Договір міжнародної купівлі-продажу товарів.

В праві різних держав існують різні положення, що регулюють купівлю-продаж товарів, які суттєво вирізняються за своїм змістом, що надзвичайно ускладнює правове регулювання цих відносин. Виходячи з теорії і практики міжнародного приватного права, доктринальних підходів та внутрішнього законодавства держав слід визначити наступні особливості, що притаманні даній категорії договорів :

1) договір міжнародної купівлі-продажу товарів – це угода суб’єктів міжнародного приватного права, що спрямована на встановлення, зміну та припинення прав та обов’язків у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів;

2) комерційний характер дій суб’єктів міжнародного приватного права у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів;

3) комерційні підприємства суб’єктів договірних відносин з міжнародної купівлі-продажу товарів, на момент укладення договору знаходяться в різних державах.

Правова регламентація відносин, що виникають з приводу укладення, зміни та розірвання даної категорії договорів здебільшого відбувається в міжнародно-правових актах. Найбільш значущими серед них є «Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів»[268] , прийнята в 1980 р. у Відні та «Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів»[269], прийнята в 1974 р. у Нью Йорку. Україна є учасницею цих Конвенцій.

Віденська конвенція ООН від 1980 р. являє собою сукупність міжнародно-правових норм, головною метою яких є створення єдиного правового режиму угод міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона носить універсальний характер, тому що в ній враховані принципи й інститути, характерні для різних правових систем, а також принципи рівності й взаємної вигоди.

Договорами міжнародної купівлі-продажу товарів за цією Конвенцією є «договори купівлі-продажу, що укладають контрагенти, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах». Причому Конвенція встановлює, що, якщо держава має кілька комерційних підприємств, то положення Конвенції застосовуються до комерційного підприємства, з яким договір має найбільш тісний зв’язок.

Положення Конвенції обов’язкові для фізичних й юридичних осіб, що перебувають під юрисдикцією держави-учасника Конвенції, тільки якщо інша сторін за укладеним договором міжнародної купівлі-продажу також перебуває під юрисдикцією іншої держави - учасника Конвенції.

Норми Конвенції носять також диспозитивний характер, зокрема:

1) сторони можуть виключити застосування положень Конвенції повністю, або відступати від них (ст.6 Конвенції).

2) держава при приєднанні до Конвенції може зробити застереження про те, що для нього не буде юридично обов'язкової або частина II «Укладання договору», або частина III «Купівля-продаж товарів» (так, при приєднанні до Конвенції в 1989 році УРСР зробила заяву щодо обов’язковості письмової форми для даної категорії договорів [270]);

Регулюючи процедуру укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, а також права та обов’язки сторін, які випливають із контракту, Конвенція не застосовується до продажу товарів для особистого користування, з аукціону, у порядку виконавчого провадження, фондових і забезпечувальних паперів, акцій, оборотних документів та грошей, суден водного й повітряного транспорту, суден на повітряній подушці, електроенергії (ст. 2). Крім того, вона не зачіпає питань дійсності самого договору чи яких-небудь його положень, чи будь-якого звичаю та наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (ст. 4).

Іншим відомим міжнародним документом, в сфері міжнародної купівлі-продажу, є Нью-Йоркська Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 1974 р. В 1980 р. був прийнятий Протокол про зміну її положень із метою приведення їх у відповідність із нормами Віденської конвенції про міжнародну купівлю-продаж товарів.

Згідно з положеннями цієї Конвенції під строком позовної давності слід розуміти період часу, в наслідок закінчення якого вимоги покупця та продавця один до одного, що випливають з договору міжнародної купівлі-продажу товарів або пов’язані з його порушенням, припиненням або недійсністю, не можуть бути задоволені. Конвенція встановлює єдиний строк позовної давності – 4 роки.

Питання правової регламентації відносин, що виникають з договорів міжнародної купівлі – продажу товарів, вирішуються і в інших міжнародних договорах, наприклад, Конвенціях УНІДРУА 1988 року «Про міжнародний фінансовий лізинг»[271]; Конвенція УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» [272]. Україна бере участь в цих конвенціях.