано з метою вчинити вплив або тиск на рішення установи і держави, то винні засуджуються до тюремного ув’язнення строком від двох місяців до двох років і їм забороняється працювати від одного місяця до одного року в державних установах і на підприємствах загальної користі.

Запитання до документа

1. Які соціальні гарантії містяться в цьому законі?

2. Чому в Туреччині було заборонено страйки?

Конституція Афганістану. 1931 р.

(Витяг)

Стаття 1. Релігією Афганістану є священна релігія ісламу…

Стаття 2. Висока Афганська держава володіє повною незалежністю в керівництві своїми внутрішніми й зовнішніми справами. Всі місцевості й усі частини країни складають єдине ціле під найвищою владою і управлінням Падишаха.