ІІІ. Право та закон

Проблема співвідношення права та закону є однією з найбільш дискусійних у сучасній теорії права. Її вирішення залежить від належності вченого до певної наукової школи та підтримки ним певного типу праворозуміння.

Розуміння права як системи норм, встановлених та санкціонованих державою охоплюється правовим статизмом і передбачає лише формальну відмінність права та закону. Закон в такому випадку розглядається як одна з форм права. Окрім закону визнається існування права і в інших формах: правового звичаю, нормативного договору та судового прецедента. Окрім закону до нормативно-правових актів як форми права відносять також підзаконні акти, що є меншими за юридичною силою і приймаються на основі, на виконання та у відповідності до закону.

При цьому статичне розуміння права передбачає розуміння закону в матеріальному та формальному значенні. Під правовим законом у матеріальному смислі розуміють будь-яку діючу норму права, так і правову норму, що визнається державою. На цій підставі прибічники правового статизму вважають, що право є тотожним закону.

Формальний зміст закону не ототожнює закон зі всіма правовими нормами. Законом вважають лише ті норми, які отримують специфічну текстуальну форму виразу. Це різновид нормативно-правових актів, що приймаються спеціальними законодавчими органами в особливому порядку та мають вищу юридичну силу.

Інший тип праворозуміння засновується на наявності власної природи права як специфічного феномену та характеризується як школа природного права. Її прибічники не задовольняються формальними відмінностями права та закону. Державні закони, якщо розглядати їх не формально, а по суті, є обов’язкові для всіх установлення, що підтримується можливістю державного примусу. Однак такими є всі діючі юридичні норми держави. І норми Конституції, і норми указів голови держави, і норми постанов уряду є узаконеними нормами, тобто законом. Однак на думку прибічників постнатуралізму, право не зводиться до закону, оскільки воно народжується не державою, а природою людини і відображає не волю держави чи конкретного правителя, а природну закономірність і буття. Прибічники цього типу праворозуміння вважають, що законодавець не створює право, а надає офіційної форми тому праву, яке існує в природі як постійне і незмінне та досконале. Фіксація в законі такого права надає самому законові правового характеру, зумовлює виникнення правового закону.

В ліберальній концепції праворозуміння, правовий закон пов’язується з закріпленням та захистом індивідуальних прав та свобод, в яких і відображаються природний стан людини. Відповідно, закон, що порушує природні права людини, хоча і залишається державним, є неправовим, оскільки в ньому відсутній правовий зміст. Таким чином, вирішення питання про співвідношення права та закону передбачає вирішення питання про співвідношення права та держави.

Зазначені вище підходи викликають певні зауваження:

1. Право дійсно не може зводитись лише до установлень держави, однак, воно не є суто природнім явищем, що існує незалежно від суспільства та має вічний зміст як вияв справедливості та моральної чистоти.

Право завжди існує в суспільстві, завжди є недосконалим і несправедливим настільки, наскільки несправедливе саме суспільство. Існування права зумовлене необхідністю захищати особисту і суспільну безпеку, вирішувати конфлікти, гарантувати права.

2. Справедливість права є відносною, оскільки воно не може бути справедливим взагалі. Його справедливість визначається у контексті певної культури, соціального середовища чи індивідуальної ситуації.

3. Будь-які цінності у праві мають не апріорний (встановлений для будь-якого соціального досвіду) характер, а є історичними цінностями, обумовленими соціокультурним рівнем та розвитком суспільства.

4. Незалежно від того, чи визнаємо ми закон правовим чи неправовим, він породжує певні наслідки для суб’єктів і продовжує діяти. Тому поняття „неправовий закон” стосовно до вищого законодавчого акту держави, що реалізується у правовідносинах є протирічним, як вираз „гарячий лід” чи „квадратне коло”.

5. Навіть наявність справедливих правових норм не надає можливості говорити про справедливість чи несправедливість права взагалі. Право не може гарантувати не лише абсолютного характеру справедливості, а й її присутності у праві взагалі.

6. Не всі правові норми підлягають оцінці з точки зору справедливості. І ті норми, які можуть бути оцінені з точки зору справедливості, будуть оцінені по-різному різними представниками одного суспільства. Більше того, навіть ті норми, які більшість у суспільства визначає несправедливими, можуть зберігати відносну соціальну цінність.

Науковим критерієм визначення закону правовим може бути лише наявність чи відсутність суб’єктів, що користуються закріпленими в законі правами та виконують обов’язки. Це визначено появою нової теорії – комунікативна теорія. Таким чином, право не вичерпується державно організованою формою буття (законом). Його не слід ототожнювати із законом, ні протиставляти йому. Воно існує поряд із державним законом та знаходиться з ним у комунікативних відносинах.

Право – це універсальне соціальне явище, що існує на різних рівнях. Воно може бути централізованим (універсальним) та децентралізованим (приватним). Соціальне право може мати різноманітні зовнішні форми: міф, звичай, доктрина, договір, священне писання, нормативний акт, інструкції.

За ступенем поширеності та систематизованості в децентралізованому праві розрізняють індивідуальне, що забезпечує індивідуальні можливості суб’єкта; сімейне, що функціонує в межах кожної сім’ї, відображаючи її особливості; корпоративне, що виникає в межах певних співтовариств для досягнення їх функцій та цілей; спортивне, ігрове, канонічне (церковне), міжнародне.

В рамках соціального права діє офіційне (державне) та неофіційне. Вони є взаємодіючими.