Нововведення у правовій регламентації меж відповідальності учасників господарських відносин.

Однією з необхідних умов здійснення господарської діяльності є деліктоздатність (від латинського терміна “delictum” – правопорушення) учасника господарських відносин, тобто здатність самостійно відповідати за взятими на себе зобов'язаннями, яка забезпечується наявністю у нього відокремленого майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління.

У цьому плані у ч. 1 ст. 219 ГК України, відповідно, зазначається, що за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає зазначеним раніше майном, якщо інше не передбачено ГК України та іншими законами.

Таким чином, це правило є диспозитивним, оскільки інше може бути передбачено ГК України та іншими законами. Так, зокрема, виняток передбачений для казенних підприємств (ст. 77 ГК України).

Щодо відповідальності правопорушника належним йому майном, треба зазначити, що визначені у ст. 136 і 137 ГК України поняття та межі здійснення таких речових прав, як право господарського відання та оперативного управління, дають підстави вважати, що стягнення на вказане майно при застосуванні господарсько-правових санкцій звертається у такому ж порядку, як і на майно, що знаходиться на праві власності.

Власник, котрий наділяє суб'єкта підприємницької діяльності майном на праві господарського відання чи суб'єкта господарювання – майном на праві оперативного управління, не може встановлювати будь-яких обмежень на стягнення цього майна при застосуванні до зазначених суб'єктів заходів господарсько-правової відповідальності.

Законом можуть встановлюватися межі господарсько-правової відповідальності (що має на меті захист майнових інтересів учасників господарських правовідносин), або, навпаки, розмір встановлених законом санкцій безпосередньо не пов'язується з розміром збитків (шкоди), завданих неправомірною поведінкою учасника господарських правовідносин (що зумовлено необхідністю захисту публічних інтересів у разі, якщо конкретний розмір завданої шкоди встановити неможливо чи наслідки неправомірної поведінки можуть настати в майбутньому).

Межі господарсько-правової відповідальності, а також випадки зменшення розміру та звільнення від відповідальності встановлюються ГК України, ЦК України, законами.

Так, у ч. 2 ст. 219 ГК України сформульоване загальне правило, відповідно до якого засновники суб'єкта господарювання не несуть відповідальності за його зобов'язаннями.

Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом або установчими документами про створення цього суб'єкта (вказана ч. 2 ст. 219 ГК України, відповідно, ч. 3 ст. 96 ЦК України; ст. 27 Закону „Про кооперацію” від 10 липня 2003 року).

У більшості випадків засновники суб'єктів господарювання несуть відповідальність за боргами створеної ними юридичної особи, обмежену їх внеском до статутного фонду, що безумовно є позитивним моментом.

Зокрема, як виняток, учасники товариства з додатковою відповідальністю у разі недостатності майна товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК України); учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (ч. 5 ст. 80 ГК України). Інший приклад: об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання (ч. 4 ст. 123 ГК України)

Підвищена відповідальність засновників (повна або субсидіарна) може бути передбачена також за їх згодою в установчих документах при створенні або у період діяльності інших видів господарських товариств.

Крім того, засновник може бути зобов'язаний сплатити борги створеного ним підприємства за власний рахунок, якщо не виконає вимоги Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. стосовно ліквідації підприємства виключно через судову процедуру банкрутства за наявності ознак його неплатоспроможності. Так, засновники та учасники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення цього суб'єкта. Винятками з цього правила є випадки субсидіарної відповідальності:

- учасників акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю в межах несплаченої частини акцій (вкладів) у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством;

- учасників товариства з додатковою відповідальністю в однаковому для всіх кратному розмірі до свого вкладу, а розмір кратності встановлюється статутом товариства, а щодо довірчих товариств – Декретом “Про довірчі товариства”; крім того, у разі невиконання в повному обсязі свого майнового обов'язку перед товариством учасники несуть додаткову відповідальність у межах несплаченої частини своїх вкладів;

- учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства, які відповідають за зобов'язаннями товариства (у разі відсутності/недостатності майна останнього) усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення;

- контролюючого підприємства, на яке покладається субсидіарна відповідальність за зобов'язаннями залежного підприємства, якщо останнє опинилося у стані неплатоспроможності та визнане банкрутом з вини контролюючого підприємства;

- членів кооперативу та учасників господарського об'єднання в межах, встановлених статутом кооперативу/об'єднання (у разі, якщо установчим документом такої організації закріплюються положення про субсидіарну відповідальність її членів/учасників).

Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд відповідно до ч. 3 ст. 219 ГК України має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Крім того, за певних обставин сторона господарського зобов'язання може звільнятися від відповідальності навіть за наявності значних негативних наслідків від невиконання нею своїх зобов'язань. Такі обставини передбачаються:

- законом – підставами звільнення від відповідальності згідно зі ст. 617 ЦК України є випадок та непереборна сила, а згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України - непереборна сила;

- договором – відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК України сторони зобов'язання можуть передбачити в договорі певні обставини, які через свій надзвичайний характер є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через ці обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких (форс-мажорних) обставин.

Особливості має відповідальність, якщо невиконання зобов'язання однією стороною було викликано порушенням з боку іншої сторони. Це стосується випадків прострочення виконання, передбачених ст. 220 і 221 ГК України.

Так, у разі прострочення з боку боржника для останнього настають такі негативні наслідки:

а) відповідальність перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення;

б) у кредитора виникає право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора.

Проте боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.

Прострочення з боку кредитора матиме для нього такі наслідки:

а) у боржника виникає право вимагати від кредитора відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого чи тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання (проте після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах);

б) у разі, якщо кредитор не виконав дій, необхідних для виконання боржником своїх зобов'язань, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

Отже, законом можуть визначитися межі господарсько-правової відповідальності, а також випадки зменшення розміру та звільнення від відповідальності, які встановлюються ГК України, ЦК України, законами. А за певних обставин сторона господарського зобов'язання може звільнятися від відповідальності навіть за наявності значних негативних наслідків від невиконання нею своїх зобов'язань. Такі обставини передбачаються законом і договором.