КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Податки в кейнсіанській теоріїПодатки в кейнсіанській теорії визначені самою суттю економічного вчення видатного англійця XX століття, яке назвали кейнсіанською революцією*. Вчення Дж. М. Кейнса радикально перетворювало не тільки теорію, а й саму господарську практику, науку в інструмент економічної політики. Дж. М. Кейнса, як і його попередників, турбували ті самі проблеми: сталий господарський розвиток, подолання криз і спадів, зростання національного багатства. Але в XX столітті під впливом технічного прогресу, у зв'язку з масовим витісненням ручної праці і заміною її машинним виробництвом, виникла і стала надзвичайно гострою проблема зайнятості населення. З особливим драматизмом вона виявила себе під час найглибшої загальносвітової кризи надвиробництва 1929—1933 рр. Саме в ці роки Дж. М. Кейнс працював над своєю відомою книгою, яка вийшла у світ у 1936 р. під назвою "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Слово "зайнятість" не випадково поставлене в заголовку на перше місце. Саме це поняття у нього стало ключовим у визначенні величини, темпів і мети зростання національного багатства. На відміну від своїх попередників, Кейнс дійшов висновку, що вирішення найбільш життєво важливих проблем сучасного ринкового господарства потрібно шукати не на боці пропозиції ресурсів (їхньої рідкості, корисності, найбільш вдалої комбінації в процесі застосування, тобто в тому, чим займалися переважно теоретики класичної і неокласичної шкіл), а на боці попиту, який визначає продаж (реалізацію) ресурсів. Щоб оцінити новітність і надзвичайність такого підходу, потрібно нагадати, що в традиційній економічній науці панувала "теорема Сея", згідно з якою пропозиція всієї товарної маси дорівнює величині попиту на * Активне втручання держави у відтворювальний процес передбачалося проводити Не тільки державою засобом кредитно-грошової, але й бюджетної політики, яка мдШснюється "шляхом відповідної системи податків... фіксацією норми відсотка" [21, є 364-365.] Міжнародне оподаткування ці товари, тому що вже в процесі виробництва будь-якого товару здобуваються сировинні матеріали, витрачається праця, життєві засоби на його поновлення. Відшкодування усіх цих витрат, вважав Сей, породжує майбутній попит. Дж. М. Кейнс рішуче спростував висновки Сея. Він заявив, що не пропозиція автоматично народжує попит, а навпаки, тільки ефективний попит визначає обсяг пропозиції і разом з ним темпи економічного зростання в масштабах країни. Що ж таке у Кейнса "ефективний попит"? Це такий попит, який за своєю величиною і структурою здатний забезпечити в країні повну (чи майже повну) зайнятість і одночасно гарантувати підприємцям прийнятний для них прибуток. Попит складається з двох частин: перша — це споживчий попит, друга — попит інвестиційний. Розглянемо обидві частини. Перша формується так: усі громадяни поділяють свій доход (люди праці — заробітну плату, підприємці — прибуток) на дві частини. Одну вони витрачають на споживання, іншу зберігають. У масштабі всієї країни національний доход (Y) у такий спосіб складається зі спожитої частини (З) і заощадженої (S), тобто Y = З + S. Спожита частина національного доходу (З) — це вже реалізована частина, тобто продані підприємцями і куплені населенням товари: продукти харчування, одяг, нові будинки, надані послуги і т.