Загальні права афганських підданих

Стаття 11. Особиста свобода забезпечується від усяких посягань; ніхто не може бути заарештованим або покараним інакше, як на підставі постанов шаріату і законів. Будь-які види неволі заборонено.

Стаття 27. Палата Національної ради засновується згідно з рішенням і волею Його Величності та схвалення Джирги, що засідала в Кабулі (Всеафганського суду) в 1309 році (1930 р.).

Стаття 30. Кількість представників у Національній раді встановлюється положенням про вибори.

Стаття 31. Термін повноважень членів палати для всіх скликань встановлюється на три роки.

Стаття 68. Прийняття законів здійснюється обома палатами — Національною радою та палатою нотаблів. Пропозиції, що надходять од міністрів, вносяться до цієї палати і після розгляду, вивчення і схвалення більшістю голосів передаються до палати Національної ради для їхнього схвалення. Свою чергою, пропозиції, схвалені Національною радою, передаються на розгляд і схвалення палати нотаблів.

Запитання до документа

1. Згідно з документом визначте форму державного правління в Афганістані.

2. Чим було зумовлено прийняття конституції країни?

Запитання і завдання

1. Як відбувався процес створення національної турецької держави?

2. Дайте оцінку діяльності К.Ататюрка.

3. Коли зародилась ідея створення єврейської держави і як вона втілювалась у життя?

4. Яке значення для створення єврейської держави мала декларація Бальфура?

5. У чому полягає сутність палестинської проблеми?

6. Дайте пояснення таким поняттям: панісламізм, арабський націоналізм, сіонізм.

7. Яким чином пов’язані арабський націоналізм і необхідність модернізації всіх галузей життя в арабських країнах?

8. Охарактеризуйте події в Ірані в 1919-1922 рр. Яким чином Реза-хан установив свою владу?

9. Порівняйте внутрішню і зовнішню політику Ірану до і після приходу Реза-хана до влади.

10. Як і чому точилася боротьба за вплив на Іран між великими державами?

11. Чим було зумовлено розгортання боротьби афганського народу за незалежність?

12. Які причини і наслідки англо-афганської війни 1919 р.?

13. Який вплив мали події в Росії на розвиток національно-визвольного руху в Афганістані, Ірані?

Запам’ятайте дати:

1917 р. ­ Декларація Бальфура.

1919 р. ­ Проголошення незалежності Афганістану.

1922 р. ­ Надання мандатів Англії та Франції на арабські володіння Османської імперії.

1924 р. ­ Проголошення Туреччини республікою.

1925­1941 рр. ­ Правління в Ірані шаха Реза Пехлеві.

1930 р. ­ Проголошення незалежності Іраку.

1932 р. ­ Створення Саудівської Аравії, проголошення незалежності Йорданії.

§ 35. Країни Африки

Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший розпросторювався на північ від Сахари і прилягав до Червоного моря. Він входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилося декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглося християнство‚ і в середині XІX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором — негусом.

Загалом цей регіон із давніми традиціями державності й відносно розвиненим господарством був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які знаходилися на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і рільництва до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка постачала єдиний товар — рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще з часів єгипетських фараонів.

1. Колонізація

Встановлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почалися наприкінці XVІІІ ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія — Італії, Єгипет, Судан — Англії, частина Марокко, Ріо-де-Оро — Іспанії.

Король Єгипту Фуад І

Проникнення у Тропічну й Південну Африку було повільнішим. Попервах європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти, в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство для вирощування тропічних культур. Проникнення вглиб гальмувалося кепськими шляхами та наявністю вогнищ захворювань, від яких європейці не мали ліків.Особливо небезпечною була малярія.

Наприкінці ХІХ ст. ситуація кардинально змінилась. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави‚ почали активно захоплювати і ділити Африканський континент. На початку ХХ ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії, та Ліберія, заснована у ХІХ ст. неграми зі США, які повернулися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної та Південної Африки європейськими державами відбувався за відсутності там відносно ста­більних державних утворень, він виявився довільним; кордони колоній не збігалися ні з етнічними, ні з географічними межами. Це спричинило роз’єднання багатьох народів і породило безліч проблем, що дають про себе знати по теперішній час.

2. Соціально-економічний розвиток

Міжвоєнні роки для більшості африканських країн були періодом економічного піднесення, якому сприяли зростання виробництва сільськогосподарських товарів, збільшення видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це приводило до тісного прив’язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони зі значними європейськими загалами: Південно-Африканський Союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювалися значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій, міста.

Розвиток економіки африканських країн зумовив і формування відповідних прошарків суспільства — підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт із місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, учителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

3. Національно-визвольний рух

Різниця в характері колонізації визначила й відмінності в характері визвольного руху.

У Північній Африці він прибрав форму відновлення незалежності держав, які раніше там існували. У XX ст. ці вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації держав на європейський кшталт. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба в Марокко, де населення підняло повстання та утворило Республіку Ріф, що проіснувала 6 років (1920-1926 рр.). Повстанці спромоглися розгромити під Анвалем іспанську армію. Після об’єднання зусиль Іспанії та Франції колонізатори, застосувавши танки, авіацію і залучивши на свій бік частину марокканців, відновили колоніальне панування.

