В сучасних умовах

рократичними організаційними струк­турами. Посилення динамічності та невизначеності зовнішнього середови­ща сприяло застосовуванню методо­логії стратегічного планування, осно­вою якої є збалансування потенціалу організації з можливостями зовніш­нього середовища для досягнення мети. Однак поєднати переваги стратегіч­ного планування з механізмом реалі-

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості

зації стратегії організації до певної міри вдалося тільки системі стратегічного управління, яка почала активно впроваджуватися у 70-ті pp. XX ст. У цій системі досконалу реалізацію досконалої стратегії розглядають як наслідок досконалої діяльності орга­нізації.

1.1. Концепція управління організацією

Управління людьми завжди здійснюють у межах конкретної організації. В теорії менеджменту існує таке визначення: органі­зація — це група людей, діяльність якої свідомо або спонтанно координують для досягнення певної мети.

Основне призначення організації полягає в трансформації ресурсів у конкретні матеріальні блага чи послуги, придатні для споживання суспільством, тому будь-яку організацію можна охарактеризувати за допомогою кількох параметрів: цільове при­значення, організаційно-правова форма, форма власності, ресур­си, тип організаційної структури, особливості організаційної куль­тури, залежність від зовнішнього середовища тощо.

Організації класифікують за певними критеріями. Наприклад, за критерієм формалізації прийнято розрізняти два види: формаль­ні організації, тобто ті, які функціонують згідно з формалізовани­ми правилами, мають відповідну структуру і зв'язки, діяльність яких спрямована на досягнення мети, та неформальні організації. Під терміном "організація" розуміють формальну організацію, як­що не уточнюється, що мова йде про неформальну.

Організацію в ринкових умовах називають фірмою (термін поширений у зарубіжній термінології) або підприємством (термін загальноприйнятий в Україні). Термін фірма вперше почали вжи­вати в північних і центральних областях Італії в XIV—XV ст., а згодом і в інших країнах. Перші фірми були невеликими од­ноосібними володіннями або товариствами. Власник (або спів­власники) фірми вкладав необхідний для її діяльності капітал і особисто здійснював управління.

У XIX ст. спочатку в залізничному будівництві, а пізніше в біль­шості галузей економіки виникли великі фірми, які діяли у загаль­нонаціональних і навіть у міжнародних масштабах. У цих умо­вах вони виявилися не цілком придатними до виконання нових

Розділ 1

завдань, зокрема виникала потреба у великих коштах, профе­сійній ієрархії менеджерів, причому відносно незалежних від вла­сника. Вважають, що оптимальною формою для великих фірм є акціонерне товариство або корпорація. У XIX ст. корпорації на­були масового поширення, а в ринкових умовах вони стали па­нівною формою організації. На них припадає близько 90 % за­гального обсягу виробництва товарів і послуг, хоча вони й не пе­ревищують 20 % від загальної кількості фірм. Сучасні корпорації володіють багатьма заводами, які випускають широкий асор­тимент товарів і можуть бути розміщені в різних країнах.

Основною організаційною ланкою економіки України вважа­ють підприємства, які класифікують за такими критеріями:

— за формою власності (приватне; колективної власності; ко­
мунальне; державне; підприємство, засноване на змішаній формі
власності);

— за способом утворення (заснування) та формування статут­
ного фонду: унітарні (створюються одним засновником, який ви­
діляє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статут­
ний фонд, не поділений на частки) та корпоративні (утворюються,
як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішен­
ням, діють на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи
трудової діяльності засновників, на основі корпоративних прав);

— за кількістю працівників та обсягом валового доходу від
релізації продукції за рік: малі, середні та великі підприємства.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову та інші види діяльності (якщо це не супе­речить антимонопольному законодавству України), створюючи асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання, передбачені законом.

Отже, з огляду на розбіжність вітчизняної та зарубіжної тер­мінологій щодо організаційної ланки (фірма, підприємство чи пев­ний вид їхнього об'єднання), доцільно користуватися загально­прийнятим у теорії менеджменту терміном "організація", якщо конкретний випадок його вживання не вимагає уточнення, про яку саме організацію йдеться*.