ін. А заощаджена частина (S) — це гроші, які зберігаються в населення (у готівковій формі чи на рахунках у банках), яким протистоять уже виготовлені, але ще не продані товари. Вони будуть продані тільки тоді, коли люди, які зберегли гроші, направлять їх в інвестиції (капіталовкладення) у формі прямих чи портфельних капіталовкладень (придбання акцій яких-небудь компаній). Чи, говорячи словами Кейнса, „свої заощадження перетворять у нагромадження, тобто в інвестиції". Вони і становлять другу частину сукупного "ефективного попиту". Якщо всі заощадження перетворяться в нагромадження, і частина, яка зберігається, дорівнюватиме інвестованій (тобто S = І), тоді наступить бажана рівність E = З + S, тобто всі товари, виготовлені в даній країні, будуть реалізовані і кризового явища не буде. Але так буває дуже рідко. Як правило, в реальному житті далеко не вся частина, яка зберігається, перетворюється в інвестуючу, тобто перша звичайно Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування»
буває більшою ніж друга (S > І). Отже, щорічцо накопичуються маси непроданої продукції, що в масштабі країни призводить до криз надвиробництва. Щоб уникнути настільки згубних для економіки наслідків (чи, принаймні, послабити їхній вплив), Кейнс вважав за необхідне втручання держави. Насамперед, вона повинна приборкати вже давно культивовану в країнах Заходу чесноту — ощадливість. На думку Кейнса, "як тільки Ощадливість випереджає Заповзятливість, вона позитивно заважає пожвавленню останньої і створює завдяки своєму шкідливому впливу на прибуток порочне коло" [цит.за: 72, с 313]. Багаті люди, будучи ощадливими, перестають бути заповзятливими, відмовляються ризику^ вати, вкладати гроші у виробництво, якщо їм зручніше зберігати їх у банках, одержуючи на них відсоток. Але в результаті знижується ділова активність, зменшується зайнятість, падає норма прибутку, а її падіння знов-таки призводить до послаблення заповзятливості. Коло замикається. Щоб його розірвати, вважає Кейнс, держава повинна проводити активну податкову політику. Тільки так можна стимулювати ділову активність і оживити виробництво. Як справжній англієць, Кейнс у своїх працях пропонує ряд конкретних практичних заходів. Вони стосуються прямого й особливо непрямого оподаткування. До них відносяться насамперед заходи фінансового регулювання і серед них інфляція. Один з розділів своєї книги "Трактат про грошову реформу" Кейнс так і назвав "Інфляція як засіб оподаткування" [22, с 108 — 120]. Випускаючи в обіг величезні маси паперових грошей, уряд знецінює грошову одиницю, тому що зростанню грошової маси не протистоїть відповідне зрістання випуску товарів (а буває й так, що їх випуск навіть скорочується). В результаті на кожну грошову одиницю (долар, карбованець чи гривню) покупець може придбати набагато менше товарів, ніж колись. Ціни зростають, але спочатку вони зростають повільніше, ніж зростає грошова маса. Внаслідок цього держава збирає величезні кошти. Вона розплачується знеціненими грошима зі своїми службовцями, пенсіонерами, постачальниками, які виконують держзамовлення, і збирає тим самим з населення гігантський непрямий податок.
Міжнародне оподаткування Хто ж виплачує цей податок у першу чергу? На нещастя, це найбідніша частина населення, яка велику частину свого доходу витрачає у вигляді готівки на купівлю найнеобхідніших засобів існування, при цьому зростаючі ціни стрімко пожирають убогі засоби незаможних. У другу чергу страждають рантьє, які одержують відсотки і дивіденди в грошах від акцій. Хто ж виграє від інфляції? На думку Кейнса, насамперед це капіталісти-підприємці, які перетворили свої капітали на матеріально-речовинну форму. Оскільки верстати, машини, механізми, готова продукція не знецінюються, навпаки, ціна їх зростає, то підприємці виявляються у виграші. У виграші, на думку Кейнса, виявляються і робітники процвітаючих підприємств, оскільки в умовах зростання виробництва вони домагаються підвищення рівня оплати, яка компенсує втрати від інфляції (таке судження Кейнса викликало найбільше заперечень). Докладно розкриваючи механізм дії інфляції, Кейнс аж ніяк не був (як це часто його виставляють) прихильником такого методу поповнення державної скарбниці. На переконливих прикладах він показує, що інфляційна спіраль (наприклад, така, яку пережили Німеччина, Австрія і Росія в 1918—1923 рр.) призвела до настільки руйнівних наслідків для економіки, при яких, за висловом Кейнса, "сам собою інфляційний податок стає неможливим" [22, (•. 