Абд-аль-Керім – президент Республіки Ріф

У Центральній та Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами вони не становили серйозної небезпеки для колонізаторів.

Атака французьких легіонерів позицій ріфів

Іспанські танки готуються до атаки позицій ріфів

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їхній території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Крім Танганьїки, де німцям вдалось організувати партизанський рух з місцевого населення, що тривав до кінця 1918 р. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. У бойові дії на боці Антанти було втягнуто Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому в 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище закріпив договір 1936 р.

Колишні німецькі колонії було оголошено підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги Націй. Оскільки головну роль в останній відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), вони нічого не змінили в системі управління колоніями. Змінилася лише метрополія. Камерун і Того було передано в управління Франції, Намібію й Танзанію — Великобританії, Руанду — Бельгії.

Монохи одного з єфіопських монастирів йдуть на захист батьківщини

У 1935-1936 рр. Італія з мовчазної згоди Англії, Франції та США здійснила агресію проти Ефіопії. Проти слабко озброєної ефіопської армії італійці використовували танки, літаки і заборонену на той час хімічну зброю. Всі звертання Ефіопії як гасло ЛН до світового товаристсва були проігноровані, і країна була визнана колонією Італії. Але ефіопи не склали зброї. У країні розгорнулась партизанська боротьба, яка завершилась визволенням у 1941 р.

4. Південно-африканський союз

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз — англійський домініон, створений 1910 р. після об’єднання бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість здійснити там індустріалізацію і в такий спосіб зміцнити економічну самостійність. Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців із бізнесу та державного апарату. Це мало значні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації, сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 20-х рр. Ініціатором руху стала індійська громада, яка‚ використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів. У 1923 р. африканці ПАС утворили Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.

Документи, матеріали

Декларація британського уряду про припинення британського протекторату над Єгиптом

(Витяг)

Позаяк уряд його величності згідно з оголошеними ним намірами бажає в подальшому визнавати Єгипет як незалежну і суверенну державу, а стосунки між урядом його величності та Єгиптом мають життєве значення для Британської імперії, цим оголошується таке:

1) Британський протекторат над Єгиптом завершено, і Єгипет проголошується незалежною суверенною державою.

2) Наступні питання безумовно залишені на вільний розсуд уряду Його Британської Величності доти, доки не з’явиться можливість способом вільного обговорення і дружньої згоди між обома сторонами укласти про них угоди між урядом Його Величності та урядом Єгипту:

А. Забезпеченість зв’язків Британської імперії в Єгипті.

Б. Захист Єгипту від будь-якого прямого чи опосередкованого іноземного втручання.

В. Захист іноземних інтересів у Єгипті та захист меншин.

Запитання до документа

1. Що спонукало Великобританію надати Єгиптові незалежність?

2. На основі документа з’ясуйте імперські наміри Великобританії.

Запитання і завдання

1. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Африки? Вкажіть її особливості.

2. Назвіть форми антиколоніальної та суспільно-політичної боротьби народів Африки.

3. Як вплинула Перша світова війна на країни Африки?

4. Розкрийте особливості економічного розвитку країн Африки.

5. Які політичні зміни сталися на Африканському континенті у 20-30 рр.?

Запам’ятайте дати:

1921­1926 рр. ­ Республіка Ріф у Марокко.

1922 р. ­ Надання незалежності Єгиптові.

1923 р. ­ Створення Африканського національного конгресу.

1935-1936 рр.-Агресія Італії проти Ефіопії.

§ 36. Країни Латинської Америки

1. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні

Латинська Америка — це та частина Північної, Центральної та Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині ХІХ ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів — нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XІX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни‚ крім Бразилії (імперія), було проголошено республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представницькі органи, імітувалося проведення виборів.

Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав — спершу Англії, а згодом — Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м’яса і зерна, у Бразилії та Колумбії — кави, на Кубі — цукру й тютюну, в Центральноамериканських країнах — тропічних фруктів, що дало підставу назвати останні "банановими республіками".

Поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.

Наприкінці XІX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки. Ріст споживання сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, які на повен голос заявили про свої права. Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися проблеми‚ притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.

Важливою політичною подією 1930-х років стала революція на Кубі (1933-1934 рр.). В результаті якої було повалено диктатуру Мачадо і проведено цілий ряд демократичних і соціальних реформ, обмежено вплив іноземного капіталу, ініциатором яким був Антоніо Гітерас. Але реформи не були доведені до кінця. В результаті перевороту сержанта Ф.Батісти, до влади у країні прийшлм праві сили. Проте вони не наважилися ліквідувати завоювання революції і в 1940 р. на Кубі була прийнята нова демократична конституція, в якійбули закріплені соціальні гарантії і необхідність проведення аграрної реформи.

