Особливості селянської реформи 1861р.

У другій половині 19 століття Наддніпрянська Україна мала такі особливості економічного розвитку: криза поміщицького господарства, обезземелення селян, криза економіки Російської імперії(поразка в Кримській війні 1853-56 рр.), виступи різних верств населення проти кріпосництва. Через це та багато інших причин російський уряд прийняв рішення провести ряд реформ.

Однією з таких реформ була селянська реформа 1861 року.

Вона мала назву Маніфест і „Положення про селян”. Згідно з цим документом кріпосницької залежності позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам прибуток та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними "уставними грамотами". Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Селяни отримали право набувати у власність нерухоме майно, вести торгівлю, відкривати торгові, промислові, ремісничі заклади, записуватися в цехи, укладати договори, самостійно, без дозволу поміщика брати шлюб, вирішувати сімейні справи. Запропонований урядом механізм здійснення цих, наданих селянам прав і свобод, обмежувався через механізм їх реалізації. Селяни наділялися землею, у значно меншому розмірі, ніж ті, якими вони користувалися до реформи. Відділенням, розмежуванням селянських наділів займалися поміщики, які нарізали їм гірші, непродуктивні землі. Поміщики також залишали право за собою на надра, рибну ловлю, користування лісом, річками тощо. Селяни були повинні сплачувати поміщикам викуп за отримані землі. Через те, що селяни не могли відразу розплатитися з поміщиками, уряд сплачував землевласникам 75-80% потрібної суми. Селяни були повинні погашати так званий кредит, сплачуючи великі відсотки протягом 49 років.

Наддніпрянська Україна мала свої особливості проведення цієї реформи. Приблизно половина українського сільського населення то були поміщицькі селяни, інша половина – державні селяни. За реформою 1861 р. від кріпосницької залежності були звільненні поміщицькі селяни та, так звані, дворові люди. В укр. губерніях, з їх родючими чорноземами, земельні наділи були набагато менші, ніж в Росії. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на душу населення.

Таким чином селянська реформа 1861 року мала суперечливий характер. З одного боку вона давала селянам особисту свободу, з іншого - зберігала поміщицьке землеволодіння.

№22. Визвольний рух та його радикалізація ХІХ -ХХ

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв'язку з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об'єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

У кін. 80-х — на поч. 90-х pp. XIX ст. у Києві, Катерин., Одесі, Харк., Пол., Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал-демократ. група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були І.Липа, М.Махновський та В.Шемет. До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Кононенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І.Липа.

Свої погляди Тарасівні виклали в політичній декларації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.