113]. Нам, громадянам України, які пережили рекордну інфляцію розміром в 10 000 відсотків за один тільки 1993 рік, ця думка Кейнса цілком зрозуміла. Будучи принциповим супротивником інфляції, Кейнс вважав не тільки нешкідливою, а навіть корисною додаткову емісію (випуск урядом в обіг додаткової суми грошей), особливо коли економіка переживає спад. Він вважав (на думку ряду економістів, без достатніх підстав), що поки зберігається безробіття і простоюють виробничі потужності, інфляції бути не може. Кейнс стверджував, що в такій ситуації додаткова грошова маса, яка надходить в обіг, додатково в тій же пропорції збільшує попит як на робочу силу, так і на всі іннгі товари. При цьому рівновага між грошовою і товарною масою не порушується. Невисокі темпи інфляції в умовах економічного спаду приводять, на думку Кейнса, до позитивних результатів: зростання цін спонукає споживачів Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування» ■ - - *■■/ - . . •• швидше закуповувати товари (поки вони ще більше на подорожчали), а підприємців — розширювати виробництво, поки ціни ростуть. Зберігати гроші, не пускаючи їх в обіг, стає невигідним. Заповзятливість, за Кейнсом, починає брати верх над марною Ощадливістю. До того ж уряд ціною "помірної" інфляції поповнює державний бюджет. Проте цих заходів недостатньо, щоб спонукати багатих людей направляти свої заощадження на розширення виробництва. Вони все одно вважають більш надійним і зручним зберігати їх у банках. Кейнс запропонував, щоб держава адміністративним порядком установлювала для банків низькі відсоткові ставки на вкладений капітал у період депресії й економічного спаду. Тоді власникам капіталу стає вигідніше купувати акції високоприбуткових підприємств чи прямо вкладати свої капітали у виробництво. Але Кейнс (як і багато інших економістів) розумів, що одних заходів кредитно-грошового регулювання недостатньо для успішного функціонування ринкової економіки, особливо в період її глибокого спаду. Потрібні заходи безпосереднього впливу, і такими він вважав прямі державні інвестиції. Подібні капіталовкладення він рекомендував робити в невиробничу сферу: це будівництво доріг, шкіл, лікарень, спортивних споруд — об'єктів, які приватний капітал безкоштовно будувати не буде. Крім того, Кейнс вважав, що держава не повинна будувати заводи, фабрики й інші промислові об'єкти, які випускають продукцію для ринку, тому що вона тим самим "відбирає хліб" у приватного капіталу, звужуючи сферу його застосування. Навпаки, державні інвестиції повинні виступати в якості "стартера" економіки, додавати їй нових імпульсів. Великі вкладення, зроблені в невиробничі об'єкти, повинні, як снігова грудка, що котиться з гори, обростати додатково новими приватними інвестиціями. Так, якщо держава будує, наприклад, протяжну автомагістраль, то вона, крім витрат на наймання робітників, витратить великі засоби на закупівлю будматеріалів, техніки. Це змусить согні великих і дрібних приватних фірм відновити чи розширити виробництво, а для цього зробити нові капіталовкладення. Такий процес Кейнс називав "ефектом мультиплікатора" (тобто множннка)"[21, с.312 — 328].