* Згідно з Господарським кодексом України "господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, дер-

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості

У процесі функціонування організації виникає потреба гори­зонтального та вертикального розподілу праці. Класичним при­кладом горизонтального розподілу праці є визначення основних функціональних сфер організації, зокрема виробництва, марке­тингу, фінансів, наукових досліджень і розробок, кадрів тощо. Великі організації здійснюють чіткий горизонтальний розподіл праці, створюючи спеціальні підрозділи, які виконують ці функ­ції. Розподіл діяльності на певні сфери потребує створення відпо­відної системи координації таких підрозділів, адже "діяльність з координації роботи інших людей і складає суть управління" [56].

Диференціацію і координацію діяльності в організації забезпе­чує система менеджменту, ефективність функціонування якої під­вищують шляхом розподілу праці в управлінні. Система менедж­менту застосовується тільки при управлінні соціально-економіч­ними процесами в організації, яка діє в ринкових умовах. При цьому можуть бути реалізовані різні види розподілу праці мене­джерів, але найчастіше застосовують функціональний (розподіл менеджерів на групи, які виконують однакові функції менедж­менту: планування, організування, мотивація, контроль) і вер­тикальний (створення певних рівнів управління).

Традиційно розрізняють три рівні управління: керівники низо­вої ланки керують діяльністю безпосередніх виконавців; керів­ники середнього рівня є "зв'язковими" між низовою та вищою ланками (їхні функції можуть істотно відрізнятися в різних орга­нізаціях), керівники вищого рівня відповідають за організацію загалом. Фактична кількість рівнів управління може бути різною: від одного-двох у малих організаціях до восьми-десяти у великих об'єднаннях. Спільним для них є те, що на кожному рівні перед­бачено певний обсяг робіт за функціями управління, хоча цей об­сяг неоднаковий. Чим вищий рівень управління, тим більша кіль­кість і складність завдань щодо розроблення планів та їх реалі­зації, тим істотніше значення контрольної функції. Подальша диференціація праці менеджерів передбачає їхню спеціалізацію за основними функціональними сферами діяльності організації. Приклад розподілу праці в організації поданий на рис. 1.1.

жавні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Ко­дексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку".

Рис. 1.1. Розподіл праці менеджерів за рівнями і сферами

діяльності

Отже, в організації, незалежно від конкретної організаційно-пра-вової форми, масштабу і виду діяльності здійснюється особлива, відносно самостійна діяльність з управління колективом для до­сягнення запланованих результатів — менеджмент. Система ме­неджменту відповідно до функціональних сфер поділяється на такі види: маркетинг, виробничий, фінансовий, інноваційний менедж­мент та управління персоналом. Ці види менеджменту відпові­дають за організацію поточного управління і розроблення страте­гій для конкретного функціонального простору.

Водночас такий функціональний підхід до організації управ­ління несе в собі загрозу втрати пріоритету цілей організації над цілями певних її функціональних підрозділів. Досягнення най­кращого результату в певній сфері можливе за рахунок іншої. Порушення відповідності між ними призводить до недоотримання організацією бажаного результату. Причини такої невідповідності можуть бути як поточного, так і стратегічного характеру.

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості

Оптимальне функціонування організації досягається не тільки усуненням поточних причин невідповідності між певними сфера­ми діяльності та удосконаленням функціональних стратегій, але й забезпеченням її розвитку відповідно до визначених цілей, тому в системі менеджменту організації виділяють ще один вид — стратегічний менеджмент (управління), як сферу діяльності вищого керівництва щодо формулювання довгострокових цілей, вибору пріоритетних напрямів розвитку, розподілу ресурсів орга­нізації в умовах нестабільності зовнішнього середовища.

Поглибленого розуміння сутності стратегічного менеджменту, а також виявлення об'єктивних причин появи цієї системи дося­гають у процесі аналізу еволюції систем управління в зарубіжних корпораціях і на вітчизняних підприємствах.

1.2. Еволюція системи управління організацією