Період 1920-1930 рр. позначився і декількома міждержавними конфліктами, які були зумовлені невизначеністю кордонів у важкодоступних регіонах. Такі конфлікти мали місце між Перу і Еквадором, Перу і Колумбією, Перу і Чілі, Чілі і Болівією, Парагваєм і Болівією. Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між Перу і Колумбією – Летісійська війна (1932-1934 рр.), в якій Перу зазнала поразку, та між Болівією і Парагваєм – Війна Чако (1928-1929, 1932-1935 рр.) Свою назву війна бере від пустельного району на кордоні двох держав, де були знайдені поклади нафти. Болівія, яка ретельно підготувалася до війни, так і не змогла здолати Парагвай, втратила нафтоносний район і не отримала річкового шляху для виходу до Атлантичного океану.

Парагвайські війська долають пустельну місцевістьв районі Гранд Чако

2. Реформи 20–30-х рр. Боротьба за економічну незалежність

У 20-30-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1922, 1928-1930 рр.) дозволив діяльність профспілок, увів 8-годинний робочий день і двотижневу оплачувану відпустку. Було проведено земельну реформу, згідно з якою селянам передавалось із державного фонду 8 млн га землі та захищалися права орендаторів. Але ці реформи були перервані переворотом генерала Ф.Урібуру, що правив з 1930 по 1932 р.

Генерал Ф.Урібуру

У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади до­ступилася нова політична еліта. 1 травня 1917 р. було прийнято одну з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов’язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх землею з державного фонду. Крім того, кожний штат установлював максимум землеволодіння, а надлишки викуповувались і розпо­ділялися між селянами. Конституція визнавала права профспілок, установлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов’язковою та безплатною. Мексика проголошувалася демократичною президентською федеративною республікою.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 рр. Вона сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського та антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали зі США та Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала, на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектора економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну промисловість.

Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економікою. Але форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 рр.). Він установив режим особистої влади і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні, але під час війни кардинально змінив погляди і навіть відправив воювати на боці Антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

Ж.Варгас

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії було здійснено індустріалізацію, введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. У соціальній сфері запроваджено страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти спрямовувалися на розвиток освіти і культури.

В Аргентині курс на імпортзамінну індустріалізацію здіснювався в умовах воєнної диктатури. Проте економічної незалежності країни не вдалося досягнути, хоча Аргентина і стала аграрно-індустріальною країною.

У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда.

А.Серда

Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

Л.Карденас

3. США і Латинська Америка

З кінця ХІХ ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США безсоромно застосовували політику „великого дрючка”, „дипломатію канонерок” та „дипломатію долара”. Американські війська неодноразово здійснювали збройні агресії проти країн регіону. Майже всі країни Латинської Америки відчули на собі присутність американських військ. Американські монополії безсоромно грабували природні ресурси (нафта, мідь, олово, деревина тоощ). У деяких країнах політичне життя цілковито оберталось навколо представництва якоїсь могутньої американської компанії. Так, „Юнайт фрутс” повністю панувала в Центральній Америці. Кубу. Пуерто-Ріко США взагалі фактчно перетворили на свої колонії.

Прибуття американської допомоги. Картина

Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати їхню політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції (у 1933 р. США вивели свої війська з Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці, створила умови для участі країн Латинської Америки у Другій світовій війні на боці Антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Документи, матеріали

Шестирічний план у Мексиці, грудень 1933 р.

(Витяг)

Шестирічний план стає яскравим виразом нашого економічного націоналізму ,який, будучи політикою самооборони, має завоювати для нас тверде міжнародне становище на міцній ідеологічній, моральній та гуманній основі, зі збереженням економічної незалежності.

Особливо повинні бути вирізнені ті аспекти плану, які спрямовані на встановлення соціальної справедливості та будівництво нової економіки в царині сільського господарства, на захист прав нових землевласників і на створення нової системи організованого сільського господарства. Ці рішення мають певну мету — започаткувати процес переселення людей з міста до села.

З метою захисту наших майбутніх поколінь від сум’яття, що його вносять у свідомість дітей у початкових школах священики та їхні агенти, шестирічний план остаточно визначає ту орієнтацію, якої слід дотримуватися в системі початкової освіти, а також сукупність заходів для здійснення цього завдання.

Не менш важливі положення, що визначають дію уряду у сфері праці протягом того шестиріччя, яке охоплює план.

Вони будуть рішуче спрямовані на захист і розвиток профспілкової організації найманих робітників…

Сільське господарство і його розвиток. Аграрне питання

У зв’язку з цим роздача й повернення земель і вод триватимуть аж до повного задоволення потреб сільського населення Мексиканської республіки…

І. Розділ латифундій…здійснюється або добровільно власниками цієї нерухомості,або через ненасильну експропріацію, передбачену тим самим конституційним положенням.

ІІ. Перерозподіл сільського населення завдяки виявленню нових сільськогосподарських районів, у яких можуть бути розміщені надлишки населення, що не отримали з якоїсь причини в місці свого попереднього проживання землі й води стільки, щоб задовольнити свої потреби.