Міжнародне оподаткування Але звідки держава візьме гроші на такі великі інвестиції? Одне джерело, як ми вже згадували, він вбачав у додатковій емісії. Але це джерело недостатнє, до того ж ним небезпечно зловживати. Залишається покластися на інше, не менш багате джерело — це прямі податки. На відміну від представників класичної школи, Кейнс, а також його учні і послідовники вважали прибуток підприємств і особливо великих промислових корпорацій головним об'єктом оподаткування. Але принципова відмінність кейнсіанців від класиків полягає не в турботі про наповнення бюджету (хоча це надзвичайно важливо!), а в регулюванні і стимулюванні виробничої, торговельно-посередницької і банківської діяльності. Кейнс стверджує, що прямі податки дозволяють державі настільки наповнити бюджет, що це дає їй можливість за допомогою інвестицій створювати чи зберігати велику кількість робочих місць. Такі податки, перетворені на державні витрати, стабілізують усю господарську систему. їхні розміри настільки великі, що вони здатні впливати на економічну кон'юнктуру. Володіючи величезними фінансовими ресурсами, держава в період спаду в економіці повинна знижувати податкові ставки, запрошуючи тим самим підприємців до розширення виробництва, і навпаки, у роки бурхливого господарського піднесення уряд повинен збільшувати податкові ставки — з метою недопущення "перегріву" економіки і запобігання надвиробництва. Тим самим податки в Кейнса виконують роль "вбудованого стабілізатора", який оберігає економіку як від глибокого кризового падіння, так і від надмірного надвиробництва. Значну роль відводив він впливу податків на функціонування відкритого ним "основного психологічного закону", відповідно до якого люди мають схильність збільшувати своє споживання разом із зростанням їхнього доходу, але не настільки високим темпом, яким цей дохід зростає. В міру зростання доходу люди схильні зберігати дедалі більшу частину доходу, тобто, за висловом Кейнса, у цьому випадку в них збільшується "схильність до заощадження". Щоб зростаючі заощадження інвестувалися у виробництво, потрібна така податкова політика, яка спонукала б людей перетворювати свої за- Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування» ощадження на капітал. Він наполягав на тому, щоб прибутковий податок стягувався за прогресивними ставками, у протилежному випадку величезна частина заощаджених грошей так і не перетвориться на функціонуючий капітал. Учень Дж. М. Кейнса — англійський економіст Р. Харрод і його американський колега Е. Хансен, роблячи у своїх дослідженнях основний наголос на збереженні стабільних темпів господарського зростання, дійшли висновку про доброчинність для економіки не тільки інвестиційних "вливань" з державного бюджету, а й великих витрат держави на збереження високого рівня споживчих витрат населення. Р. Харрод установив кількісне співвідношення між зростанням споживчого попиту населення і збільшенням в результаті такого зростання приватних інвестицій в економіку. Хід міркувань такий: з підвищенням грошових доходів населення попит на товари зростає, зростають і ціни на них. Підприємці збільшують виробництво, а для цього їм доводиться нарощувати інвестиції. Виникає "ефект акселерації". Але викликане цим ефектом зростання інвестицій приводить до нового багаторазового зростання капіталовкладень — до так званого нами "ефекту мультиплікатора''. Одержання згаданих ефектів, які гарантують безупинне господарське зростання, стає можливим, на думку кейнсіанців, тільки при досягненні повної зайнятості. Але реальна дійсність приносила все нові й нові докази нездійсненності в ринковій економіці такого ідеалу. Під впливом цього й іншого чинників, пов'язаних зі змінами умов господарського життя, вже в 60-х роках сформувалася концепція "неокласичного синтезу", яка об'єднала в собі основні елементи кейнсіанства з положеннями класичної школи економічної науки. "Неокласичний синтез" — це теорія рівноваги в умовах неповної зайнятості, до якої в більшій мірі, ніж у кейнсіанців, включений грошовий чинник. Але, власне кажучи, це лише нова версія кейнсіанської теорії. Вона набула розвитку у працях лауреатів Нобелівської премії — англійського економіста Дж. Хікса й американського — П. Самуельсона (відомого також в усьому світі як автора вузівського підручника "Економікс"). П. Самуельсон істотно доповнив кейнсіанський підхід до вивчення зростання
Міжнародне оподаткування національного доходу аналізом руху цін, заробітної плати і прибутку. На цій основі він створив свою "чисту теорію державних витрат", що стала розвитком концепції, яка в дусі класичної школи розцінювала податки як форму оплати "державних послуг". П. Самуельсон ввів в обіг термін "суспільний товар", під яким він розуміє товари і послуги, надані членам суспільства державою. Дивна властивість такого товару полягає в тому, що його споживання яким-небудь одним членом суспільства не зменшує ні кількості даного товару, ні його споживчої вартості (корисності). Другий, третій і всі наступні члени суспільства, навіть цілі соціальні групи, споживаючи цей товар, все одно залишають достатню його кількість для всіх інших. "Суспільний товар" володіє трьома властивостями: неподільність серед членів суспільства, загальна доступність і надання тільки державою. Зразком такого товару може слугувати інформація. П. Самуельсон переконаний, що. завдання державної політики в галузі "суспільних товарів" полягає в тому, щоб забезпечити ефективні регулюючі заходи для сфери пропозиції цих товарів. Головна мета втручання в господарське життя — досягнення оптимальності в урядових витратах. Поряд з регулюванням попиту він рекомендував державне втручання в пропозицію ресурсів. Необхідно відшукати оптимальне співвідношення між приватними і суспільними товарами. Однак, труднощі, полягають у тому, що надзвичайно складно на практиці виділити "суспільні товари" і знайти чітку межу, яка відокремлює їх від приватних товарів. Надалі модель "суспільного товару" була доповнена американським економістом Р. Мастрейвом. Сутність цього доповнення полягала в тому, що він пов'язав її з процесом прийняття політичних рішень і податковою системою. Він вважає, що процедура голосування при прийнятті парламентських рішень з фінансових питань (з урядових витрат) слугує не тільки для виявлення переваги споживачів "суспільних товарів", а й для введення з цією метою податків. Він доводить, що взаємодія механізму податків і державних витрат виступає показником того, як виділити потрібні ресурси для суспільних потреб і в той же час перенести оплату (за допомогою податків) цих послуг на індивідуальних осіб, які Розділ 1. Вступ до курсу «Міжнародне оподаткування» ... -.----------------------------------------------------- ;---------------------------------- ................ ---------- 1- . . ......„■■■. ; ; . . . . ■ - - . ■ . - вщонайбільше зацікавлені, щоб ці потреби були задоволені. Представники "неокласичного синтезу" насамперед стурбовані тим, щоб податкові надходження до бюджету були витрачені з максимальною ефективністю. Функціонально-стимулююча роль податків в економіці в них переважає над фіскальною роллю. Теорії учнів і послідовників Кейнса — Р. Харрода, Е. Хансена, С. Харріса і представників "неокласичного синтезу" були покладені в основу економічної політики, яка проводилася в більшості країн Заходу з 40-х до кінця 70-х років. Вирішальне значення в ній надавалось державним витратам як чиннику зростання "ефективного попиту". Головною їхньою метою було створення сприятливих можливостей для приватних капіталовкладень. У США, наприклад, були здійснені величезні витрати на житлове будівництво і перебудову міст, на наукові дослідження і стимулювання технічного прогресу. Були інвестовані великі кошти в "людський капітал", систему освіти, у підготовку і перепідготовку кадрів, у медичне обслуговування і багато чого іншого. Усе це привело до відносно стабільних темпів господарського зростання і до підвищення добробуту широких верств населення. Аналогічні процеси відбувалися і в країнах Західної Європи. Життєвий рівень тут зростав у ці роки навіть вищими темпами, ніж у США. У Європі і Японії, наприклад, автомобіль до 60-х років, говорячи словами наших відомих гумористів, "перетворився з предмета розкоші в засіб пересування", тобто: став звичайним предметом "домашнього побуту" кожної європейської родини середнього достатку (в Америці це відбулося ще в ЗО—40-х роках). Але головним досягненням індустріальних країн Заходу того періоду було забезпечення соціальної захищеності "маленької людини". Були схвалені численні закони, які надають їй право на одержання різноманітних допомог: через безробіття, хворобу, старість, інвалідність і ще багато іншого, які відкривають можливості гідного життя людини. Усе це вдалося зробити за допомогою політики податків: високих — на корпорації, помірних і низьких — на дрібний бізнес. Іншим джерелом, яке покриває ці величезні витрати, стало зростання державного боргу.
Міжнародне оподаткування
|